Справді, чого набундючився, як півень, перед дівчиськом!
Слава богу, хоч вона не помітила його миттєвої пихатості, простягла руку й попросила:
— Покажи!
— Чого б я її з собою носив?
— То пішли.
Андрієві хотілося піти й показати, іноді він вдома витягав із скрині гімнастерку з пришпиленою до неї медаллю, мацав медаль пальцями, милувався й навіть надягав гімнастерку. Потім сам соромився свого хлоп'яцтва і зневажав себе за слабкість — невже, думав, і Петро Андрійович отак витягає свій офіцерський мундир і приміряє його на самоті перед дзеркалом?
У Петра Андрійовича, щоправда, три ордени й п'ять медалей, та «За відвагу» нема, нема й у Вербицького, отже, він один з острожанців удостоєний такої нагороди: солдати казали йому, що «За відвагу» — дуже рідкісна й почесна медаль.
І все ж Віра тоді наполягла на своєму, довелося показувати їй медаль. То більше, що Андрій, дізнавшись про належність дівчини до комсомолу, проникся до неї повагою, точніше, не те що повагою — хіба можна по-справжньому поважати голоколінне дівчисько! — просто вони з Пилипом, не змовляючись, визнали її за свою і, як рівну, допустили в хлопчаче товариство.
Того ж вечора хлопці мали розмову з директором школи Петром Андрійовичем Ротачем.
— Оце, Петре Андрійовичу, якось негарно виходить, — почав Пилип, — нам скоро по п'ятнадцять, а про комсомол лише думаємо…
Ротач — демобілізований капітан: носив кулю у легенях і тому часто кашляв — розгладив пишні вуса й відклав сокиру. Полюбляв у вільний час теслярувати — стругав дошки для парт, лагодив у класах підлогу. Зараз збирався поміняти дерев'яні приступки на ґанку. Відповів статечно:
— Маєш рацію, Пилипе, але ж, знаєш, чому так сталося?
Пилип кивнув: звичайно, з нього та Андрія комсомольську організацію не створиш. Але ж Петро Андрійович мусить знати, що Нюрці Барабашевій вже виповнилося чотирнадцять, і вона хоче до комсомолу. Ще й Вірка…
Він хотів сказати про це директорові, але той випередив його:
— Я вже говорив про це в райкомі комсомолу, на тому тижні секретар приїде до нас, зберемо молодь…
Петро Андрійович — чудо. Так завжди: не встигнеш подумати про щось, а в нього вже готова відповідь.
— Може, вам треба допомогти?
Петро Андрійович скосив хитре око на хлопців. Ось як воно виходить: так не допросишся, а почули про комсомол — будь ласка!..
— Пришкільна ділянка бур'янами заросла. Організуйте прополювання.
— Завтра зробимо, — пообіцяв Пилип твердо, — дітлахів наженемо й самі… — осікся: чи личить майбутньому комсомольцеві разом з малечею полоти бур'яни?
— Самі також, — зрозумів його вагання директор.
— Звичайно!
Поки Пилип домовлявся з директором про роботу на ділянці, Андрій зазирнув у стайню, де колись стояв Сірко. Добрячий був кінь, де він зараз?
Року ще не минуло, як Андрій повернувся в Острожани. Тоді, після бою з бандерівцями, старий Демчук вивів розвідників через болота кілометрів за двадцять від Острожан. Сам із синами подався на одному йому відомий хутір розшукувати дружину, а Андрій лишився з розвідниками.
Наступної ночі перейшли лінію фронту. Бутурлак пригрів Андрія, як брата, розвідники екіпірували його, зарахували до складу свого підрозділу, та, коли фронт рушив уперед і Острожани були звільнені, лейтенант сам доставив його в село.
«Треба вчитися!» — такий був його аргумент, і хлопець не міг не погодитися з цим. То більше, що в будинку Северина Романовича Жмудя, який утік з гітлерівцями, було відкрито семирічку, й демобілізований політрук Петро Андрійович Ротач почав директорувати в ній.
У стайні стояв тепер непоказний рябий кінь, та на ньому трималося все шкільне господарство: завозили дрова, орали жмудівський город, який називався тепер пришкільною ділянкою, їздили до райцентру по будматеріали для ремонту приміщення та навчальні посібники.
— Петре Андрійовичу, — спитав Андрій, — а можна буде в п'ятницю до містечка з'їздити?
Директор зиркнув запитально.
— Для чого?