Культ могил українських героїв, як засіб патріотичного виховання українських мас, ОУН ввела уже раніше, але тепер надано йому нову форму. До того часу пам'ять поляглих героїв вшановувано, звичайно, на могилах Українських Січових Стрільців і УГА, насамперед на таких історичних побойовищах, як гора Маківка чи гора Лисоня і по місцевих вояцьких цвинтарях, отже – в обмежених розмірах. Тепер уведено ще й культ символічних могил українських героїв: у кожному майже селі висипувано символічну могилу на пошану героям, біля якої в день першого листопада чи на Зелені Свята правлено панахиди, виголошувано патріотичні промови й співано патріотичні пісні, відзначаючи світлу пам'ять усіх поляглих за волю України борців. Завдяки цьому, культ героїв поширився на всі українські західні землі.
Таке вшановування пам'яті тих, котрі впали в боротьбі за волю рідної країни, патріотичні промови й пісні біля могил плекали патріотичні почування серед загалу українського населення. Висипування символічних могил, всупереч забороні польської влади та дуже часті зудари при тому з польською поліцією, яка намагалася розкопувати могили[185] й перешкоджати в посвяченні їх, або бодай усувати з них тризуби й тернові вінки, – заправляли маси в активному спротиві ворожій владі.
Особливого розголосу набула справа могили, висипаної на честь Біласа й Данилишина на тому місці, де їх спіймано. Польська поліція розкопала могилу, але молодь села Вериня та околиць висипала нову. При тому в могилу закопано бомбу й коли поліція вдруге почала розкопувати могилу, бомба вибухла й поранила тих, котрі розкопували. З того часу поліція не поспішала з розкопуванням могил для українських героїв.
Військовий вишкіл
У той час, коли Степан Бандера очолив ОУН на західньоукраїнських землях, посилилася теж і праця військової референтури. Записки „Архіву Сеника”, цитовані на Варшавському процесі[186], подають, що в днях 10-15 серпня 1933 року відбувся в Данціґу спеціяльний однотижневий курс для інструкторів військового вишколу членства ОУН на ЗУЗ. У цьому курсі взяло участь 13 заавансованих військовиків, членів ОУН. Безпосередньо після того в Берліні відбувся військовий курс для радіотелеграфістів, учасниками якого були теж члени ОУН із західньоукраїнських земель. Повернувшися з тих курсів на рідні землі, військовики ОУН зорганізували в різних місцевостях вишколи військових інструкторів, у тому десять вишколів з участю по 9 слухачів у кожному в самому Львові. Завданням тих інструкторів було вести систематичний військовий вишкіл, за можливістю, для всього членства ОУН у краю.
У 1934 році, коли розвиток політичної ситуації в Польщі вказував на можливість нової „пацифікації” на західньоукраїнських землях, Крайова Екзекутива ОУН розглянула на своєму засіданні[187] можливість і потребу організувати „зелені кадри”: на випадок посиленого польського терору проти українців, усі дещо розконспіровані члени ОУН повинні перейти в підпілля і створити повстанські загони, щоб таким способом зберегти себе перед польськими тортурами та одночасно повести організовану повстанську боротьбу проти польського окупанта, концентруючи через те всю увагу польської влади на повстанські загони ОУН. Арештування, що прийшли в половині 1934 року після вбивства міністра Пєрацкого, не дали змоги ці пляни реалізувати.
ОУН НА УКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЛЯХ І „ОРГАНІЧНИЙ” СЕКТОР
Неприхильна до ОУН тодішня українська преса різних політичних партій у своїх виступах проти націоналістів завжди протиставляла їхній діяльності т. зв. „органічну” працю, себто, працю в леґальних українських організаціях, товариствах та установах, і дорікала, що, мовляв, ОУН відтягає українську молодь від позитивної участи в тому „органічному” секторі. А тим часом якраз члени ОУН були рушійною силою в праці всіх майже леґальних українських культурно-освітніх, виховних і спортових організацій, хоч репрезентативні керівні посади в тих організаціях вони залишали, звичайно, не-членам ОУН, щоб не наражати цих організацій на переслідування з боку польської поліції та влади.
