Російський сюжет: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Віддавна він писав вірші, не вважаючи себе поетом. Перші рядки в його житті склалися російською. Українською римовані рядки складалися легше, співучіше, з більшим сенсом. Він і зараз іноді може несподівано згадати котрийсь із тих рядків, записаних на задній сторінці блокнота з адресами й телефонами. Він міг наспівати будь-яку мелодію й не сфальшивити, хоча сильного голосу Бог і не дав. Але співати хором, коли голоси друзів могутньо підсилюють твій власний — то було неймовірне почуття. І досі його вуха бережуть те, як ті пісні звучали більше двадцяти років тому.

Його нові друзі не тільки невимушено говорили українською, а й весело іронізували на предмет власного українства. Для жодного з них українська у вузькому сенсі рідною мовою не була, всі свого часу у відповідному віці залопотали російською. Інша справа, українська стала мовою їхнього нового народження, мовою цікавішого, повнішого буття, втаємниченого мовою добірного товариства. Так, їх таких у столиці України було дуже мало, навіть на хвилі нетривалого патріотичного піднесення тих літ. Але вони не були ізгоями, паріями. Навпаки, вони були якоюсь особливою шляхтою. Хоча й не переймалися своїм біологічним походженням. Вони легко говорили про своїх російських або єврейських дідусів та бабусь, і про батьків — київських міщан-пристосуванців або радянських кар’єристів. Він уперше звернув увагу на Ладу, коли та розкуто розповідала про свого батька, завідувача кафедри наукового комунізму, який до того на поважному рівні завідував радянською ідеологією. У нас ті батьки, яких дав Бог, і інших не буде. А нам творити своє власне життя.

Тепер він цілком усвідомлює, що і в його друзів тих літ були свої заборонені зони, те, про що вони не хотіли, та й не могли говорити навіть із найближчими друзями. Але в ті роки саме вони відкрили йому ті сторони життя, до яких за Союзу він не мав доступу. Говорили вони не лише на національні теми, то було б нецікаво. Але говорили про все українською, і йому тоді здавалося, що російською він не знайшов би тих сенсів, які відкривалися йому тоді.

Він почав щоразу звертати увагу, коли в київському російському мовному вирі тролейбусів, гучних вулиць, кав’ярень починала звучати українська. Він завжди чув, хто це. Ось комічна суміш української та російської. Інтонація мови українська, але лексика… — вони у своєму товаристві знущально копіюють цей суржик, породження несвідомих малограмотних українських ротів. А ці дівчата з села говорять по-українськи несподівано добре. Значить, вони з такої місцевості, де по селах суржик ще не вкоренився. Для них українська — направду рідна мова. Але вони не усвідомлюють своєї доброї української, скоро вивчаться по-міському, можливо, навіть без сільського акценту. А це галичанин зі своїми характерними словами та інтонаціями. Він також розмовляє своєю рідною мовою. А той, його співрозмовник, загалом російськомовний, це одразу чутно, але в розмові з «западенцем» намагається показати, що він, якщо треба, запросто перейде на українську. А сам весь час затинається, робить кумедні помилки. А це раптом заговорив радянський кадр. Говорить по-українськи гучно, розкотисто й до огиди правильно, але за якимись невловимим ознаками чутно: то мертва мова Радянської України. До речі, так розмовляв професор Небувайко. А коли українська звучить без сільських чи галицьких інтонацій, без київських недолугостей чи дурного радянського патосу, то це означало, що десь поряд заговорив хтось зі своїх.

Згодом його зв’язки з українськими колами стали менш романтичними, проте прагматичнішими й міцнішими. Його українські друзі стали пропонувати йому десь виступити, кудись написати статтю, і це в нього виходило. Він навчився говорити на круглих столах і на радіо. А також засвоїв особливості приватного спілкування з російськими шовіністами різної міри біснуватості.

— Абсолютно згоден із вами, — відповідав він напівінтелігентному русофілу на другому поверсі магазину «Мистецтво» на Хрещатику, який нарікав на засилля українськості в київській неповторності. — Достоєвського почитати не дають! Врубали свою «Червону калину» саме на тому місці, коли Рогожин дарує сережки Настасьє Філіповнє. А ви часто перечитуєте «Ідіота»? Ото ж бо й воно! Ви «Ідіота» не перечитуєте, а кляті націоналісти свою «Кайдашеву сім’ю» знають напам’ять!

Русофіл, який збирався подискутувати на тему української штучності й безперспективності, відчував, що його надурили: український націоналіст виявився неформатним. Тож принциповий русофіл тікав від улюбленої книжкової полиці, не отримавши кайфу від спілкування з ідейним супротивником.

— І як це в тебе виходить? — захоплено вигукувала Лада.

— Та що вже тут казати! Сам не відрізнить старушки Ларіної від старушки процентниці, але стоїть в обороні матушки Росії!

Також, покрутившись кілька років у колах модерних і постмодерних націоналістів, він навчився тримати оборону й на протилежному фронті, в дискусіях з радикальними патріотами, які невідомо звідки в такій кількості заповнили український культурний простір.

— Ви хочете Україну журавлиних ключів і чистих рос? Україну біологічно цнотливих дівчат і молодиць в очіпках? Хочете патріархально-домодерне утворення в центрі Європи?

