Пані Ленартович не розгубилася ані на мить.
— Родич якийсь з ним приїхав. Сьогодні мав вертатися, то й поїхали…
— А прибор для гоління забув?
— Невже? — здивувалася.
— Гриць з ним поїхав?
— Не знаю.
— Який він із себе, Жмудів родич?
— Прошу я вас, чоловік літній уже, років за шістдесят, сухий такий і кашляє.
– І кашляє? — недовірливо перепитав капітан.
— Усю ніч кашляв, простудився десь.
— Сухий, значить?
— Так, непоказний, прошу я вас, чи то хвороба висушила, чи то комплекція вже така.
— Климук, — звернувся капітан до лейтенанта, який стояв на нижній приступці сходів, — принеси, будь ласка, сорочки. У шафі там, брудні, бачив? — Коли лейтенант повернувся, взяв сорочку за плечі, розтягнув перед старою. — Сухий, кажете, а сорочки чомусь п'ятдесят шостого розміру носить!
— Не знаю… не знаю… — знітилась. — Може, це й не їхня.
— Все може бути, — одповів капітан. — Шкода, громадянко Ленартович, та мусимо вас затримати. Так, — повторив, — шкода, вік у вас такий…
— А я ще не скаржусь! — блиснула очима нараз зовсім по-молодечому.
— Покличте понятих, — розпорядився капітан, — робитимемо трус.
… Бутурлак сидів на лавці в невеликому садочку за райвідділом міліції. Поруч примостилася Віра, Андрій з Пилипом лежали животами на густому спориші.
Пилип дриґав голими п'ятами, розповідав пожвавлено:
— Школа в нас тепер — семирічка, і ми з Андрієм за рік п'ятий і шостий пройшли. Петро Андрійович сам вам скаже — знання в нас і за сьомий є, та не тверді…
— Хто це — Петро Андрійович?
— Директор школи. Він історію викладає. Ще й географію та німецьку мову. Не вистачає вчителів, всього чотири було, та з райвно обіцяють ще прислати.
— До речі, — нагадала Віра, — крейду ми так і не одержали.
Андрій сів на траві.
— Дивись, забули… Котра година? — запитав у Бутурлака.
Той зиркнув на циферблат великого кіровського годинника.
— Пів на другу.
— Там зараз перерва, — полегшено зітхнув Андрій. — Одержимо потім.
Бутурлак поклав на коліна валізку, розстебнув.
— А я вам подарунки привіз, — мовив підкреслено байдуже. — Оце тобі, Андрію, — простягнув наручного годинника з чорним циферблатом. — Бери, не соромся, трофейний, це від усіх наших розвідників. Васюта й Іванов персональний привіт передавали. Тобі також привіт і це… — простягнув Пилипові майже такого ж годинника. — Ще Сергійкові дарунок є, — переклав щось у валізці, — а тобі, Вірочко, ось…