Для підсилення нашого твердження ми наведемо звіт із діяльности 30-х клітин Українського Студентського Товариства на західньоукраїнських землях за 1932-33 шкільний рік саме в тому „органічному” секторі.[188] В тих 30-х клітинах було зорганізовано 697 студентів; із них тільки приблизно половина була членами ОУН, але саме вони на 90°/о були виконавцями охопленої звітом праці в рамцях діяльности „Студентських Громад”, „Просвіти”, „Рідної Школи”, „Відродження”, „Соколів” і „Лугів” на старих статутах.[189]
За звітний час ці українські студенти виголосили доповідей – 921, улаштували спільних сходин із доповідями – 223, підготовили театральних вистав 206, відбули організаційних поїздок у терен – 484, підготовили святкових концертів-академій – 145, влаштували фестинів – 57, вечерниць, забав – 51, виголосили святкових промов – 76, провели люстрацій – 116, загальних зборів – 62, анкет – 14, фізичних вишколів – 13, керували діяльністю товариств – 27, вели гуртки для неграмотних – 79, заснували нові читальні „Просвіти” – 4, кружки „Рідної Школи” – 2, гнізд „Сокола” і „Лугу” – 6, спортових гуртків – 2, відділів „Відродження” – 6, інших товариств – 2, театральних гуртків – 5, хорових і музичних гуртків – 14, самоосвітніх гуртків – 22, ощадностевих – 8, спортових товариств – 10, інших гуртків – 2, культ.-освітніх курсів – 11, збірних лекцій „Рідної Школи” – 2, вели гуртки – 79, головами товариств були – 6, членами управ – 41, працювали при будові „Народніх Домів” – 99 днів.
І все це зроблено в той час, коли ті студенти вчилися, заробляли на свої студії і – дуже часто – були арештовані за революційну діяльність, що її вони вели як члени ОУН.
На окрему згадку при цьому заслуговує праця членів ОУН – Миколи Дужого, що був довгорічним секретарем Головної Управи матірного товариства „Просвіта” у Львові та душею всієї просвітянської роботи на західньоукраїнських землях, і Ярослава Старуха, ініціятора й організатора освітніх курсів молоді при читальнях „Просвіти” у Львівщині, що швидко поширилися по всьому краю і стали однією з найважливіших ділянок праці читалень „Просвіти”.
Крайова Екзекутива ОУН особливу увагу присвятила була теж спортово-виховним організаціям на західньоукраїнських землях. Тією ділянкою праці ОУН, у рамках леґальних спортових організацій, товариств і секцій, керував Ярослав Рак-”Мортик”, при співпраці інших членів ОУН, як Володимир Повзанюк, Володимир Левицький-”Ґерманік” та ін. З іні-ціятиви й силами ОУН в червні 1934 року почав виходити чи не перший український спортово-виховний тижневик „Готові”, що проіснував до вересня 1935 року, коли його закрила польська влада. Редактором перших 6 чисел цього тижневика був інж. Є. Врецьона, а після його ув'язнення, аж до закриття тижневика, популярна серед кіл ОУН Софія Мойсейович-”Мошко”, пізніша дружина Володимира Янева.
Щільна співпраця між; ОУН і „Пластом” проявлялася теж і в тому, що майже всі провідні члени ОУН були пластунами й скрізь по пластових куренях займали керівні пости. Тому, хоч формально жадного зв'язку між УВО-ОУН і „Пластом” ніколи не було, проте фактично саме членству УВО-ОУН „Пласт” завдячував свій буйний розвиток у двадцяті роки. Але коли польська влада розв'язала „Пласт”, то ОУН неприхильно поставилася до пляну продовжувати діяльність „Пласту” нелеґально. ОУН стала на становищі, що для загально-національної виховної праці молоді треба знаходити нові леґальні організаційні форми, а в підпіллі нелеґально повинна вести свою діяльність єдина ОУН. Коли ж гурт колишніх пластунів, об'єднавшись біля журналу „Вогні” (звідси й назва „вогнівці”), таки пробував продовжувати працю „Пласту” нелеґально, сепаруючи при тому „вогнівців” від усякої націоналістично-революційної діяльности, то відносини між ОУН і „вогнівцями” стали холодними, якщо не ворожими.
СПРАВА ІМПРЕЗИ „УКРАЇНСЬКА МОЛОДЬ ХРИСТОВІ”
Голосним відгомоном серед українського громадянства відбився був свого часу конфлікт ОУН з українсько-католицькими колами, які в рамцях „Католицької Акції” зорганізували були 7 травня 1933 року маніфестаційну імпрезу „Українська Молодь Христові”. КЕ ОУН неприхильно поставилася до тієї імпрези й доручила своїм членам та симпатикам не брати в ній участи. З того приводу проти ОУН піднялася була в неприхильній до націоналізму українській пресі кампанія із закидами, що, мовляв, українські націоналісти почали боротьбу проти католицької Церкви.