— А це єдиний спосіб врятувати українську неповторність! Поїдьте на село! Лише там добре звучить рідна мова! Ви коли-небудь були в простому українському селі? Пили криничну воду? їли домашній хліб?

— Не їв, але бачив на селі черги за привозним хлібом, — видавав він враження своїх друзів за свої. — І знаю, як сільська молодь рветься до міст і хоче говорити російською, щоб ніхто не здогадався про їхнє сільське походження!

— І все одно сільські дівчата найкращі! І ми не хочемо ваших занадто розумних і занадто досвідчених феміністок у чорних колготках на вкраїнській землі! І ми їх бойкотуватимемо!

— Та що ви таке кажете! А я бачив, як в редакції одної поважної газети ви дарували шоколяду пані якщо не в чорних колготах, то в дуже тісних джинсах!

— Молодий чоловіче! — поважний патріот міняв тон з менторського на поблажливий, — та що ви таке кажете! Нашу розмову може почути моя дружина! Ви опускаєте громадянську дискусію до приватного, можна навіть сказати, обивательського рівня!

— Тобто ви бойкотуватимете паній в чорних колготках лише на громадянському, а не на обивательському рівні?

— Не чіпляйтесь до слів! — патріот вимовляв безпорадну фразу переможеного в дискусії. — І майте на увазі, що розмовляєте не з обивателем, а з поважною людиною, яка чимало зробила для України!

А от з київськими обивателями він ніколи не говоритиме українською! Дехто з їхніх говорять українською з усіма, змушуючи співрозмовників натужно підбирати українські слова. Очевидного найліпша стратегія особистісної мовної політики. Але в нього так не вийшло, і він підвів під це свою ідеологію: він не сипле бісер перед свинями, рішуче переходить з ними на російську, навіть якщо вони ліплять якісь недолугі українські мовоутворення. Українська, і саме в тому варіанті, яким говорить його товариство, це мова духовної аристократії, недосяжна для міщухів-плебеїв. Навіть якщо вони вважають себе патріотами. Хай спершу заговорять не по-київськи, а таки українською, і тоді він відповідатиме їм українською!

Тому він так і не заговорив «рідною мовою» з тими, хто знав його як чемного київського хлопчика, який українською розмовляє лише на заняттях в школі, бо ж зрозуміло, що його, хлопчика з учительської родини, віддали саме до українсько-англійської школи, де традиційно менше дітей із нещасливих родин. І вчителькою української мови й літератури від четвертого по одинадцятий клас в нього була подруга його матері Неоніла Микитівна Бовдур. То була типовий український радянський педагог, із протокольним фейсом і відданістю партії та уряду в очах. Вона завзято муштрувала своїх учнів, змушуючи за кожен усний русизм переписувати кілька сторінок з повісті Івана Франка «Борислав сміється», а за письмовий у творі чи переказі — мити підлогу в кабінеті української мови. І чинила вона так не для того, щоби виховувати українців у зросійщеному соціумі, а для того, щоб дати відсіч українським буржуазним націоналістам: ось як говорять українською радянські школярі, якщо їм дати відповідну команду! Мати переходила з нею на кумедну українську, роблячи неприпустимі помилки, до яких Неоніла Микитівна ставала несподівано поблажливою. Мати Євгена була натхненною вчителькою російської мови й літератури. Але його мати — то окрема пісня.

О, ті політизовані сварки в родинах і в колах друзів та знайомих! Скільки людей посварилося, аж не хотіли бачити одне одного після доморослих дискусій! І, водночас, скількох тягло продовжувати ті агресивні діалоги, кидаючи впертим співрозмовникам своє бачення майбутнього й минулого України та Росії. Такі нескінченні діалоги вели його батьки.

— Так, я за незалежність України! — вигукувала мати. — Я проти Сталіна! Я проти таборів! Я проти Соловків! Але я ЗА російську літературу! Як можна бути проти неї? У жодного народу немає такої! Як можна порівнювати Пушкіна і Нечуя-Левицького!? Зрозуміло, дівчатам Євгеній Онєгін подобається незрівнянно більше, ніж Микола Джеря!

— Хоча чесного роботящого парубка типу Миколи Джері дівчині зустріти значно краще, ніж цього твого Онєгіна, — відповідав батько, вчитель праці в маминій школі.

— Про це ми зараз не говоримо, — ухилялася від такого повороту дискусії мати. — Іудушка Головльов — то теж не дай Боже зустріти! Але ж який персонаж! Який монстр! Я й досі тремчу, коли перечитую, як він наливав водочки Анєньці!

— А Вій! Чим тобі не монстр?

— Ну то ж Гоголь! І ваш і наш!

— Що значить «ваш»? Ти вже й українкою себе перестаєш уважати через Іудушку Головльова?

— Я — українка, яка любить російську літературу! Бо російську літературу любить увесь світ!

— Ти перебільшуєш. Її і в Росії вже не дуже люблять, — і батько починав вкотре переповідати матері кілька років тому прочитану статтю про те, що московські школярі не відрізняють Андрія Волконського від Євгенія Онєгіна.

— Тим паче ми тут повинні не забувати російську класику! Будемо знати її краще за них! На зло всім програмам з іноземної літератури! Це ж ким треба бути! Тургєнєва замінити Селінджером!