— Я молодша! — кричала одна, і тонкі білі руки з манікюром залізним обручем стисли прикрашену коштовностями шию другої.
Перш ніж їх встигли розняти, вони обидві полетіли за борт.
Рульовий на шлюпці підняв руку. З рипінням почав розкручуватись трос. Шлюпка пішла вниз, але занадто швидко! Матроси, що обслуговували її, були дуже знервовані, а тому неуважні.
Шлюпка з силою вдарилась об воду і перевернулася. Крики і плескіт води потонули в гаморі, що стояв над нічним морем.
Динамомашини ще працювали, подаючи струм для радіостанції, прожекторів, освітлення приміщень. До них океан поки що не добрався. Довгі, схожі на намисто з перлин ланцюги вогнів оповивали верхні палуби й корму, кидаючи відблиски на охоплений жахом натовп, на шлюпки, що пробиралися між величезними крижинами, на людей, які плавали в чорній воді і відчайдушно боролися за життя. Вогні відбивались у блискучій поверхні айсбергів, що повільно пропливали мимо.
У салонах і барах горланили п'яні. Вони випивали все, що знаходили, намагаючись задурманити себе, забути про страшну дійсність. «Можливо, вони й праві», з гіркотою подумав Лайтолдер, перевіряючи разом з двома матросами приміщення першого класу. Він шукав поранених і знесилених від страху й відчаю жінок та дітей.
У курильному салоні один з п'яних кивнув йому головою, очі в нього зовсім повеселіли. П'яний розмахував пляшкою віскі.
— А, пан… адмірал! Коли ж ми зробимо пересадку? Вашій безглуздій посудині вже, мабуть, каюк.
З коридора донеслися крики про допомогу. Лайтолдер кинувся туди. У каюті в руках двох п'яних звивалася Пассера. Налитими кров'ю очима вони втупилися в офіцера, що несподівано з'явився перед ними.
— Геть звідси, свині! — крикнув Лайтолдер і вихопив пістолет.
Жадібні руки випустили жінку.
— Не розумієте жартів, чи що? — пробурмотів один і хитаючись відійшов набік.
Обличчя другого було спотворене злобою. Не помічаючи матросів біля дверей, він схопив бронзову статуетку. Зненацька пролунав постріл — Лайтолдер випередив його.
— Одведіть синьйору Пассеру до шлюпок! — наказав офіцер матросам і рушив далі.
Лайтолдер пильно оглядав спорожнілі каюти, де нещодавно вирувало життя. В попільничках ще димилися недокурки. Аромати коштовних парфумів розносилися по будуарах.
Раптом Лайтолдер зупинився. Почувся плескіт води. Офіцер хутко перейшов каюту, відчинив двері в сусідню. Ванна! Хтось забув закрутити кран. Лайтолдер полегшено зітхнув і пішов далі.
Ось апартаменти місіс Хорткліф. Усі двері відчинені. Де той суворий порядок, що панував тут раніше? Тепер на підлозі валялися скалки від вази для квітів, чемодан. Поряд з ліжком лежала шовкова ковдра. Вона заховала від очей офіцера жінку, що, не прокидаючись від тяжкого сну, зсунулася з постелі, коли судно накренилось. У цю мить доля місіс Хорткліф була вирішена.
— Нема нікого, — сказав сам до себе Лайтолдер і перейшов на другий бік коридора.
Без мети, без хвилювання, з пустим поглядом лорд Хакслі пробирався довгими захаращеними коридорами. Всюди йому чувся голос Бетті: «Не дай мені втратити віру в тебе, любий!» Едвард бачив її очі, сповнені жаху й відрази. Він став перед трапом і втупився в прозору, мов скло, воду. Вона повільно, страшенно повільно покривала сходи, один східець за одним. Іноді з глибини піднімався сріблястий пухирець повітря і з тихим шелестом лопався на поверхні.
З води на Едварда дивилися мертві очі. Це був труп жінки. Фарби на розмальованому ляльковому обличчі злиняли від води. На голові в жінки сотнями зірок сяяла діадема.
Едвард скрикнув від жаху і кинувся бігти по похилій палубі.
Він ускочив у найближче приміщення, що виявилося баром. Тут панував хаос. Стільці й стойки були перевернуті. Тисячі склянок вкривали паркет, стояли калюжі вина, а серед них валялися гроші, золотий портсигар, оздоблена брильянтами сумочка, навіть жіночий черевичок.
На стойці Едвард побачив повну пляшку коньяку. Пити, тільки пити! Алкоголь заглушить нестерпні думки! Він пошукав склянку.
— Напитися… Це єдино правильне рішення, пане! — промовив хтось, ледве повертаючи язиком.
Едвард оглянувся. В глибині каюти підвелася постать і, насилу переставляючи по скалках ноги, попрямувала до нього. Фон-Ромбах! Сорочка на ньому була залита червоним вином, у лівій руці він тримав пляшку. Фон-Ромбах зупинився перед Едвардом і, хитаючись, почав шукати монокль, але на шнурочку лишився тільки шматочок скла.
— Ви либонь злякалися, сер? Даремно. Тепер уже нема чого боятися. Познайомимось: Ромбах, доктор фон-Ромбах, Німеччина.
Він перехилив пляшку і зробив кілька великих ковтків. Потім глянув на Едварда припухлими очима.
— Не зовсім пристойно, але що робити? Все одно… Заспокойтеся, пане. Ви, мабуть, трохи боїтеся смерті? Всім помирати один раз. Головне — зберегти самовладання, любий мій… самовладання і триматися як належить за чином. Я пруський офіцер, пане! Тримайся як належить…
Він хотів відштовхнути стілець, махнув рукою, а другу з пляшкою притис до грудей і проревів:
— Ваша величність, — наш всемилостивий король і імператор… ура… ура… ура!!.