А тим часом справа була в чому іншому й нічогісінько з ставленням ОУН до католицької Церкви чи релігії взагалі не мала. Вся справа полягала в політичному аспекті імпрези: організатори свята погоджувалися на те, щоб у почесній президії, перед якою мали дефілювати тисячі української молоді, сиділи також офіційні представники польської окупаційної влади та польського єпископату, проти чого запротестувала ОУН. Крайова Екзекутива ОУН висунула вимогу, щоб організатори імпрези в дипломатично чемній, але цілком рішучій формі відкинули пропозицію про присутність польських представників у почесній президії. При цьому КЕ ОУН обіцяла, що коли ця вимога буде сповнена, то мережа ОУН активно ввімкнеться в підготовку величного здвигу. Коли ж організатори імпрези відкинули вимогу КЕ ОУН і далі погоджувалися на офіційну присутність польських представників, ОУН висловилася проти імпрези.
Тільки політичні, а не будь-які релігійні, моменти були також причиною неприхильного тоді ставлення ОУН до станиславівського єпископа Григорія Хомишина: ОУН поборювала політичне становище цього єпископа, що його він з'ясував дуже виразно у своєму „Пастирському Листі” з 1932 року дослівно такими словами:
„Не Рада Амбасадорів, а Боже Провидіння поставило нас, частину українського народу, під власть польської держави і цьому зарядженню мусимо підчинитися... Хотяй би нас держава (польська) гнобила і переслідувала, то таки маємо завсіди і всюди зазначувати нашу льояльність”.[190]
Очевидно, таку пропаґанду принизливого угодовства серед українського громадянства ОУН повинна була рішуче й відверто поборювати, незалежно від того, хто її ширив.
ШКІЛЬНА АКЦІЯ В 1933 РОЦІ
Боротьбу за українське шкільництво і проти польщення українських шкіл на ЗУЗ[191] ведено ввесь час. Але як окрему ударну масову акцію, її зорганізовано й проведено в 1933 році. Концепцію такої акції обговорено і ухвалено на Берлінській Конференції ПУН-у з представниками КЕ в червні 1933 року, після чого конкретний плян дії укладено на засіданні Крайової Екзекутиви в половині червня того ж року і на окремій, спеціяльно для тієї мети скликаній, конференції повітових провідників Організації в липні 1933 р. На цій конференції, яка була поділена на кілька груп, подано докладні інструкції щодо проведення акції, метою якої було: а) не допустити, щоб окупант уже від народньої школи міг затруювати українські душі угодовством, примирливістю з станом панування поляків на ЗУЗ, б) звернути увагу українським дітям на стан поневолення, та в) впоювати в їхні душі любов до рідної мови й культури та ворожість до тих, хто їх нищить.
Реалізацію акції запляновано так: з початком шкільного року скрізь повинні бути розкидані в той самий час летючки ОУН з роз'ясненням справи, а шкільна молодь, навчена старшими членами ОУН, мала б відмовитися говорити польською мовою; понищити в школі польські державні емблеми й вимагати від учителів, щоб їх учили українською мовою й про Україну та щоб до українських шкіл повернулися українські вчителі, що їх масово перенесено на польські землі, а щоб польські вчителі забиралися до Польщі.
Шкільна акція була проведена надсподівано вдало й сколихнула всім українським громадянством, одночасно викликаючи голосний відгомін серед чужинців. У записках „Архіву Сеника”, цитованих на Варшавському процесі, подано, що в той час розкольпортовано 92 тисячі летючок (таємно надрукованих в друкарні „Час”-у у Львові) і 6 тисяч брошур, присвячених цій справі. Крім того, розліплювано й роздавано в кожній місцевості додаткові летючки, друковані на цикльостилі в кожній окрузі. Пам'ятного вересня 1933 року майже в кожному українському селі вночі повикидано з шкільних заль польські державні герби й портрети польських державних достойників. Вранці, коли до кляси прийшов учитель, один із малих школярів виголошував завчену промову, підтримувану одностайним криком усіх присутніх дітей з вимогою, щоб на українських землях українських дітей учив український учитель, українською мовою й про Україну. Заалярмовувана польськими вчителями польська поліція пробувала арештовувати шкільних дітей, але на їх захист часто ставали матері, б'ючи поліціянтів мітлами чи коцюбами, а це ще більш осмішувало представників польської влади. Для тисячів українських шкільних дітей такі події були пам'ятні на все їхнє дальше життя і творили першу лекцію активного спротиву окупантській ворожій владі.
