На койках попідводились голови. Напівсонні люди, нічого не розуміючи, дивилися на метушню.
— Заткніть пельки! Ідіть к чорту з своїми жартами, п'яні свині! — лаялись деякі і знов укривалися ковдрами.
Навколо гармоніста з'юрмилися сяк-так одягнені чоловіки й жінки. Розпатлані, застібаючи нашвидку накинуті блузи й піджаки, вони все щільніше обступали юнака, намагаючись нічого не випустити з його схвильованої розповіді. Але більшість не розуміли слів, бачили тільки перекошене страхом обличчя, судорожні рухи рота, швидкі помахи рук. Йому задавали питання щонайменше п'ятьма мовами, кричали і лаялись. Наче степова пожежа, тривога раптом охопила всіх, і приміщення враз стало схожим на розворушений мурашник.
Дехто в нерішучості сидів на койці, спостерігаючи метушню, інші, вже зібравши свої мізерні пожитки, прямували до дверей. Матері похапцем одягали дітей, а ті плакали і терли очі. Між койками стояли чоловіки й сперечались. Тепер уже ніхто не мав сумніву в тому, що сталося нещастя, але жоден не вірив у серйозність небезпеки.
Учитель Ротер, загорнувшись у ковдру, підійшов до чоловіків. Похитуючи головою, він начепив пенсне і прислухався до розмов.
— Але ж, панове, — сказав він, — навіщо ці хвилювання? Ми ж достовірно нічого не знаємо. Можливо, невелика аварія здалася матросам з переляку катастрофою.
— Ви смієтесь! — зло вигукнув якийсь чоловік. — Невеличка аварія — і закривавлені, голови!
А, проте, Ротер усе ще мав добрий намір застерегти людей від необміркованих вчинків.
— Що б там не було, ми повинні чекати. Якщо судну загрожує небезпека, нам дадуть вказівки.
— Вказівки про те, щоб топитися! — кинув йому прямо в обличчя левантієць з чорною шевелюрою. — Ви, німці, дивний народ. Навіть для смерті вам потрібні вказівки. Це не для мене!
— Хто говорить про смерть? — захищався Ротер.
— У всякому разі жоден черв'як не турбуватиметься про нас. Ви хоч раз бачили тут, унизу, когось з офіцерів? Нікого, крім Лайтолдера! Вони обтирають кутки наверху, біля мільйонерів. Для нас у них немає часу.
— То що ж робити?
— Чекати. Пан Ротер має рацію.
— Божевілля! Наверх, кажу вам! Негайно наверх!
— Я залишаюсь.
Думки висловлювалися найпротилежніші. Тим часом біля дверей зібрався великий натовп людей з майном. Пасажири стояли в нерішучості. Вони ніяк не могли вирішити, що їм робити: підніматися на палубу чи лишатися внизу. Дехто посадив дітей на плечі, щоб під час штовханини їм не заподіяли шкоди.
З сусідніх приміщень прийшли чоловіки вияснити становище. Вони сповістили, що в них теж ніхто нічого не знає, всі розгублені й знервовані. Перед трапом у кубрик стоять пости, які нікого не пропускають і не дають при цьому ніяких пояснень. Машини застопорені!
Раптом, перекриваючи галас, різко пролунав набат.
Перший удар дзвону припинив усі суперечки. Перелякані люди слухали, затамувавши подих. Кожен знав, що означають тривожні удари, які лунали один за одним. Біля дверей і трапів висіли таблички з виразним червоним написом: «За першим сигналом тривоги негайно звільнити приміщення. Зберігати спокій! Чекати вказівок».
Майже одночасно широко розчинилися двері. Матроси під командою унтер-офіцера зайняли всі виходи. З жахом дивилися пасажири на їх нерухомі обличчя і пістолети біля пояса.
Унтер-офіцер зупинився біля головного трапа.
— Всі, хто має рятувальні пояси, — наверх! — вигукнув він, перекриваючи гамір та удари дзвону. — Речей не брати. Додержуйтесь порядку і спокою! Немає ніяких підстав для тривоги.
— Немає ніяких підстав для тривоги? Що ж сталося? — закричали йому.
— Нічого не сталося! Незабаром судно піде далі.
— Чому ж тоді нам треба підніматися наверх з рятувальними поясами?
— Це заходи безпеки, і більш нічого.
— Брехня! Ми хочемо знати правду! Правду!
— Я не можу сказати вам нічого іншого. Будьте розсудливі! Вперед! Піднімайтесь групами!
Люди розгублено стояли біля трапа. Вони збентежено дивилися на майно, яке мусили залишити. Якийсь старик не хотів розлучатися з клунком, благав, щоб йому дозволили взяти речі — все, що він має. Сусіди з лайкою відштовхнули старого.