Нова Крайова Екзекутива стала перед важким завданням упорядкувати хаос, який витворився в наслідок здесяткування рядів ОУН і масової висилки її провідних членів до концентраційного табору в Березі Картузькій, що в свою чергу утруднило зв'язок до незаторкнених арештами клітин ОУН. В основі вирішено зберегти попередній поділ західньоукраїнських земель на 10 областей: Львівську, Тернопільську, Станиславівську, Сокальську, Стрийську, Коломийську, Бережанську, Перемиську, Рівенську й Луцьку.
Наладнання обірваних організаційних зв'язків вимагало часу й обережности, бо багато місцевих, знаних з активности, членів ОУН було під поліційною обсервацією, як кандидати до Берези, і подруге, відірвані клітини, втративши через арешти зв'язки з керівними організаційними осередками, були часто зневірені. Очікуючи, що вони через слідство арештованих будуть викриті, або припиняли діяльність, або на власний задум ініціювали місцеву некоординовану дію в переконанні, що після ліквідації Крайової чи Обласної Екзекутив Організація є розгромлена і що тому їм треба знизу відбудовувати і продовжувати революційну діяльність ОУН. Це з одного боку було позитивною ознакою тривалости, послідовности і правильного наставлення організаційних кадрів, але інколи ця дія на власну ініціятиву відокремлених клітин приносила небезпечні наслідки. Вона давала нагоду в окремих випадках заганятися і діяти якийсь час на власну руку, а згодом не підпорядковуватися Крайовому Проводові, а також і для ворожої аґентури створювала умови, щоб пробувати підсувати провокаторів, як ніби то уповноважених від полк. Коновальця зв'язкових від вищого Проводу. Трапилося і таке, що довше перервання зв'язку і самочинне шукання місцевих виявів революційної акції довело у випадку однієї саботажної акції в Костопільщині, що за задумом місцевих активістів була спрямована не проти окупанта і даремно загнала у в'язниці ідейні кадри політичнo невиробленої сільської молоді.
Перед масовими провалами зроблено в організаційній референтурі одне структуральне забезпечення: „Щоб унеможливити концентрацію детальних відомостей про організаційну мережу в руках однієї людини і щоб вилучити небезпеку катастрофи у випадку зради всіх людей цією людиною, як це сталося недавно, організаційний реферат поділено на чотири інспекторати, при чому кожному інспекторові приділено керівництво кількома округами... Обов'язком згаданих організаційних інспекторів саме й було зайнятися разом з інструкторами Юнацтва, що працювали тільки на відтинку молоді вихованням і вишколом організаційних кадрів”.[264]
Головний наголос поставлено отже на внутрішню підготову і вишкіл організаційних кадрів, на роботу невидну, що не давала на зовні видимих виявів політичної дії Організації. Велику увагу приділено теж розбудові організаційної мережі на терені Волині, Полісся, Холмщини і Підляшшя. Це принесло поширення бази діяльности ОУН і незабаром створило потребу покликати окремий Провід ОУН для керування її діяльністю на Північно-Західніх Українських Землях.
Постановка роботи і нова тактика прийнята після розгрому Крайового Проводу була конечністю, що виникала з факту розгрому і з ситуації поліційного терору. Це була отже тактика, викликана примусовістю ситуації, яка диктувала: перечекати і перетривати; за той час відбудувати, зміцнити і свобідніше підготовити кадри до революційної дії на майбутнє.]
Обмеження бойових акцій
Цей „новий курс” позначувався тим, що він обмежував дотеперішню працю ОУН як бойової, революційної формації, звертаючи більшу увагу на вишкільно-освітню ділянку. Ширша бойова діяльність проти ворога, масові виступи проти польської окупаційної влади, тощо, почали припинятися, зате клітини мережі ОУН повинні були відбувати правильні сходини своїх членів, на яких часто праця зводилася до звичайної культурно-освітньої.