Для документації наводимо уривки з поширюваних тоді летючок ОУН:
„Ви, молоді українці, виборюйте для себе рідну, справжню українську школу, в якій Вас учитиме щирий, кохаючий свою землю і нарід, учитель-українець. Школу, в якій учитимуть Вас любити свою рідну землю Україну, свій Український Нарід і шанувати своє славне минуле. Боріться за школу, з якої Ви вийдете справжніми синами свого народу й землі, борцями за кращу долю й волю. Не чекайте, щоб Вам хтось виборов власну українську школу, але самі ставайте до боротьби! Дружньо! Як один! Спільною лавою!
„Щоб Ваша боротьба була успішна, робіть ось що: В школі жадайте, щоб Вас учив учитель щирий українець, що любить Україну, а не поляк-зайда або хрунь. Жадайте науки українською мовою, а не мовою нашого ворога й грабіжника поляка. Коли поляк-учитель схоче, щоб Ви молилися по-польськи, Ви вперто моліться по-українськи, всі, як один! Коли поляк-учитель скаже, щоб Ви співали польських пісень, Ви вперто співайте тільки українських!
Жадайте, щоб учитель оповідав Вам про Україну, а не про Польщу! Нищте по шкільних бібліотеках усі книжки, в яких вихваляється Польщу! Нищте в школі портрети польських королів і панів! Зробіть собі українські синьо-жовті прапорці та'маршуйте через село, співайте українських пісень і кричіть: Ми хочемо української школи! Ми хочемо вчитися про Україну! Хай живе справжня українська школа! Геть з учителями-ляхами! Хочемо вчителів-українців! Геть з польськими школами!
„Не дайтеся, щоб із Вас вороги зробили яничарів! Не дайте, щоб ляхи обернули Вас у своїх покірних рабів! Ви маєте бути лицарями й борцями за волю України! Перед Вами велика, свята боротьба!”
Про те, чи була причина для таких алярмів до боротьби проти польщення українських дітей, може свідчити хоча б ця коротка нотатка з української газети:
[185] [2] Зважаючи на релігійні почування, поліція, звичайно, намагалася знищити могили ще перед їх посвяченням. Тому населення, переважно сільська молодь, висипала могили вночі, щоб перед панахидою, вдень, поліція не мала часу розкинути їх.
[186] [3] „Акт обвинувачення”, стор. 57.
[187] [4] Дивись звідомлення з Варшавського процесу: грудень 1935 – січень 1936 і Львівського, червень 1936.
[188] [5] „Студентський Шлях”, Львів, ІV-V, 1933 і „Розбудова Нації”, Прага, липень-серпень 1933, стор. 197.
[189] [6] У 1932 році польська влада доручила була організувати „Луги” на нових статутах, якими підпорядковувано ці українські спортово-виховні організації польській державній контролі. Комендантом тих нових „Лугів” став д-р Р. Дашкeвич. ОУН виступала проти „Лугів” з новими статутами, а підтримувала старі.
[190] [7] „Розбудова Нації”, чч. 5-6, травень-червень 1933, стор. 149-150.
[191] [8] Про стан українського шкільництва під польською окупацією говорив, наприклад, проф. В. Кузьмович на українському Педагогічному з'їзді у Львові (див. „Свобода”, Джерзі Ситі, ч. 289, 12.12.1935): „Полісся і Підляшшя є навіть без науки релігії рідною мовою, Волинь без українських державних шкіл, не цілих п'ятсот з українською мовою навчання, замість колишніх 2.500 на терені Східньої Галичини”. Далі він звернув увагу на „нову програму державного виховання”, що мало завдання „зблизити українську меншість з польською національною більшістю”: коли в старому підручнику історії для народніх шкіл, – казав проф. Кузьмович, – була ще хоч маленька згадка про Січ і „Русь”, то за новим проєктом у підручнику залишено тільки те, що пишеться про „боротьбу польського короля Хроброго з Руссю”, про „відзискання Польщею Червоної Руси” і про козацькі „бунти”. Історія „Руси” починається в польських державних підручниках для українських народніх шкіл від „бунту Хмельницького”; що було з українською історією перед тим – невідомо, що було потім, теж; невідомо. Ніякої української держави ніколи не було, а були тільки „хлопські бунти” під проводом „збунтованого польського шляхтича Хмєльніцкого”. В такому дусі повинна була навчатися за польським проєктом українська дітвора.