4. Стверджується, що Український Націоналістичний Рух, зокрема Уряд Карпатської України й Організація Українських Націоналістів, спільно змагали всіма силами створити, збудувати й оборонити Карпатську Українську Державу.
5. Усі конкретні висновки і потреби, що випливають із тих повитих засад, устійнюються в окремому залучнику”.
Четвертою точкою цього акту ПУН заінкасував увесь політично-моральний капітал, здобутий у боротьбі за волю і державну самостійність Карпатської України членами крайової ОУН, зручно зіставивши в одному акті визнання урядом Карпатської України заслуг ОУН у творенні та обороні Карпатсько-Української Держави з визнанням ПУН-у, очолюваного полк. Мельником, за „керівника тієї боротьби”.
Для загалу українців, неознайомленого із закулісами подій в Карпатській Україні, таке вписання всіх політично-моральних досягнень ОУН на рахунок ПУН-у видавалося цілком природнім і слушним, бож ПУН – це провід ОУН. Одначе, провідне членство ОУН знало правду. Воно бачило ту розколину, що чимраз виразніше зарисовувалася поміж ПУН-ом і революційними кадрами ОУН. Розколину, що її штучно накладена політура ще могла заховати на якийсь час перед стороннім оком, але не перед бурею подій, які наближалися.
VІII ЧАСТИНА: ПЕРЕД ВИБУХОМ II СВІТОВОЇ ВІЙНИ
В ІДЕЙНІЙ ЄДНОСТІ З КАРПАТСЬКОЮ УКРАЇНОЮ
Події в Карпатській Україні восени 1938 року голосним відгомоном відбилися на українських землях. Самостійницькі змагання Карпатської України викликали захоплення серед усього українського населення. Зокрема на ЗУ3, серед молоді викликали бажання активно допомогти братам закарпатцям у їхній боротьбі. Уся галицька й волинська молодь готова була йти на Закарпаття й ставати в лави української армії, щоб зі зброєю в руках захищати кордони самостійної Карпатської України перед кожним її ворогом.
Визнаючи Організацію Українських Націоналістів за керівну силу української національної революції, охочі до відходу на Закарпаття всюди зверталися до ОУН по інструкції в цій справі. Одначе, КЕ ОУН на ЗУЗ поінформувала всіх зацікавлених, що новий Провід Українських Націоналістів (ПУН), очолений полк. Андрієм Мельником, видав заборону для української молоді під польською окупацією переходити на Закарпаття.[340] Крайова Екзекутива додавала до тієї інформації своє пояснення, що ОУН суворо зберігатиме респектування тієї заборони і тих, хто всупереч забороні зважиться іти на Закарпаття, там судитиме Революційний Трибунал, як анархістів, або навіть як провокаторів, Причин видання такої заборони тоді не подано. Одні вияснювали це тим, що заборона конечна з уваги на небезпеку спровокування польської збройної інтервенції проти Карпатської України в користь Мадярщини, інші тим, що ПУН підготовляє всеукраїнське повстання на ЗУЗ і через те вимагає, щоб західньоукраїнська молодь залишалася на місцях. З респекту до ОУН загал молоді на західніх українських землях послухав заборони. На Закарпаття пішла тільки невелика кількість тих, до відома яких не дійшла заборона ПУН-у, або хто вирішив ризикувати життям, зіґнорувавши заборону.
Бажання боротьби, загальмоване забороною ПУН-у, звернулося на західноукраїнських землях проти Польщі, яка відкрито зайняла вороже становище до самостійницьких змагань Закарпаття. В половині жовтня 1938 року,[341] на вістку про те, що чеський уряд погодився дати автономію для Закарпаття й що о. Волошин став прем'єром, а разом із тим про постанову закарпатської Української Національної Ради про її змагання до повної державної самостійности Закарпаття, – в церкві св. Юра у Львові відбулося окреме богослуження з молебнем. Після богослуження зформувався величний демонстраційний похід кількатисячної маси учасників, які з окликами проти Мадярщини і проти Польщі помаршували вулицями Львова до середмістя. Демонстрантів намагалася зупинити поліція, тому прийшло до бурхливого зудару, під час якого демонстранти обкидали поліцію камінням. Не зважаючи на інтервенцію поліції, демонстранти дійшли до середмістя. Тут на допомогу поліції для розбивання колон демонстрантів прийшли польські студенти, але їх демонстранти криваво побили на вулиці Легіонів. Окремі групи демонстрантів прорвалися під маґістрат і під мадярський консулят та повибивали там вікна.
