Російський сюжет: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Ви ж голодуєте в місті! Вам же не платять! Тож радійте, що ви в селі, що тут про вас піклуються! — захищала свої позиції, як Євген назвав її подумки, Та, що носить молоко.

— Бідні люди в місті, — підтримувала її інша його постачальниця, Жінка овочева, — купують те, що в нас валяється під ногами.

— Мало того, витрачають на це більш ніж три чверті свого доходу, — підтримував Євген їхню селянську гординю. — Але ж навіщо ви несете мені цю капусту й моркву! Ви ж їх можете продати на базарі!

— Я краще закопаю їх у землю, ніж продам за ті сто тисяч, які мені дають у місті! — обурювалась Жінка овочева.

Тоді були в ходу сотні тисяч та мільйони. Євген гайнув з України ще до гривень. Гривні ввели вже не при ньому. Тривалий час він навіть і не бачив української грошової одиниці, якою так пишалися деякі патріоти.

А тоді в селі ті сотні тисяч купонів витрачалися досить економно. У дядька в погребі було чимало старої картоплі, яку незадовго до його приїзду сусідки перебрали й поскладали в сухі ящики. Тож йому було що варити або смажити на обід до вересня, поки не викопають нової. Також були дядькові закрутки з підвалу. А плюс салати зі свіжої капусти, голівки якої, всі в крапельках роси, також несли йому жінки. Проте йому вартувало великих зусиль, іноді просто надлюдських, не пустити їх кришити йому салати прямо в нього на кухні.

Ті жінки не давали йому жити. Вони зміняли одна одну, аж прізвиськ на всіх бракувало, входили в його дім, не стукаючи, несли капусту і моркву, сало і яйця, коров’яче й козине молоко, наче на олтар якомусь поганському богові, ролі якого він виконувати не хотів. Дядько чесний без догани залишив йому тяжкий спадок і, до речі, чесно попередив про це.

Жінки розповідали йому, що цього року не буде помідорів, але огірків та кабачків буде достатньо. Що в директорки школи нутрія перегризла дротики клітки і втекла, а в завучки здохли два кролики, тож невідомо, чи вистачить тепер їй на кожушанку. А вже ж домовилася була із кожухарем. Розповідали, що голова колгоспу дав команду всім учителькам Ірівської середньої школи прополоти по двадцять рядків буряків, мотивувавши це тим, що як їм щось треба, то вони по допомогу йдуть до колгоспу. Євгенових жінок, більшість з яких саме були вчительками, обурило рішення колгоспного керівництва, мовляв, як їхні діти підростають, воно їх веде не до колгоспу, а до школи. А також жінки розповідали, що нова вчителька іноземної мови, ота, що на поминках намагалася сісти поряд із вами, по праву руку, пам’ятаєте, Женю?..

— Поряд зі мною сиділа якась балакуча жіночка із пишним сивим волоссям…

— То директорка нашої школи Ганна Петрівна, як, ви ще й досі не знаєте, Женю!

— Каюсь! Каюсь!

— …А ота, нова англійка, ота, така сексуальна, яка прямо на поминки приперлася з декольте, то вона їздила вчора аж у Київ, робила аборт! То Ганна Петрівна тепер не знає, як її далі тримати на роботі в школі!

— А Ганна Петрівна ніколи не робила абортів?

— Побійтеся Бога, Женю! Ганна Петрівна заміжня! В неї чоловік інспектор ДАІ! В неї два сини, старшого на осінь будуть женити! А ця Анжела… як її… Валеріївна тільки перший рік у нас! І що тепер буде? Якщо їй відмовити, то де знайти іншого викладача англійської мови?

Якби ірівчанки просто переповідали йому сільські новини, це ще можна було б якось перетравити. Але вони хотіли ще вищої платні за свої дари. Вони хотіли знати кожен його крок, принаймні в межах генеральського дому, який, згідно з якимись химерними настановами, вважали своїм спільним добром.

— Як вам спалося цієї ночі? Я вас питаю, ви мене чуєте, як спалося вам?

