В половині жовтня 1933 року Лемика викликано на організаційну зустріч з „кимось згори”. На цю зустріч, що відбулася в парку на Личакові у Львові, прибув сам Бандера, не виявивши, однак, Лемикові ні свого прізвища, ні свого організаційного поста. Він з'ясував Лемикові мету атентату, його причини й завдання, яке повинен Лемик сповнити як виконавець того атентату.
Обсервацію большевицького консуляту провела одна із дівочого розвідкового відділу, а для зібрання інформацій про розміщення бюр консуляту та вигляд консула покористувалося малярем Романом Сеньківим. Сеньків зголосився до консула як охотник виїзду до УССР, де, мовляв, для нього, як маляра-українця, є великі можливості праці. При нагоді кількакратних відвідин Сеньків добре приглянувся до приміщень та опісля нарисував для Лемика розміщення бюр і силюетку консула.
22 жовтня 1933 року Микола Лемик зайшов до большевицького консуляту у Львові при вулиці Набєляка число 22 з підробленою виказкою на прізвище „Дубенко”, як прохач у справі виїзду до УССР. Таких прохачів приймав консул від 12 до 1 години в полудні. У ждальні було більше інтересaнтів, але коли дверник Джуґай зголосив, що прийняття починається, Лемик зголосився перший. Увійшовши до другої кімнати, де урядував консул, він побачив при бюрку людину, що не дуже була схожа на нарисовану Сеньківим силюету консула. Але коли Лемик сказав, що він бажає говорити з консулом, незнайомий за бюрком відповів московською мовою: „Будь ласка, говоріть!” Тоді Лемик пояснив, що він хотів би поїхати до УССР, де живе його сестра, від якої має листи із запрошенням на відвідини. Коли ж консул (як думав Лемик) попросив показати йому ті листи, Лемик сягнув до кишені по револьвер і, витягнувши його, швидким рухом скерував цівку на „консула”. Той здеревів із переляку, промимрив якісь благальні слова, але Лемик заявив йому коротко, що це кара ОУН для нього, представника большевицької Москви за смерть мільйонів українців, і – одним пострілом у чоло поклав його трупом.
Гук пострілу викликав паніку серед присутніх у ждальні. Лемик швидко ввійшов до неї з револьвером у руці і закликав усіх піднести руки вгору та обернутися обличчям до стіни. Кілька присутніх жінок зімліли зі страху, а інші, між ними й таємні большевицькі аґенти, що були особистою охороною консула, виконали наказ. Дверник Джуґай теж підніс руки, але тому, що був близько вихідних дверей, пробував використати момент і вискочити з кімнати. Одначе Лемик завважив це і вистрілив до дверника. Поранений у долоні, Джуґай зі страху упав на землю.
Лемик пробував вийти на вулицю, де вже збігалася заалярмована пострілами поліція, але виявилося, що вихідні двері були замкнені. Тому бойовик повернувся до ждальні, замкнув її на ключ, щоб забезпечитись перед можливою несподіваною атакою енкаведистів, і вийшов у коридор ждати на польську поліцію. З горішнього поверха будинку почав сходити вниз віцеконсул Голуб, який, побачивши Лемика з револьвером, злякано закричав, впав на долівку й поповз швидко до своєї спальні, де заховався під ліжком. Але Лемик не гнався за ним, бо був переконаний, що він застрілив справжнього консула.
Арештування й наглий суд
Врешті на горішньому поверсі появилася польська поліція, яка не могла відчинити входових дверей, тому пролізла через горішнє вікно. Побачивши озброєного Лемика, поліціянти злякано поховалися за одвірки й різними мовами крикнули до нього, щоб він підняв руки вгору. Лемик відкинув револьвер і підняв руки, тоді його заарештовано, закуто в кайдани й під дуже сильною охороною відставлено на поліційну станицю. Арештований Лемик заявив, що він виконав атентат як член ОУН з наказу Організації, але відмовився подати особисті дані. Щойно в ході слідства, на підставі знімок поліційного архіву, було встановлено тотожність особи атентатника.
Вже на початку слідства виявлено, що Лемик застрілив не большевицького консула, але „урядовця консуляту” Маїлова. Та швидко стало відомим, що Маїлов не був звичайним „урядовцем консуляту”, але високозаавансованою большевицькою „шишкою”, що з доручення самого Сталіна об'їжджав усі дипломатичні представництва СССР за кордоном з метою контролі їхньої діяльности і, зокрема, контролі таємно діючих по тих представництвах закордонних станиць НКВД. Сам Лемик довідався про це щойно в час судового процесу від свого оборонця д-ра Степана Шухевича. Таким чином, завдяки помилці атентатника, замах, як акт протесту, став дошкульним ударом для Москви.
