— Чого ж?
— Я літатиму! — Андрій дивився широко розкритими очима в зоряне небо: чомусь воно зробилося трохи нижчим, немов зорі наблизилися до землі. — Літатиму! — повторив мало не урочисто. — Я буду льотчиком і підніматимусь у небо, а може, й до зірок. Бо колись же люди полетять до зірок, чому не я?
— Коли це ще буде.
— Скоро, Пилипе, ось ми з тобою навчимось і візьмемося за цю справу…
Пилип крякнув зовсім по-дорослому. Заперечив вагомо:
— В Острожанах і досі електрики нема. Краще вже з цього починати.
— В усіх селах буде електрика.
— Наче це само зробиться…
— Звичайно, руки докласти треба!
— Але ж, якщо всі літатимуть, хто в Острожанах порядок наводитиме?
Андрій вловив у Пилипових словах погано прихований докір і подумав, що той має рацію. Справді, хто порядкуватиме отут, в Острожанах? Нараз вирішив: скоро повернуться чоловіки з армії, а провести електрику чи полагодити трактор не така уже й складна справа — обійдуться й без них. Хотів сказати про це, та Пилип випередив його:
— Я лісничим хочу, — мовив, — і вивчусь на нього.
Андрій підвівся на ліктях, щоб зазирнути другові в обличчя.
Невже вгадав його думки? Адже й він увесь час вагається — ким стати: льотчиком чи лісничим? Ось тільки-но, вдивляючись, у зоряне небо, вирішив остаточно: льотчиком. Але було важко, немов одірвав від себе щось рідне, переполовинив душу. А тепер зробилося легко й радісно: він — льотчик, а Пилип — лісничий, а вони ж з Пилипом одне ціле, як одна людина, і зараз уже він знає, що острожанський ліс буде в надійних руках. А цей ліс і озеро — половина його, Андрія Шамрая, а може, не половина — значно більше, бо він колись зникне з лиця землі, а ліс лишиться, і вічно дивитиметься в синє небо око Щедрого озера…
Андрій хотів усе це сказати Пилипові, та не встиг, бо той сам почав неквапливо:
— Як подумаю, що кудись із нашого лісу йти треба, тоскно стає. Отож і вирішив: у лісі мені жити. Тільки не в такому, як зараз — він тепер жорстокий і пахне порохом та вогнем.
— Точно, — погодився Андрій, — я сьогодні, коли побачив Грицька, тицьнувся носом у листя, а воно гниллю пахне і ще чимось… Думав — чим? А тепер ти підказав: порохом чи іржавим» залізом… І чому це так? Нема ж там ані пороху, ані іржі…
— А для мене зараз усе пахне порохом, — признався Пилип. — Після того, як батько Шелюкового карабіна ніс.
– І зараз пахне… — втягнув ніздрями повітря Андрій.
— Зараз не дивно — зброя завжди порохом пахне.
— А я люблю дивитися, як сиплються з автомата гільзи, — мовив Андрій, і в цих його словах не було жодної логіки.
— А кулі летять у людей!..
— Якщо в фашистів або бандер — що тут поганого?
— Наче в тих автомати мовчать!
— Став ти розсудливий.
— Та ні… Оце лежу й чекаю бандер — най би йшли скоріше.
— Ти чув — Віра артисткою хоче…
— Най буде, вона й зараз — артистка.
— Чого?
— Ходить, як мавка, у віночку з кульбаб.