Рeбет вияснює це в своїх спогадах[265] так: „Ішлося про те, що, напр., масове і загальне дзвонення, вивішування прапорів, розкидування летючок і т. п. викликувало загальний підйом патріотичних настроїв, але само собою воно не закріплювало тривкіше впливів ОУН... Супроти цього ставлення ефектовних акцій було доцільне тільки на ще не опанованих, вірніше, слабо опанованих просторах і було стосоване головно на Волині, де в той час впливи ОУН особливо поширилися... На теренах, де вже існувала організаційна мережа і де ідеї ОУН були відомі, масові виступи не могли дати вже більших наслідків, ніж ті, які вже були досягнені. Зрештою, після 1934 р. керівництво організаційних клітин всюди було в руках більше чи менше здеконспірованих людей, які при будь-яких проявах своєї активности, а зокрема з появою листівок, мандрували до тюрми або до Берези Картузької. З огляду на це доводилося економити людьми і роботу вести так, щоб не допустити до цілковитого винищення існуючої організаційної мережі”.
[Не форсувати таких бойових дій, які приспішували б ліквідацію поліцією нерозкритої нею організаційної мережі, – це була тактика доцільна в ситуації моментального становища, що витворилося після розгрому Крайового Проводу та існувало в періоді тривання масових арештів і поліційного терору. Але це не була ніяка концепція політичної дії революційної організації.[266] Найближчі місяці виявили, що тактика перечекання, щоб піддурити ворога, не була повною розв'язкою складности положення, бо вона піддурила в першу чергу членів Організації і власне громадянство. Публічна опінія своя і чужа привикла була – з різними почуттями – до того, що ОУН проявляла себе, своє існування, в несподіваних бойових або масових акціях. Коли ж після широких поліційних репресій цих виявів існування підпільної сили впродовж багатьох місяців не було, польська опінія тріюмфувала, що ОУН є докорінно знищена; серед українців, включно з організованими кадрами, творилися дефетистичні настрої зневіри, підтримувані ворожою пропаґандою. Серед нагінки і репресій це загрожувало заламанням революційної наснаги.
Отже, всупереч новій тактиці, ОУН рішилася виявити на зовні, що вона існує, щоб переломити цей настрій дефетизму і початків зневіри. Виступ на зовні переведено в формах скромних, але на той час вистачальних, зорганізувавши акцію розкинення відповідних летючок ОУН по церквах і цвинтарях з нагоди вшановування пам'яти поляглих борців на Зелені Свята в 1935 році. Цим першим виходом на зовні переламано настрій зневіри і скріплено мораль членства.
Відновлення видавання підпільної літератури
Зорганізування летючкової акції було на той час досягненням справности пропаґандивної референтури. Технічно-пропаґандивний відділ ОУН був враз із людьми і підпільними влаштуваннями зліквідований поліцією. Його треба було відбудовувати від самих найпримітивніших технічних приладь. Писальні машинки стягнено до Львова аж з трьох округ і переведено таємно їх ремонт в одному українському слюсарському верстаті, який теж потайки ремонтував зброю. Ремісничі звена ОУН сконструювали декілька примітивних циклостилів. Технічне звено, в склад якого входили Олександер Бусел, А. Кондратюк і Володимир Кок та інші, виготовили на цих циклостилях потрібну кількість летючок. Розподіл тих летючок між організаційні клітини зорганізовано непомітно через доставців молока для „Маслосоюзу”, які звідти відвозили нелеґальну літературу в порожніх баньках від молока зі Львова на конспіративні склади ОУН по селах. Так почалося відновлення й урухомлення пропаґандивно-технічного відділу, основи дальшого поширювання нелегальної літератури ОУН.]
Непевність супроти Ярослава Барановського
Складну проблему дії ОУН на ЗУЗ, яка витворилася після призначення Крайовим провідником Льва Ребета, збільшила також непевність щодо ролі Ярослава Барановського. Як уже згадано, в зв'язку з аферою „Архіву Сеника” виникло підозріння, що Ярослав Барановський, ідучи слідами свого брата Романа, веде аґентурну роботу на службі польської поліції. Своє підозріння щодо Барановського, підтримуване теж іншими підсудними з Варшавського процесу, Ст. Бандера з'ясував організаційним чинникам через свого брата, який приїхав до нього, щоб побачитися з ним у тюрмі. Ст. Бандера доручив, щоб новий провід ОУН познайомив з тим підозрінням полк. Коновальця і домагався суворого слідства, яке б викрило того, хто передав організаційний архів у руки польської поліції, і того, хто був „закордонним інформатором” цієї поліції, як про це згадував під час процесу поліційний комісар Хомраньскі.