Судова розправа проти Миколи Лемика відбулася перед наглим судом у Львові 30 жовтня 1933 року. На оборонців підсудного зголосилися демонстративно всі українські адвокати, але польський суд допустив тічьки трьох. Головним оборонцем був д-р Степан Шухевич.
Наглий суд засудив Миколу Лемика за вбивство урядовця большевицького консуляту та поранення службовика того ж консуляту на кару смерти, але з уваги на вік атентатника, замінив йому цю кару на кару досмертного ув'язнення в тюрмі. Під час процесу Лемик з'ясував мотиви свого вчинку, що був протестом перед усім світом проти московсько-большевицького терору супроти українського народу на окупованій Москвою частині України.
Обставини атентату й перші реакції на нього
Рік 1933, кульмінаційний рік голоду на Наддніпрянській Україні, організованого большевицьким урядом, приносив щоденно жахливі вісті поза кордони СССР. Довготривалі інтервенції, заходи організування допомоги, меморандуми до міжнародніх чинників з боку українців на землях не зайнятих большевиками й на еміґрації були безуспішні. Це створило гнітучу й тривожну атмосферу неспроможности мобілізувати світову опінію проти народовбивства ні протидіяти власними силами з закордону. На західньоукраїнських землях відбувалися численні протестаційні віча з резолюціями, що мали сколихнути опінію світа, по переповнених церквах[201] відправлялися молебні, панахиди, Богослужби.
Вже на перші вістки про початок большевицьких репресій та арешти українських науковців, письменників і інтеліґенції, ОУН на ЗУЗ організувала восени 1929 року протестаційні віча, демонстрації під совєтським консулятом у Львові получені з вибиттям вікон і демолювання приміщень совєтофільських, комуністичних і москвофільських газет. У відповідь на харківський процес проти Спілки Визволення України й на жорстокий присуд членів СВУ приготовила УВО у Львові на 22 квітня 1930 року атентат на большевицького консуля і бомбовий замах на совєтський консулят. Одначе через сильну поліційну охорону консуляту і технічне ускладнення цієї демонстративної акції не переведено, а бойовиків арештовано, що вийшло на яву на голосному політичному процесі.
Але по селах Наддніпрянщини далі вмирали з голоду українські селяни тисячі за тисячами. В атмосфері такої гнітучої недієвости Польська Аґенція Телеграфічна (ПАТ) принесла 21 жовтня 1933 року повідомлення про „Політичний атентат на большевицький консулят у Львові” такого змісту:
„Сьогодні около год. 11 зголосився на авдієнцію до совєтського консуляту якийсь молодий мужчина, якого по 15 хвилинах очікування візвано зі ждальні до кімнати, в якій урядував начальник канцелярії Александер Маїлов. Інтересента ввів возний консуляту. У хвилини, коли Маїлов питався інтересента про причину домагання авдієнції в консуля, цей вийняв револьвер і стрілив до нього двічі та вбив його на місці. На відгомін стрілів зі сусідньої кімнати вбіг другий урядовець консуляту, Іван Джуґай, до якого атентатник теж стрілив та ранив його в обі руки. Рани Джуґая є легкі, так що його після перев'язки залишено домашній опіці. Почувши стріли, надбіг з голю сторож Гавриїл Мандзій, до якого атентатник теж стрілив, однак не поцілив його, зате стріл збив шибу. Мандзій зчинив крик і сховався до пивниці.
Перебуваючий в тому часі на горі у свойому кабінеті совєтський заступник консуля відчинив вікно і візвав помочі, прикликаючи поліціянта, який однак не міг дістатися до будинку, бо двері від середини були зачинені, а вікна на партері є заґратовані.
Водночас повідомлена поліція з'явилась на місці атентату й на візвання консуля увійшли крізь вікно 1. поверху до середини аспірант поліції Бартузель з поліціянтом Тшемнальским. Згодом увійшли вони до голю й розоружили атентатника окликом: „поліція, руки в гору!”
Атентатник підніс руки до гори й віддав зброю. Запитаний про назвисько, подав його, заявляючи, що є членом ОУН, і виконав замах на приказ тієї організації.
