— Стріляйте!
Сліпучо білі кулі зашипіли в молочному тумані, злетіли над щоглами й трубами і розсипалися іскрами над палубою, над розгубленими людьми, над морем, шлюпками, айсбергами.
Ракети були помічені.
На містку пароплава «Каліфорнія», який з застопореними машинами дрейфував серед криги не більш як за десять миль од місця страшної катастрофи, стояли два офіцери і в біноклі розглядали нічну темряву.
— Ракети.
— Так, тепер і я бачу. Білі ракети. Не далі як за півгодини ходу від нас.
— Зовсім близько.
— Дивно!
— Що тут дивного?
— Частота спалахів.
— Чекайте-но! Здається, це ліхтер.
— Справді… Мабуть, досить велика посудина лежить серед криги, як і ми.
— Але навіщо ракети?
— Питання слушне.
— Все це здається мені дивним.
Офіцер опустив бінокль і гукнув через плече:
— Запросіть, що означає цей феєрверк.
Крапки й тире світлофора затремтіли в темряві.
— Ніякої відповіді! Ви розумієте?
— Ні. Може, капітан в курсі справ. А що коли це сигнал нещастя?
— Білі ракети — сигнал нещастя? Нечувано! Запитайте в радиста. Може він знає більше, ніж ми. В усякому разі я не думаю, щоб це означало нещастя…
Другий помічник пішов у радіорубку, йому довелося довго стукати в двері, поки заспаний голос запитав:
— Що сталося?
— Якісь повідомлення є?
— Не знаю. Моє чергування закінчилось. Треба ж мені коли-небудь виспатись.
— Цілком зрозуміло. А з ким останнім ви мали зв'язок?
— З «Титаніком». Він якраз проходив у цьому районі. Передає пустопорожні приватні радіограми на мис Код.
— Ну, коли так… на добраніч! Спіть, завтра вранці підемо далі.
Вартовий знизав плечима.
— Найімовірніше, це якесь рибальське судно. Мабуть, сигналить баркасам, що пішли на лов. Кінець кінцем, вони ще посміються з нас. Знайшли, мовляв, світлосигнали!