Надзвичайно здивована кількістю демонстрантів, польська преса „вияснювала” своїм читачам, що, мовляв, львівські українці звезли були на демонстрацію „русинів” з цілої Галичини.
1 листопада 1938 року, після богослуження в річницю Листопадового зриву, знову влаштовано таку саму бурхливу демонстрацію, одначе, цим разом поліція вже заздалегідь приготувалася, зміцнивши свої сили відділами кінної поліції з поліційної школи в Мостах біля Львова. Тож, коли демонстранти тільки зійшли з святоюрської гори, їх заатакувала кінна поліція, а середмістя було загороджене панцерними автами. Криваві сутички демонстрантів тривали ввесь день. Польська газета „Слово Народове” з 2 листопада писала про ці події так:
„Вчора після жалобного богослуження у святоюрській катедрі різні українські елементи намагалися зорганізувати маніфестаційний похід до центру міста. Ці спроби зустрілися з негайною інтервенцією поліції, яка розігнала похід, що формувався. Під час того, як розганяли похід, з юрби українських маніфестантів падали оклики проти поліції й „ляхів”. Хоч похід розігнано, нечисленні гуртки українців проникли до центру міста, де намагалися об'єднати більше учасників, між іншим теж на Марійській площі. Одначе, зібрана в середмісті поліція якстій ліквідувала всі того роду спроби. Одна з таких груп проникла з площі св. Юра до ринку. Члени тієї групи кинули на ратушу кільканадцять каменів, вибивши вікна. Сімох учасників тієї демонстрації на ринку арештовано; між арештованими є один ґімназійний учень. Вечором, приблизно о 9-ій годині, в кількох районах міста завважено нечисленні українські боївки, що нападали виключно на польських студентів. Так, на вулиці Фридрихів українська боївка, складена з п'ятьох осіб, набила до втрати притомности польського студента техніки З. III. Після перев'язаний ран побитого перевезено на станицю швидкої допомоги. Подібна боївка напала на вулиці Пелчинській на двох студентів політехніки. Обидвох студентів важко побито, одного з них відправлено до шпиталю. Третій такий випадок трапився в той час на вулиці Яблонських, де українська боївка завдала напареному польському студентові дві глибокі рани в голову. В усіх випадках побито студентів, які носили польські академічні шапки”.[342]
Згадану демонстрацію зорганізували, з доручення члена КЕ ОУН Осипа Тюшки, члени т. зв. „Студентського відділу ОУН”, головою якого в той час був Роман Малащук. До перших п'яток студентів негайно приєднався загал присутніх на богослуженні, а між тими, хто проводив криваві двобої з поліцією, були навіть такі українські львівські робітники, що не вміли говорити українською мовою і лаяли польських окупантів ... по-польськи.
За прикладом Львова пішли інші міста на ЗУЗ. У Бережанах, Стрию, Дрогобичі, Перемишлі та багатьох інших містах у жовтні-листопаді 1938 року відбулися масові протипольські демонстрації в обороні прав Карпатської України. В цих демонстраціях брали участь тисячі, а то й десятки тисяч українських селян. Проти них скрізь виступала польська поліція,[343] намагаючись розігнати їх, але демонстранти атакували поліцію дрючками, камінням тощо. Для опанування ситуації поляки стягнули на західньоукраїнські землі великі поліційні та військові відділи з корінної Польщі, а в терен Карпат вислали 3 полки уланів, 2 полки піхоти і полк легкої артилерії.[344]
Всі ті події підсилювали протипольське революційне кипіння серед найширших мас українського населення на ЗУЗ і великим відгомоном відбивалися за кордоном, компромітуючи в світовій опінії Польщу й привертаючи увагу світу до української проблеми.
НАСТУП ПОЛЬСЬКОЇ ПОЛІЦІЇ НА УКРАЇНСЬКЕ СТУДЕНСТВО
Для польської поліції не треба було аж якихось конфіденціональних інформацій для того, щоб знати, що ініціятором і керівником українського націоналістичного революційного руху та його виступів є переважно українське студенство, бо це було самозрозуміле. Адже ж так є в кожного народу, – саме студенство є пробойовиком революцій. А тому, лякаючись ще рішучіших виступів українських мас проти польської окупаційної влади, польська поліція вирішила бодай на деякий час знешкідливити найактивнішу частину українського студентства. За добру нагоду для такої акції польська поліція визнала Конґрес українського студентства, що відбувся у Львові 20 березня 1939 року в будинку, що належав до Національного Музею. На всьому партері того будинку містилися студентська домівка, харчівня, читальня та всі студентські товариства, включно з студентським товариством українських техніків „Основа”.
