— Вдало?
— Звичайно.
— Іншим разом вони підуть за тобою куди завгодно. Хай це буде початок. Коли-небудь ти поведеш мільйони голодних і тих, хто прагне перетворити світ, зробити його розумним. А поки що вчись.
БАБУСЯ
Сигом щодня бачив її на тій самій лавочці. Меткі руки рухалися майже автоматично, а очі втуплені в одну точку, що ховалася десь на верхівці дерева. Бабуся в’язала, і клубок ниток розмотувався безконечно з ранку до пізнього вечора.
— У вас, мабуть, немає рідних? — мовив сигом, сідаючи поряд.
Бабуся не здивувалася несподіваному запитанню, повернула голову до сигома, і він побачив сіру, зів’ялу шкіру, поорану зморшками.
— Ні рідних, ні близьких, — відповіла старенька.
— А що ви в’яжете?
— Шарфи і кофтинки.
— Для кого?
— Продаю їх, щоб купити собі хліба.
— А що, коли я відніму оцей шарф?
Спиці зупинилися.
— Можу віддати, якщо він вам подобається.
Сигом задумався. В книжках, які дозволив йому читати Творець, не згадувалося, щоб людина без опору віддала щось цінне. “Отже, шарф не становить для неї цінність”. Запитав:
— Якщо ви живете, то у вас є чим дорожити? Я знаю, що для жінок найдорожче — любов, діти, сім’я, світ почуттів. У вас нічого цього нема. Почуття згасли. Що ж лишилося?
— Спогади. Я живу ними.
“Виходить, вони можуть бути настільки цінні, що заміняють усе інше”.
— Відняти їх — і ви загинете?
Вона зрозуміла, куди він хилить.
— Охоче поділюся ними з вами.
— Поділитися — не підходить. Я хочу їх геть усі.
— А я й оддам їх усі.
Сигом запідозрив каверзу:
— І нічого не залишите собі, нічого не приховаєте? Навіть вовк зариває кістку на чорний день.
— Вони лишаться зі мною.
— Але ви ж оддасте їх мені.
— Спогади — це не кістка і не хліб. Я віддам їх, і вони лишаться зі мною.
Сигом запитав Творця: