„Бороню п'ятьох підсудних... Дуже характеристична річ у цьому процесі – це признання. Є гурт підсудних, які відразу, не примушені до того, кажуть: „Так, я належав до ОУН, так я був учасником чи виконавцем того чи іншого вчинку”. І є гурт підсудних, які заперечують. На цьому процесі існує такий внутрішній наказ, який примушує усіх, що до ОУН належали, явно до цього признатися. Тому я без ризика можу сказати, хто в цій залі й на цій розправі каже, що до ОУН не належав, то так у дійсності було. З цього погляду мої клієнти дуже маркантно розставлені на цій лінії, яка веде від точки абсолютної непричетности до ОУН, аж до того місця, де починається ця організація. З одного боку Федаківна і Ярош, далі Коцюмбас, який, може, обтерся об організацію, і врешті Я. Стецько і В. М. Янів, які ясно, без жадних застережень, багато більше навіть, як мусіли, сказали, що вони належать до ОУН.
„Щодо Коцюмбаса, то прокурор влучно назвав його резервою ОУН. З резерви до чинної служби хіба тепер ОУН не може його покликати. Це не війна. А прецінь карати можна тільки за активну участь, а ніколи за резерву, що є нічим іншим, як тільки вичікуванням. Отже, якщо б хтось хотів карати Коцюмбаса, то мусів би зажадати, аж він буде покликаний з резерви до чинної служби.
„Стецько і Янів призналися, що належать до ОУН. Мушу підкреслити, що вони призналися абсолютно нічим не примушені. Ні роки в'язниці, ні самота, ні слідство не заломали їх. Кожний із них мовчав тоді, коли все, здавалося, впливало на те, щоб вони призналися. А тут призналися, хоч проти обох них немає найменшого доказу щодо їхньої приналежности до ОУН. У слідстві, ще поки я пішов до них до в'язниці, я докладно ознайомився з актами, з усім, що до них може стосуватися, і коли хотів зібрати те, що їх обтяжує, то вийшов – нуль. Але вони прийшли сюди на розправу і так, як це мені заповіли у в'язниці, заявили тут: так, я належу до Організації Українських Націоналістів. В ОУН вони обидва займалися ідеологією укрaїнського націоналізму. Одначе, всупереч волі обидвох їх, я проситиму, щоб суд звільнив їх обидвох. Так, я можу і мушу просити, бо в цьому випадку, як рідко коли, мені доводиться говорити про те, що є святістю мого світогляду і мого переконання, – про страшну правду життя: чинити є легко, думати є тяжко. Чинами реаґувати на становище, на дійсність є для молодої ґенерації психологічно багато легше, навіть якщо це має коштувати життя, зате важко їй духовою творчістю шукати відповідей на всі болючі питання. А тому я маю право сказати, що обидва мої клієнти вибрали з-поміж усіх тих обов'язків, які стояли перед молодими українськими патріотами, найважчий обов'язок, на який дуже важко зважитися, головно молодій людині: обов'язок – знайти розумне розв'язання проблем цієї страшної, критичної ситуації, в якій сьогодні перебуває ввесь світ, а українська нація зокрема. Щоб мене зле хтось не зрозумів, я скажу, що обидва мої клієнти напевно запротестували б, коли б я вважав ту їхню працю за засіб, щоб зобразити їх як менше винних перед вашими очима, або коли б я у тому їхньому виборі шукав виправдання, чи коли б я казав, що те, що вони робили, не в'яжеться з революційною діяльністю ОУН. Вони були ідеологами націоналізму й засадничо вони є відповідальні за існування ОУН і за те, чим є ОУН. Але це не звільняє мене і вас від того, щоб мати перед очима кожний момент. От хоча б перегляньмо статтю Стецька-„Орловського” на тему „Боротьба для боротьби чи змагання за вартості?” Яка глибина думки міститься в тій темі, як далеко намагався автор сягнути в життя. Далі йде стаття під заголовком „Національні вартості – це вартості етичні”. Ще інша про „Етичний зміст націоналізму”. Вважаю, що праця думки, праця, спрямована на те, щоб розв'язати найскладніші проблеми життя, – така праця, без уваги на те, в якій констеляції політичних обставин вона не була б ведена, не може бути осудженою.
„А тому, в ім'я засади, з якою напевно погоджується світ мислителів і світ справедливих суддів, я прошу навіть проти волі обидвох цих підсудних: Ярослава Отецька і Володимира Михайла Янева – звільнити”.
Промова Степана Бандери
Користуючися правом „останнього слова”, що прислуговує підсудному, Степан Бандера сказав перед львівським судом присяглих:[253]
„Прокурор сказав, що на лаві підсудних засідає гурт українських терористів та їхній штаб. Хочу сказати, що ми, члени ОУН, не є терористами. ОУН огортає своєю акцією всі ділянки національного життя. Про ці акції мені не дали змоги говорити, навіть про мою власну діяльність. Тому я мусів обмежитися тільки до тих окремих фактів, які є предметом цієї розправи. В звіті говорилося, що комісар Кособудзький стосує супроти українських політв'язнів спеціяльні методи, вживає шикан і репресій і що в'язні плянують перевести, як протиакцію, голодівку. Я дав наказ зібрати докладний матеріял і, маючи в руках докази, що комісар Кособудзький не тільки організував, не тільки репрезентував, але й сам у першу чергу виконував ці всі репресії, я на проєкт голодівки не згодився і заборонив її, стоячи на становищі, що коли пристосовується терор супроти українських політичних в'язнів, то невказане є, щоб тягар боротьби з цим упав на плечі тих товаришів, які є безборонні і з якими в'язнична адміністрація може зробити, що схоче. Я вважав, що Організація має обов'язок взяти тих товаришів в оборону і з цієї причини я дав наказ виконати атентат на комісара Кособудзького. Суду не було. Я сказав уже, що Організація судила тільки українців; коли ж ішло про представників польської влади, чи польських державних інституцій, то суду ми не переводили.
„Щодо замаху на волинського воєводу Юзефського, то цей атентат мав те саме тло, що й плянований атентат на куратора Ґадомського і виконаний атентат на міністра Пєрацького. Воєвода Юзефський мав згинути не тому, що – як каже прокурор – хотів зближення двох народів, а тому, що метою цілої політики польського уряду, зокрема на Волині, яку репрезентував Юзефський, була державна й національна асиміляція українців.
„На директора Бабія і на Бачинського Революційний Трибунал видав присуд смерти за злочин національної зради. Прокурор сказав, що я не дав тут доказів вини директора Бабія та Бачинського. Я навіть не намагався цього робити, бо те, чи вони винні, чи невинні, розглядав Революційний Трибунал, який, на підставі конкретних даних і матеріялів, видав присуд. Я тільки назвав тут ті злочини і провини тих людей, за які їх засудили. Кожний зрозуміє, що з конспіративних мотивів я тут не міг переводити доказів вини тих людей. Ми стоїмо на становищі, що обов'язком кожного українця є підпорядкувати свої особисті справи і ціле своє життя інтересам і добру нації. Коли ж хтось добровільно і свідомо співділае з ворогами в поборюванні, і то фізичними методами, українського визвольного руху, ми стоїмо на становищі, що за такий злочин національної зради належиться лише кара смерти. Суд, якщо ті засуди смерти видав, мав мандат від ОУН.
„Третя справа – це справа протибольшевицької акції. Прокурор сказав, що бодай побічним мотивом при вирішуванні атентату на совєтський консулят у Львові було те, що Організація хотіла зареаґувати теж на наладнання польсько-большевицьких взаємин, що хотіла їх попсувати. Я сам про цей атентат вирішив, я дав наказ його виконати і заявляю, що ми абсолютно не брали до уваги того моменту. Не тільки з практичних, але в першу чергу з засадничих мотивів. ОУН у своїй політичній програмі відкидає орієнтацію на когонебудь. ОУН відкидає концепцію відбудови української держави при нагоді польсько-большевицького конфлікту. Польсько-большевицькі взаємини не можуть вирішувати про наші політичні розрахунки. Зрештою, з історії знаємо, що всякі такі концепції діставали в лоб і що коли йде про Україну, то Польща з Москвою завжди погоджувалися. Всі бойові акти, які розглядано в цій залі, є тільки фраґментом і то не цілої революційної, але навіть самої бойової діяльности.
„З розправи виходило б, що ОУН цілу свою діяльність зводить головно до бойової акції. Заявляю, що ні програмовo, ні якщо йде про кількість членів у поодиноких ділянках організаційної праці, бойова акція не є єдиною, не є першою, але рівнорядною з іншими ділянками. Тому, що в цій залі розглядали атентати, що їх виконувала Організація, міг би хтось думати, що Організація не числиться з життям людини взагалі і навіть з життям своїх членів. Коротко скажу: люди, які ввесь час у своїй праці є свідомі, що кожної хвилини самі можуть втратити життя, такі люди, як ніхто інший, вміють цінити життя. Вони знають його вартість. ОУН цінить вартість життя своїх членів, дуже цінить; але – наша ідея в нашому понятті є така велична, що коли йде про її реалізацію, то не одиниці, не сотні, а мільйони жертв треба посвятити, щоб її таки зреалізувати. Вам найкраще відомо, що я знав, що накладу головою, і відомо вам, що мені давали змогу своє життя рятувати. Живучи рік з переконанням, що я втрачу життя,[254] я знав, що переживає людина, яка має перед собою перспективу в найближчому часі втратити життя. Але впродовж цілого того часу я не переживав того, що я переживав тоді, коли висилав двох членів на певну смерть: Лемика і того, хто вбив Пєрацького...”
У цьому місці голова суду перервав Бандері і не дозволив йому докінчити своєї промови.
Промови інших підсудних
Правом „останнього слова підсудного” покористувалися також інші обвинувачені, головно ті, хто признався до приналежности до ОУН. У своїх звідомленнях із Львівського процесу тодішня українська преса так передала ті промови:[255]
Я. Макарушка: „Як відомо, я обтяжив у слідстві цілком невинну людину. Цією людиною є підсудний Равлик, з яким я зустрівся вперше в судовій залі. Я вже раз переживав трагедію людини, яка обтяжила невинну людину. З уваги на те, що передо мною довгі роки в'язниці, я прошу зняти з моєї совісті той тягар, яким є свідомість, що я обтяжив невинну людину”.
Б. Підгайний насамперед вияснив, що атентат на Антона Крушельницького він відклав не з якихось принципових, а тільки технічних причин, опісля ж той атентат відкликав сам провідник. Далі Підгайний сказав: „Хотів би я, щоб моє заломання в слідстві не кинуло тіні на ідею. Те, що я заломався, було випливом інших, часто еґоїстичних мотивів. До панів присяглих суддів я маю лише одно прохання: Романа Шухевича обвинувачують за вчинки, що їх я поповнив”.
Осип Мащак: „За мету свого життя вважаю лише службу Україні. Україна була і є для мене такою величною, такою святою, що для неї не лише жити, а й умерти є замало. Я хотів у боротьбі за Українську Державу, за визволення українського народу з неволі, в боротьбі за новий соціяльний лад, за соціяльну рівність, за Україну без хлопа і пана знайти ціль свого життя і своє щастя”.
Я. Спольський: „Я працював в ОУН з повною свідомістю доцільности і правильности її методів. Тому повністю відповідаю за цю свою працю”.
І. Малюца: „Кожна ідея мусить витримати пробу смерти... Я виступив у Варшавському процесі з відомою заявою, що її тут відкликаю. Я заломався був з особистих причин. Нині я свідомий того, що я був заломався і несу та нестиму всі наслідки того заломання. В кожному разі, волів би я нині не жити, як мати за собою такий вчинок”.
Ярослав Стецько заявив, що під час слідства він ні до чого не признався, але тут, перед судом, добровільно признається, що він був членом ОУН і керівником ідеологічної референтури, як член Крайової Екзекутиви ОУН, та редактором „Бюлетеня КЕ ОУН на ЗУЗ”, „Юнака” і „Юнацтва”. „Прокурор подав, – говорив Стецько, – що я своєю публіцистичною діяльністю затруював душі української суспільности, зокрема української молоді. Це ніяк не відповідає правді. Я писав на теми ідеологічно-суспільні, політичні, на теми етики і висував у своїх публіцистичних працях ось що: оцінюючи нинішнє становище взагалі і дійсність, яка панує в українській суспільності та на українських землях, я поставив тезу, що сьогоднішній змисл життя узмістовлюється в тому, що ідеалом людини є національно-суспільний ідеал. Національно-суспільну працю не вважаю за заслугу окремих осіб, але за обов'язок кожної людини. Я кажу, що всім змислом життя мусить бути національно-суспільний ідеал. Вияви еґоїстичного моменту в суспільному житті мають стати щонайвище неґативним ухилом від національно-суспільного ідеалу життя кожної одиниці. Цього не можна оцінювати як затруювання душ суспільности. Якщо б хтось проголошував таку ідею серед польської суспільности, то пан прокуратор певно не мав би відваги так її оцінити. Мій оборонець, проф. Старосольський, зазначив, що я зокрема розглядав соціяльний зміст українського націоналізму. Так, як редактор „Бюлетеня” та як редактор „Юнака” і „Юнацтва”, зорганізованих для молоді, я містив у них статті між ін. про соціяльний зміст українського народу. При оцінці розв'язки соціяльного питання можна узмістовити його в чотирьох точках: національний момент, безклясовість, момент етики і момент праці. Я твердив, що єдина праця вирішує про вартість людини, і що єдино суспільна справедливість може бути критерієм у вирішуванні соціяльних проблем. Я твердив, що в національних рамках кожна одиниця може знайти сенс життя. При тому я висунув у розв'язці економічного питання тезу, що вимогою соціяльної справедливости є передання без викупу землі – усіх без ріжниці поміщиків – у власність українського селянства та копалень у власність українського робітництва, передання без викупу землі з московських колективів у власність українського селянина; те саме стосується щодо фабрик і копалень на східньоукраїнських землях. Це одна з важливіших точок справи розв'язки української суспільної проблеми. Я висував ідею нового суспільного порядку. Тим новим суспільним порядком має бути ідея солідаризму професій, не кляс в економічному розумінні, бо українська суспільність є безклясовою суспільністю людей праці. Чи такі думки й ідеї можна назвати затруюванням душі української суспільности та української молоді?
„Далі я висував у своїй діяльності тезу, що Україна повинна стати ідейним, моральним і культурним центром, довкола якого повинні зосереджуватися змагання інших поневолених народів. Україна має бути їхнім ідейним і моральним провідником у їхніх визвольних змаганнях.
„Призадумуючись над долею цілого українського народу, я підкреслював соборність: ідейну, психологічну, моральну та соборність політичних змагань. Чи це можна назвати затруюванням душ української суспільности і молоді? На питання проф. Старосольського я визнав, що я писав і про українське право, про те, чи право бездержавного народу існує та обов'язує його членів чи ні. Я прийшов до висновку, що воно існує. Бо тверджу, що право існує тоді, коли його психологічно й морально визнають члени даної суспільности. Визнаю, що істотним моментом права є признавання його даною суспільністю. Примус, фізична сила не є суттєвим моментом права. Кермуючись цим мотивом, я з правного й ідейного боку робив те, що робив. Я виконував свій обов'язок, що його мені диктувала моя приналежність до української суспільности. Я визнаю, що українська держава існує, існує потенціяльно в серцях українського народу. Не існує покищо реально, але існує морально і правно в наших душах. Змислом мого життя було, є і буде: Україна вільна, Україна без хлопа і без пана. Я вірю в перемогу”.
Володимир Янів, який під час слідства і перед судом признався до приналежности до ОУН, але відмовився відповідати на запитання, який він там пост займав, потвердив тільки, що був співформатором ідеології ОУН як автор численних статтей на ідеологічні теми в підпільній і в леґальній пресі. В своєму „останньому слові” він сказав:
„Я не хочу боронити своєї особистої волі, хоч яка вона для мене цінна. Не буду боронити тому, що я визнав той світогляд, який знає боротьбу, який розуміє, що в боротьбі є перемоги й невдачі – на шляху до реалізації моєї віри. Хочу боронити свої ідеї, свої думки, свої погляди, які, як одна частина, складаються на мою діяльність, що була частиною діяльности ОУН. Якщо б я повністю міг вияснити тут свої погляди, то думаю, що не можна б сказати про мене, що я затруював душі української суспільности й української молоді. Всім було б ясно, що моя діяльність є свого роду конечністю. Я застановлявся і діяв свідомо. Розглядаючи завдання, які маю виконати, я вважав, що тільки цей шлях є єдино правильним шляхом і що якраз ним я мушу йти. В своїй діяльності я завжди старався про одно: керуватися тим, що римляни називали „віртус”. І тому, щоб дати доказ, що не хочу бути нечесним супроти людей, яким я висловлював свої погляди, я тут, у цій залі, виразно заявив, що належу до ОУН. Ясно, що моє становище випливало з великої віри, передусім віри в українську націю, в її право до життя суверенного, самостійного, а далі – з віри в післанництво української нації. Вважаю, що сьогодні є якраз той момент, що його Шпенґлер передбачав у своїх творах, а саме, що сьогодні занепадають віри, захитуються давні культури і світ бажає чогось нового – нової віри. Вважаю, що боротьба української нації за самостійність не є тільки боротьбою за здійснення нової правди, нового життя, нової релігії. Сьогоднішня боротьба української нації, наприклад, з Москвою є не тільки боротьбою з виявами московського імперіялізму, не тільки боротьбою з московським духом, не тільки з большевизмом, який є лише формою поневолювання української нації, але що ця боротьба є одночасно боротьбою з ідеєю комунізму, що затруює нинішній світ, нинішню культуру. Коли давні віри, давні культури сьогодні захитані, то я вважаю, що обов'язком української нації було, є і буде – створити нову віру, віру українського націоналізму, релігію, побудовану на глибокій вірі в українську націю, яка в майбутній українській державі поведе людство в світле майбутнє і створить цілком нові закони й новий сенс життя. До того, щоб зреалізувати нашу віру, треба великого національного об'єднання і треба великого напруження всіх сил української нації. І я мушу сказати, що сьогодні моя совість супроти української нації – спокійна. Я вважаю, що коли ми є кість від кости, кров від крови української суспільности, так і українська суспільність буде духом від нашого духа”.
Присуд
Пізно вночі проголошено такий присуд:
Степан Бандера і Роман Мигаль – досмертне тюремне ув'язнення; інж. Богдан Підгайний, Іван Малюца, Євген Качмарський, Роман Сеньків і Осип Мащак – по 15 років; Ярослав Спольський – 7 років; Ярослав Макарушка – 6 років; Катря Зарицька, Володимир Янів, Ярослав Стецько, Іван Равлик, Осип Феник, Володимир Івасик, Олександер Пашкевич та Іван Ярош – по 5 років; інж. Роман Шухевич, д-р Богдан Гнатевич і Володимир Коцюмбас – по 4 роки; Семен Рачун – 6 міяців тюремного ув'язнення; Віру Свєнціцьку й Анну Дарію Федак звільнено.
На підставі амнестії всім засудженим на кари до 5 років тюрми зменшено ув'язнення на половину, а засудженим на кари вище 5 років аж до 15 років – на одну третину.
РОЗДІЛ 7
УВ'ЯЗНЕННЯ І ЗАСУДИ ЗА ДВА РОКИ
(ВІД СІЧНЯ 1933 ДО ГРУДНЯ 1934)
[253] [23] „Свобода”, ч. 162, 14 липня 1936; „Америка”, ч. 88, 30 липня 1936. Обидві ці газети передрукували за західньоукраїнською пресою („Діло”, „Новий Час”) тільки те, що в той час дозволила друкувати з промов польська цензура. Нецензурований текст промови не зберігся.
[254] [24] Амнестію, якою замінювано кару смерти на досмертне ув'язнення, було проголошено щойно напередодні Варшавського процесу, тому протягом року слідства перед Бандерою стояло мариво шибениці.
[255] [25] „Свобода”, ч. 161, 13 липня 1936. (За львівським щоденником „Діло”).