Безпосередньо по випадку, відвезено атентатника до слідчого виділу й розпочато переслухання”.[202]
Поліція перевела численні ревізії й арешти серед підозрілих у приналежності до ОУН. Перед будинками совєтських посольств і консулятів Польщі поставлено поліційну варту. Проти М. Лемика і організаторів атентату поведено слідство за процедурою наглих судів. На конференціях у львівського воєводи і апеляційного прокурора брав участь радник совєтського посольства в Варшаві, Подольський, який дуже живо цікавився подробицями слідства і потім був приявний на судовій розправі. Тіло Маїлова, що перед трьома тижнями приїхав з Москви до львівського консуляту, після переведення секції перевезено через Шепетівку й Харків до Москви. „Ізвєстія” накинулася на поляків, що вони через політику толеранції причинилися до протисовєтської кампанії:
„Та кампанія є інспірована, організована і фінансована скрайніми анти-совєтськими чинниками, – переповідала ПАТ – які завжди змагали до війни між Польщею і Совєтською Росією (натяк на гітлерівську Німеччину — ред.) та спротивлялися зближенню, що народжувалося в цім році між Польщею і СССР... Треба ствердити, що толеранція певних польських властей у відношенні до приклонників Петлюри та інших смертельних ворогів Совєтської України причинилася до розвитку цієї кампанії. Львівський замах це є безперечно1 спроба перепинити зближення СССР з Польщею”.
Польська преса накинулася і на ОУН і на українські партії. На ОУН за те, що вона нібито в інтересах Берліну хоче порізнити Польщу з Росією; на українські партії за те, що вони розбурхали пропаґанду проти СССР для рятування братів на совєтській Україні і разом з німцями хотіли перенести її на форум Ліґи Націй на шкоду Польщі, що почала „мирову консолідацію” з СССР.
Перебіг судової розправи
„Новий Час” з дня 1-го листопада 1933 під наголовком „Микола Лемик перед наглим судом” подає:
„Львів, 30 жовтня 1933. Сьогодні почався черговий наглий суд у Львові. Перед судом став 18-літний Микола Лемик, студент математично-природничого відділу львівського університету, що в суботу, 21-го жовтня ц. р. вбив в совєтському консуляті начальника секретаріату консуляту Маїлова і ранив функціонаря того ж консуляту Джуґая.
Зацікавлення розправою велитенське. В год. 8.45 заля майже повна публіки. Деякі журналісти заняли свої місця вже й на три чверти години перед розправою. Заступлена в комплеті не лише львівська преса, але й часописи з інших міст Польщі прислали своїх спеціяльних кореспондентів, а навіть і заграничні. Приїхав теж пресовий аташе совєтського консуляту в Варшаві, Ковальський, що є рівночасно варшавським кореспондентом совєт-ської аґенції „Тасс” та „Ізвєстій”. Кореспондентів нині більше ніж колинебудь, так, що мусять доставляти їм спеціяльні столи та крісла. Рахують, що є їх понад 3О.
Перед входовою брамою до суду та в його коридорі багато тайних і явних поліційних функціонерів, що дуже докладно провірюють леґітимації всіх журналістів і публіки. Остання мусить ще мати карту вступу.
В год. 9. вводять Лемика. Є це досить сильно збудований молодець, бльондин. Вбраний в плащ, з незначно піднесеним ковніром. Рішучим кроком входить на залю розправ. Не знає, де сідати, показують йому лавку. Сідає, а за ним двох поліціянтів. Приступає до нього меценас Шухевич. Підсудний, усміхаючись, встає і вітається з своїм оборонцем. По хвилині підсудний скидає плащ. Має на собі чорне убрання. В год, 9,15 заля повніська публіки.
В тому ж часі входять на залю адвокати: (подаємо в поазбучному порядку): д-р Ст. Біляк, д-р Лев Ганкевич, д-р Кость Левицький, д-р Ол. Марітчак, д-р Осип Назарук, д-р Вол. Старосольський, д-р Ст. Федак, д-р Ст. Шухевич. Всі боронять підсудного. Лавою оборонців проводить д-р Степан Шухевич ...”
Прокуратор д-р Прахтель-Моравяньскі противиться тому, щоби підсудного боронило більше число оборонців.[203]
[201] [18] Наприклад, під наг. „День жалоби в Жовківщині” подає „Новий Час” від 1. 11. 1933 р. новинку: День жалоби у самій Жовкві обмежився до церковних Богослужень. В церкві оо. Василіян відправилась співана Служба Божа. Отець Кацалай прочитав єпископського листа і пояснив. По вечірні відправили панахиду 6 священиків. Церква була битком наповнена. Співав гарно місцевий мужеський хор. У церкві оо. Василіян в Крехові відбулось свято жалоби ще величавіше. Палку і річеву проповідь виголосив о. К. До панахиди станули всі манастирські священики. Серед церкви поставлено гарний хрест з написом: впавшим братам на Великій Україні. Ввесь час панахиди люди плакали.
[202] [19] Цитовано з „Нового Часу” від 23. 10. 1933 р.
[203] [20] З дальших чисел „Нового Часу” подаємо скорочення й вибрані уривки.