Союз Українських Студентських Організацій у Польщі (СУСОП) постав як леґальне об'єднання всіх українських студентських товариств і організацій у Польщі, зареєстроване на підставі польських законів. Але польська влада кілька разів розв'язувала СУСОП, а у висліді різних інтервенцій знову дозволяла на його існування, так, що врешті і студенти, й самі польські урядові чинники розгубилися в тому, чи СУСОП є забороненою, чи леґальною існуючою організацією, тим більше, що студентські організації в Польщі користувалися привілеями. Тому українські студенти, не розглядаючи того питання, реґулярно відбували Конґреси СУСОП-у, а польська влада толерувала такий стан.
Одначе, з уваги на політичну ситуацію, яка створилася весною 1939 року, польські урядові й поліційні чинники вирішили потоптати шановані в усьому культурному світі студентські вольності, щоб завдати заплянованого удару провідній частині українського студенства, а тим самим теж і українському націоналістичному рухові.
Вечором 20 березня 1939 року, коли Конґрес вже закінчився, поліція панцерними автами оточила будинок, в якому зібралися студенти. Сотня озброєних поліціянтів увірвалася до залі нарад і під загрозою зброї звеліла всім учасникам піднести руки вгору й стати обличчям до стіни. Брутально б'ючи присутніх студентів і навіть молоденьких студенток, поліція провела докладний обшук приміщення й кожного з присутніх, а після того заарештувала всіх – приблизно 80 – учасників Конґресу й відвезла їх до поліційної, а згодом судової в'язниці, закидаючи їм підготовку протипольської революції.
Серед заарештованих тоді учасників студентського Конґресу були такі особи: Арсенич Микола, Білинський Андрій, Білинський Клявдій, Боцюрків Богдан, Боцюрків Марія, Вітошинський Борис, Вітушинський Іван, Галема Іван, Горбач Олександер, Грабець Омелян, Грималюк Василь, Ґут Роман, Дада Богдан, Дзівак Валентина, Дзівак Микола, Заблоцький Юліян, Захаревич Василь, Коваль Микола, Ковалюк Анна, Козак Ірина, Козак М., Кок Володимир, Костецький Сергій, Кравс Микола, Корилятович Надя, Кузьма Орест, Кульчицький-Дашиний Андрій; Курчаба Олександер, Левицький Володимир, Левицький Михайло, Левицький Юра, Лівчак Богдан, Логуш Омелян, Литвин, Литвинович Омелян, Любак Михайло, Матвійчук Микола, Малащук Роман, Малецьким Іван, Мацілинський Остап, Мельник Петро, Мірчук Петро, Никорак Юрко, Опарівська Ярослава, Олесницький, Ортинський Любомир, Охримович Маркіян, брати Охримовичі, Палідович Михайло, Плоскач Богдан, Прокіп Роман, Процик Нестор, Пеленський Любомир, Равлик Іван, Радзівіл Оксана, Рибчук Богдан, Рудко Василь, Самотулка Теодосій, Сабаль Іван, Семчишин Орест, Семчишин Тиміш, Сеньчук Роман, Сєрант Іван, Сіяк Оксана, Томків Богдан, Тершаковець Зенон, Трильовська Володимира, Филипчак Микола, Харкевич Мирослав, Харкевич Роман, Хомів Ярослав, Шевчик Люба”.[345]
Крім того, наступними днями поліція арештувала ще ряд українських студентів у їхніх помешканнях, наприклад, Володимира Янева, Степана Арсенича та інших.
Проти ув'язнення учасників студентського Конґресу було поведено слідство, в ході якого звільнено понад 20 студентів. Одначе, на початку червня 1939 року українські політичні в'язні в тюрмі Бриґідки повели протестну акцію бойкоту зізнань і це перервало дальший хід слідства та звільнювання ув'язнених. Навпаки, деяких звільнених учасників Конґресу знову арештовано. У слідчій в'язниці залишилися інші учасники Конґресу СУСОП вже аж до розвалу Польщі й капітуляції Львова, точніше – до 20, зглядно 21, вересня 1939 року.[346]
Усіх разом заарештованих, у зв'язку з тодішнім студентським Конґресом, було сто осіб. Можливо, що польську поліцію спровадив у той час Іван Сєрант, котрий, як виявилося після розвалу Польщі, був поліційним донощиком. У 1941 р. Сєрант жив на еміґрації, в Реґенсбурзі.
