— Стій! Хто йде?
І клацання затвору карабіна.
— Це я, Пилипе, Бутурлак, — обізвався.
— Проходьте, Володимире Гавриловичу.
Лейтенант перебіг до стіжка, притулився до сухого духмяного сіна. Хлопці лежали врівень з його головою — утрамбували сіно, зробили навіть невеличкий сінний бруствер, немов він міг захистити їх від куль. І все ж Бутурлак похвалив:
— Добре придумали. Зручніше стріляти.
— Це Пилип, — не примазався до чужої слави Андрій.
— Усе спокійно?
Звичайна, не дуже приваблива картина: городи, вони завжди городи — картопля, капуста, огірки… А ти сиди тут і лише думай, що виконуєш важливий наказ. Просидиш до ранку — і ось тобі дуля, а не бандерівці…
Хлопець висунув карабін на «бруствер», підважив на руці й пошукав мушкою ціль на лузі за городом. Якась тінь, здається, рухається.
Невже людина?
Пилип одірвався од карабіна, протер очі. Ні — привиділося, звичайний кущ, і тінь від нього нерухома.
Подумав, як буде штудерно, коли бандерівці з'являться з їхнього боку і вони з Андрієм перші помітять їх. Розумів, що насправді це дуже погано, невідомо, як усе тоді обернеться, адже бандери можуть проникнути в село, поки «яструбки» не зустрінуть їх. Та думка про напад саме з цього боку хвилювала й збуджувала, він був увесь час у тому піднесено-напруженому стані, коли не страшні ніякі небезпеки, й людина, не вагаючись, іде під вогонь, не усвідомлюючи до кінця, чим це їй загрожує.
Андрій простягнувся на стіжку горілиць, мовив розсудливо:
— Лейтенант казав, щоб один відпочивав, другий ніс службу. Щось мене сон змагає, зараз близько дванадцятої, розбудиш о першій.
— А я б не міг зараз спати.
— То я й посплю.
Андрій підмостив під голову трохи сіна, позіхнув і потягнувся, заплющив очі, думав, що засне відразу, та сон не йшов. У голові крутилися різні думки й видіння, трохи дратували жаб'ячий хор і сонне буркотіння якогось птаха. Нараз Андрій усвідомив, що навряд чи засне, скосував на Пилипа, що притулився до «бруствера», й запитав:
— А скажи мені, Пилипе, чого б ти найбільше хотів?
Той здивовано стенув плечима, наче сама постановка питання видалася йому дивною.
— Знищити бандер! — одповів упевнено.
— Та ні… Яке в тебе заповітне бажання? Бандер ми й так знищимо.
Пилип трохи подумав.
— Батько казали — якась у них нарада буде в області, й обіцялися взяти з собою. То хотів би в цирк сходити.
— Дурний ти. Хіба про це питаю? Ось Віра казала, що артисткою хоче стати. А ти заради чого хотів би жити?
— Заради чого?.. Заради чого?.. — невдоволено засовався Пилип. — Це вже моє діло.
— Не хочеш — не кажи.
— А ти сам?.. Знаєш, чого хочеш?
— Я знаю.