Офіцери переглянулись і, затамувавши подих, прислухалися. На верхній палубі продовжували веселитись. Оркестр грав «Віденський вальс». Крізь відчинені двері доносилися сміх і аплодисменти.
— Ну, на цей раз, здається, обійшлося, — промовив Мардок.
У приміщенні третього класу музиканти вже об одинадцятій годині склали свої інструменти. Здебільшого це були літні пасажири, які вважали за краще йти спати, ніж дудіти всю ніч. Як не умовляла їх молодь, а, проте, не змогла переконати. Нарешті в кают-компанії залишилися тільки молоді чоловіки та жінки. Вони співали й жартували. Один з них знайшов гармошку — морське піаніно — і грав для бажаючих танцювати.
Десь близько пів на дванадцяту якийсь незвичайний звук примусив танцюючих насторожитися. Гармоніст перестав грати. Щось проскриготіло вздовж штирборту. Цей скрегіт пасажири чули лише кілька секунд.
— Що б це могло бути?
— Немов провели ножем по консервній банці.
— А в цій банці — «Титаніку» — сидимо ми… Дуже приємно!
— Поштовх теж був. Ви відчули?
— Може тебе хтось стукнув, любий!
— Ні, ні. Це правда. Я теж відчув поштовх.
— Можливо, то був морський дідько. Він бродить тільки в такий час.
— Кинь жартувати!
Один з танцюристів притяг транспарант, що висів над дверима.
— Ось вам і морський дідько. Наше розкішне привітання зірвалося з гака. — Він поставив раму до стола.
Усі полегшено зітхнули і засміялися. Хтось широким жестом показав на плакат.
— Вітаємо нову батьківщину! Оркестр, грай туш!
— Браво! Браво! — закричали з усіх боків і захоплено зааплодували. Знову почалися танці.
Раптом біля дверей пролунав крик:
— Тікайте! Вода!
Із стогоном обірвалася музика. На порозі, притулившись до одвірка, стояв матрос. Нерухомим поглядом дивився він на тих, що веселилися. Волосся на голові в нього злиплось, по обличчю текла кров, штани до колін промокли. Не встигли матроса запитати, що, власне, сталося, як він зник.
Юнак з гармошкою все збагнув перший. Він кинувся до виходу, за ним побігли інші. На блідих обличчях пасажирів застиг вираз розгубленості, безпорадності і страху перед невідомою ще загрозою.
В коридорі вони зустріли матросів, які швидко піднімались по трапу. Одні розмахували руками і кричали, інші поспішали наверх мовчки, з перекошеними від жаху обличчями. Серед них були поранені, в крові. Спираючись на товаришів, вони насилу йшли, напіводягнені, босі, без курток і кашкетів.
Здивованим поглядом проводжали їх пасажири третього класу. З одягу й черевиків матросів текло, під ногами хлюпала вода.
— Що сталося? Кажіть же! — закричали пасажири, перебиваючи одне одного.
Блідий, як смерть, юнак зупинився і, важко дихаючи, насилу вимовив:
— Наверх! Швидше наверх! У судні пробоїна… Зруйнована передня частина… Є мертві… Внизу… все затоплено! Тікайте! Будіть інших!
Хитаючись, він побрів далі.
Інші! Їх багато сотень, тих, що, нічого не підозрюючи, сплять тут, унизу, на койках!
Охоплена жахом молодь кинулася до своїх.
— Виходьте! Вставайте! Вода!