Він мав щось промугикати, інакше ірівчанка повторювала своє запитання знову й знову. А у відповідь на його «так, щось кепсько спалося, грім гримів, а дощ так і не пішов», розповідала, що вона також спала недобре, а під ранок заснула, і снилося їй весілля в генеральському домі, і стола накрито просто на дворі, хоча небіжчик спиляв усі столи й лавки і навіть стовпчики повикопував, а над молодими кружляють чорні птахи, але не круки, а якісь такі великі, великі, як орли!.. Очі в оповідачки робилися великими і круглими, в голосі звучали нотки кінематографічного «хорору».

Одного разу йому принесла кошика перших яблук зовсім молоденька дівчина. Вона вразила його не так красою, хоча, звісно ж, була гарненька, як якоюсь наївною безпосередністю на межі з кретинізмом. Та дитина, на відміну від ірівчанських молодиць, товклася на кухні. Старші жінки, ті хутко минали кухню, потім вітальню, перлися в кабінет і в спальню, а якщо його не було в дядьковому південному крилі, йшли шукати в північне. А дівчинка тупцювала, чекаючи, поки він вийде, тримаючи двома руками досить важкий кошик.

— Я тебе слухаю, панночко, — сказав він.

Дівчина простягла йому кошика з яблуками, він подякував за черговий дар. Дівчина спитала, чи можна подивитись, як у нього в домі. Він провів з нею коротку екскурсію генеральським домом, і вона питала, скільки квадратних метрів має та чи та кімната, зазначила, що в домі дві грубки, пошкодувала, що туалет хоч і є в домі, але не працює. А щоб запрацювала каналізація — то треба кликати майстра, звичайний сільський хлоп не полагодить. І заплатити треба буде чимало.

На нижній полиці буфета стояла велика супниця від англійського сервізу, який дядькові подарували, коли він ішов у відставку. Саме в цю посудину, в яку, певне, ніхто ніколи не наливав ніякого супу, Євген поклав принесені дівчиною яблука. Йому ще ніколи не траплялися ранні яблука, які були би такими запашними й солодкими.

Вечорами до нього іноді приходив Володя, єдиний з ірівчан, кому він був радий. Вони сідали за круглий стіл, він відчиняв скляні дверцята буфета, діставав кришталеві чарки й котрийсь із дядькових коньяків. Він відчував до Володі якусь фізіологічну симпатію. Йому подобалося дивитись на молоде обличчя лікаря, слухати його мову, хоча Володя рідко висловлював якісь оригінальні ідеї. Одного разу Євген спробував заговорити з ним на національну тему і не знайшов відгуку:

— То що, як мене покличуть до Тихоновича, не дай Боже, звичайно, то мені йому не надавати допомоги? — Тихоновичем був якийсь росіянин, який перебрався в їхнє село, бо одружився з місцевою, і був «харошим человєком».

— Та ні, я зовсім не про це, — відзначив Євген національну незрілість Володі, проте не перестав симпатизувати йому.

Володя прийшов того ж вечора, коли вранці була дівчина.

— У них якась мічурінська яблуня, така одна на село, — підтвердив Володя, котрий звідкись знав, яка саме дівчина заходила до нього.

— Послухай, а чому вони їдять яблука ще за місяць до Спасу? — раптом виявив знання сільської обрядовості Євген.

— Та хто ті правила тепер знає! Коли церкву святого Пантелеймона тут відкрили, ті вчительки не знали, якою рукою хреститися! Моя мама їм показувала, бо вона ніколи не була партійною. А ці яблука треба з’їдати якомога швидше, бо трохи полежать, і стануть такими ж кислими, як усі інші. Це, можна сказати, язичеська яблуня. Вони знають це й роздають їх усім поспіль, — розсміявся Володя. А також він розповів, що знання локальної містики дуже допомагає йому в його нелегкій роботі сільського лікаря. А це містичне знання зберігалося в Ірівці,та в сусідній Кобівці ще за старої влади, бо те, кому яблука дарувати і як покійникові руки складати, і багато ще чого, на відміну від церкви, стара влада не забороняла. Місцевих забобонів дотримувалися й самі сільські комуністи.

— Ти п’єш коньяк чарками, а не самогон склянками, Володю…

— Та я можу і самогон, як наллють… Все залежить від того, що п’ють інші.