Російський сюжет: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— І правильно зробили, що замінили! Годі з мене тургєнєвської дєвушки вдома, — батько обнімав матір і валив її на диван, а та починала радісно реготати, мовляв, у них з батьком неантагоністичні суперечки. З батьками було нецікаво. З ними навіть сперечатися не хотілось. А мати патосно вигукувала, за своєю звичкою, тицяючи в сина пальцем:

— То я! Я віддала тебе до української школи! То ми з Неонілою Микитівною зробили тебе собі на голову щирим українцем! А ти ніколи спасибі не скажеш!

Від дитинства він не любив свого імені. В усіх дитячих колективах траплялась бодай одна дівчинка Женя, з якою його чогось плутали, дарма що в нього було відмінюване прізвище, яке, на відміну від питомих українських, мало закінчення однозначно чоловічого роду. Згодом він не раз пояснював, що прізвище «Самарський» утворилось не від російського міста на Волзі, а від української річки, притоки Дніпра. А ім’я, яке його мати дала йому на честь героя російської класики, по-українськи вдало скорочувалось і ставало маскуліннішим. То був іще один козир на користь його українського навернення.

…Співали хором лише наприкінці вісімдесятих. Він ніколи не забуде, як вони співали просто в метро національний гімн, який тоді ще національним гімном не був. Їх було душ двадцять, десь порівну хлопців і дівчат. Він обнімав дівчину за плечі, то була не Лада, але все одно класна дівчина. Зараз вона живе в Чикаго. Вони іноді бачаться. Якось вони з нею пригадували, як люди в метро озиралися на них, одні з осудом, інші із захопленням, других було більше, а дехто пристав до них і заспівав з ними разом. Тоді ще було невідомо, як і куди повернеться історія.

— Соловки за нами плачуть, — сказав один з їхніх, коли вони втомилися співати. І після тих слів виник новий приплив сил, і вони заспівали знову котрусь із тих українських пісень, які співаються самі, які не можна зупинити, які зупиняють лише кулі!..

На початку дев’яностих вже не співалось. Тоді вже було зрозуміло, що історія не вернеться назад, до заборони нинішнього національного гімну. Але прийшли злидні. Елементарні злидні спершу у вигляді порожніх магазинів, а потім прилавки досить швидко наповнилися, але грошей, які вдавалося десь добути, вистачало хіба на тиждень скромного життя, а жити до нової подачки треба було місяць. Потім перестали виплачувати й те. Несподівано відкрився сенс ключового рядка молитви «Отче наш»: Хліб наш насущний дай нам сьогодні. Не тоді, коли щось заплатять в дохлій установі, де ще не поміняли серпа і молота на тризуб, не тоді, коли заплатять за переклад для приватного замовника, не тоді, коли продасться каблучка Ладиної бабусі (завелика для Ладиного пальчика), а сьогодні! сьогодні!

Але він мав товариство добрих друзів, які допомагали своїм отримати замовлення на переклад чи на статтю для гонорарного часопису, надіслати тези на конференцію з добрим фінансуванням, могли підказати, як подати на грант у приватний фонд чи на стипендію в закордонний університет. Тож вони з Ладкою весело виживали в ті часи, коли потрапити на фуршет означало, що Наш Отець почув молитву й послав сьогодні хліб насущний. Коли на гонорар за виступ на конференції, який складав кумедні для світової практики п’ятдесят доларів, можна було пристойно жити місяць удвох. Коли на привезені з поїздки за кордон гроші можна було купити те, на що вдома здохнеш, а не заробиш. Або можна було тримати привезені гроші у схованці, й знати: навіть якщо не платитимуть найближчі півроку, — з голоду не помремо. А далі щось буде. Так, мільйони співгромадян не мали доступу до тих конференцій, до тих поїздок і навіть до тих фуршетів, але він у часи всіх гіперінфляцій і багаторічних заборгованостей із заробітної платні почував себе набагато краще, ніж у часи нудної радянської стабільності. Лада іноді їздила до Франції, він до Америки. Вони вилітали з блискучих заморських аеропортів і сідали в брудному запльованому Борисполі і цілувалися після розлуки, та їхали до Києва крізь чорну ніч у підозрілих автах, обнімаючись на задньому сидінні, з тихим реготом прикладаючи руку до інтимних місць, де зберігалася привезена зелена готівка.

І все було чудово, поки Лада не завагітніла. Він не чекав, що та подія викличе в неї такий напад гніву. Вона кричала, ридала, вживала нецензурні слова. Одного разу він уже бачив Ладу такою розбурханою. Це було напередодні того, як вони почали жити разом. Тоді він серйозно зустрічався з Ладою та зі ще однією дівчиною, тою, яку обнімав у метро, коли хором співали майбутній національний гімн. Ту дівчину звали Галя. Він трохи заплутався, котра йому подобається більше, а втім, у тому, щоби жити паралельно з двома, також був свій шарм. Але з обома вже розпочиналися розмови, що варто було б наразі оселитися разом, а далі буде видно, а тут уже шарм губився. У Лади була хата на Пушкінській, а Галя наймала готельку на Виноградарі та була би рада ділити з хлопцем ціну оренди. Він тоді вже ночував в обох, і в обох на поличці у ванні стояла його зубна щітка.