НОВИЙ ПРОВІД ОУН НА ЗУЗ
У лютому 1939 року, після остаточного уступлення Л. Ребета з посту Крайового провідника ОУН на ЗУЗ, керівництво перебрав Мирослав Тураш-„Грабовський”, який перед тим, від 1935 року, був провідником стрийської округи (области). Тураш-„Грабовський” вирішив повернути працю ОУН на властивий шлях революційної дії, поєднати з одній організаційній мережі ОУН т. зв. „офіційну мережу” і „неофіційне середовище” членів ОУН, а разом із тим – зайняти критичне становище до подій в колах ПУН-у і це своє становище відверто Проводові Українських Націоналістів з'ясувати.
Нову Крайову Екзекутиву ОУН на ЗУЗ М. Тураш зорганізував у такому складі: Мирослав Тураш-„Грабовський” – Крайовий провідник, Володимир Тимчій-„Лопатинський” – організаційний референт, Дмитро Грицай – референт військових справ, Володимир Гринів-„Кремінський” – його заступник, Василь Турковський – референт пропаґанди, Дмитро Мирон-„Орлик” – референт політичних справ, Ярослав Рак – його заступник, Петро Мірчук-„Залізняк” – референт ідеологічних справ, Богдан Рибчук – служба безпеки, Роман Малащук – студентський сектор.
ВІДПЛАТНІ АКЦІЇ
ОУН перейшла на західноукраїнських землях до посиленої бойової діяльности. Від осени 1938 року на ЗУЗ шалів польський терор, що подекуди нагадував „пацифікацію” 1930 року. Сконцентровані в зв'язку з подіями на Карпатській Україні польські відділи поліції й війська нападали, при нагоді леґальних українських імпрез, на українське населення й жорстоко били присутніх, а українські установи демолювали. В тій польській терористичній акції проти мирного українського населення польській поліції і солдатесці помагали польські колоністи, „стшельци” та інші місцеві польські шовіністи. Тому КЕ ОУН вирішила звернути протитерор насамперед на польську поліцію і „стшельців”.
В ході тієї відплатної акції, що відбувалася весною й літом 1939 року, з рук бойовиків ОУН згинуло кільканадцять польських поліціянтів у різних місцевостях українських земель та значна кількість польських „стшельців”. Особливо широко розгорнулася та акція ОУН в Бережанщині.
[340] [1] Л. Ребет в своїх споминах пише про це так: „Інструкція із закордонного центру організації (ОУН – ред.) забороняла масовий перехід членів на Закарпаття, посилаючись на те, що Закарпаття забезпечене і без того достатньою кількістю організаційних кадрів, які зрештою можна ще скріпити людьми з Европи, і що не можна оголювати Галичини й Волині від людей, бо тут теж чекає організацію важка проба... Жменька тих членів, що без дозволу подалася на Закарпаття, виконала там велике завдання”. („Український Самостійник”, ч. 11, 13 березня 1955).
[341] [2] Перша велика демонстрація у Львові в справі Карпатської України відбулася 26 вересня 1938 року, але скеровувалася проти мадярських зазіхань на українські землі.
[342] [3] „Америка”, ч. 136, 24 листопада 1936.
[343] [4] Заява Л. Ребета, що: „В усіх випадках доходило до зудару з відділами поліції, які були завчасу стягнені адміністрацією для протидії, і з цього виходить, що вона була попереджена конфідентами про пляновані виступи підпілля”. („Укр. Сам.”, ч. 11, 1955) – є безпідставна, бо в той час по всіх містах ЗУЗ поліція була в постійному поготівлі, підкріпивши себе поліційними відділами з корінної Польщі. Якщо б, як твердить Ребет, поліція була заздалегідь поінформована донощиками про запляновані демонстрації, то вона була б завчасу виарештувала організаторів і не допустила б до українських виступів.
[344] [5] „Америка”, ч. 128, 5 лист. 1938.
[345] [6] Цей список виготовлено з пам'яті щойно під час опрацювання цієї книги і тому він неповний.
[346] [7] Львівських політичних в'язнів звільнила ще польська тюремна сторожа.