І одного дня Лада, яка не додзвонилася йому додому на Вітряні Гори, не полінувалася вранці поїхати на Виноградар і ввірватись у наймане житло Галі, з якою вони були подруги, мало того, колеги по жіночих студіях. Зчинилася бійка, дівчата качалися по підлозі, де за якусь хвилю почали з’являтися криваві плями й пасма волосся. Він намагався розняти озвірілих дівчат, але обидві відштовхували його, мовляв, не лізь не у свої справи. По кількох днях після тої колоритної сварки він переїхав до Лади. А Галя невдовзі вирушила до Америки.

Коли Лада завагітніла, її агресія вже спрямувалася проти нього. Вона дряпала йому обличчя, поривалася схопити за волосся, він ледь стримував її руки.

— Ну, зрештою тобі вже двадцять вісім років, чом би й ні? — несміливо казав він.

— А давай так, — ти ходитимеш із пузом замість мене!

— Але ж це неможливо! Я зароблятиму гроші!

— Які ви, чоловіки, хитрі! Ніби ти підеш на будівництво чи мотатимешся за товаром, щоб продавати тут! Ти робитимеш за гроші те, що любиш! Писатимеш свої статті, виступатимеш на конференціях, організовуватимеш літні школи. А я ходитиму з пузом! А потім пологи! А потім пхати цицьку!

— Але ж одна дитина… колись усе одно треба… ти ж сама казала…

— І саме тоді, коли в мене накльовується класне стажування по жіночих студіях! Народжувати вміє кожна жлобиха! А ти спробуй написати проект так, щоби тебе відібрали із сотні!

— Я не лише спробував, а й написав! І мені сказали, що в мене добрі шанси отримати річну стипендію в Штатах!

— І ти туди зібрався без мене?

— Якщо ми нарешті укладемо шлюб, то можна й з тобою…

Він так і не знає, чому жоден лікар тоді не взявся зробити Ладі аборт. І її вагітність стала грубою реальністю, а не туманною ймовірністю. Позитивно її сприйняв лише дід Василь. А баба Ніна підтримувала дочку, мовляв, і вона сама колись народила Ладу і зав’язала собі світ, і досі ніяк не розв’яжеться. А ще їй накидають онука, якого вона ніяк не готова пригорнути до своїх грудей.

Нормальне життя скінчилося. Тепер кожен день був жахом. Мадам Небувайко могла вдертися до спальні майбутніх батьків із запитанням, чи вони вже домовилися про переїзд до батьків Євгена. Нехай ті виходять на пенсію та бавлять малого. А в них з Василем Тарасовичем немає ні найменшої можливості цим займатися. Вони потримали молодих певний час, а тепер черга іншої половини. Євген не впізнавав донедавна толерантної тещі, яка ніколи не втручалася в буття Євгена й Лади, чому сприяли велика площа і зручне планування квартири на Пушкінській. Його батькам у двокімнатній бетонці на околиці зберігати толерантність було би суттєво важче.

Євген починав всерйоз обдумувати варіант втечі до батьків, звісно ж, без Лади й дитини. Годі з нього цих скандалів. Він не для того одружувався, щоб йому робили дірку в голові. Зрештою, вони з Ладою не одружені офіційно, що, до речі, згодом вельми полегшить життя їм обом. А поки допоміг випадок. Він побачив Ладу в кав’ярні на Хрещатику з якимось чоловіком. Як з’ясувалося згодом, то був Тьєрі. Євген з Ладою жили не в тому світі, коли чоловік влаштовує бешкет, якщо побачить дружину в кав’ярні з якимось мужичком. Але проживши кілька місяців на Пушкінській в атмосфері щоденних бешкетів, він по-міщанськи поставив під сумнів власне батьківство, гримнув дверима, кинув ключа й повернувся в дім батьків. І мимоволі подякував феміністичній орієнтації Лади, яка ніколи не хотіла мати спільної родинної каси, тож він забрав з собою свої зелені, привезені з поїздок до Америки.

Батьки аж ніяк не зраділи його поверненню. Їм дуже сподобалося жити у двокімнатній квартирі вдвох. В першу ж ніч вдома він прокинувся від їхнього невдоволеного шепоту: тихіше, він, здається, не спить! Мовляв, скінчився їхній медовий місяць. Вранці вони почали соромити сина:

— Негідник! Утік від вагітної дружини!

Тоді він сказав, що приведе вагітну дружину сюди. Це вмить знизило родинницький патос батьків, пробудило в них розуміння ситуації сина. І вони, на відміну від нього, прийняли ситуацію «не наша дитина!» не як гіпотезу, а як доведений факт.

— Чого ми маємо виходити на пенсію та світу не бачити, панькатися з дитиною, яку твоя безпутна Лада прижила невідомо від кого?

— Ось вони, донечки партійних начальників! Треба було шукати скромнішу дівчину!

— Так, ми завжди тобі це казали!

Євгена повідомили про народження Мирослава. Він прийшов у той дім, три хвилини потримав на руках немовля, яке мало чим відрізнялося від тих, які потроху почали з’являтися в його ровесників. А потім баба Ніна вихопила малого й винесла. А Лада поставила поряд з ним велику сумку з книгами, які вважалися його, чому він непристойно зрадів.

Дід Василь дав хлопчикові ім’я Мирослав, аби той приніс у родину мир і славу. Євген, який так і не уклав з Ладою законного шлюбу, підписав необхідні папери, визнав дитину, дав хлопцеві своє прізвище, і в українській документації з’явився Мирослав Євгенович Самарський.