Одначе, довідавшися від брата Ст. Бандери про запідозрювання Я. Бара-новського в провокативно-аґентурній праці, Л. Ребет, за його ж таки власними словами[267], про справу повідомив не полк. Є. Коновальця, а Барановського, і тим самим, нехай мимоволі, перестеріг його і дав йому змогу відповідно приготовити для себе оборону.
Спроби безпосередніх заходів у полк. Коновальця
Для вияснення багатьох справ гурт провідних членів ОУН, які в той час не в усьому погоджувалися з „новим пляном дії” тодішньої Крайової Екзекутиви ОУН на ЗУЗ, вирішив врешті інтервеніювати безпосередньо в полк. Коновальця. З тією метою весною 1938 року виїхав, вслід за О. Гасином, Зенон Коссак. Добившись за кордоном безпосереднього контакту з полк. Коновальцем, вони з'ясували йому ряд справ і проблем, заторкуючи також справу евентуальних змін у проводі ОУН на західноукраїнських землях. Полк. Коновалець поставився з увагою до звідомлення згаданих членів ОУН і для вияснення генези конфлікту трьох повітових провідників з Крайовим провідником Л. Ребетом дав розпорядження покликати за кордон Андрія Данчевського-”Демка”, колишнього повітового провідника Миколаївщини.
Одначе, Андрій Данчевський, ідучи нелеґальними шляхами за кордон, згинув у Скільщині в Карпатах. Через те справа слідства щодо згаданого конфлікту затягнулася. Незалежно від того, весною 1938 року полк. Коновалець доручив Л. Ребетові передати пост Крайового провідника Дмитрові Грицаєві і переїхати за кордон. Це доручення привіз до краю Зенон Коссак. Л. Ребет і Д. Грицай повинні були прибути до Данціґу на зустріч з полк. Коновальцем, щоб формально виконати постанову й обговорити проблеми, пов'язані з дальшою діяльністю ОУН на ЗУЗ.
Але, поки згадані члени ОУН могли виїхати до Данціґу, прийшла трагічна вістка про загибель полк. Євгена Коновальця у Роттердамі. Все таки Л. Ребет поїхав на умовлену зустріч до Данціґу, а перед своїм виїздом передав під час засідання членів КЕ свій пост Крайового провідника на руки Дмитра Грицая. Разом із Ребетом до Данціґу виїхала і Дарія Цісик. У Данціґу вони зустрілися з О. Сеником, Я. Барановським і Анною Чемеринською. Після зустрічі Л. Ребет повернувся до Львова і заявив членам КЕ, що ПУН доручив йому далі залишитися на пості Крайового провідника, а тому він відкликає своє передання посту Дмитрові Грицаєві. Не маючи вияснення цього дивного вирішення ПУН-у, Д. Грицай знову відійшов від праці в офіційній мережі ОУН.
Але тепер вже й інші члени КЕ відверто стали вимагати від Ребета, щоб він уступив з посту Крайового провідника й передав його новому кандидатові – Дмитрові Миронові. Коли ж, одначе, і з цього нічого не вийшло, члени КЕ на засіданні, що відбулося 7 лютого 1939 року, заявили Л. Ребетові, що атмосфера довкола його особи є нестерпна і дораджували йому зректися керівництва Організацією. Л. Ребет погодився на це й передав свій пост Крайового провідника Мирославові Турашеві.[268] Але це сталося в пізніших роках.
У березні 1939 року, в зв'язку з масовими арештуваннями під час українського Студентського Конґресу, Лев Ребет і Дарія Цісик були арештовані також. КЕ ОУН очолив Мирослав Тураш, організаційним референтом КЕ став Володимир Тимчій, пізніший Крайовий провідник ОУН на ЗУЗ.
ПОСТАННЯ НЕЗАЛЕЖНОЇ ФРАКЦІЇ В ОУН – „ЗОВ”
[Різні місцеві клітини ОУН після розгрому Крайового Проводу ОУН і масових депортацій провідного активу не підпали під ліквідаційну акцію. Деякі з них, не одержуючи директив згори, припинили діяльність, інші продовжували місцеву підпільну роботу в звужених і непомітних формах. До останніх належала м. ін. Львівська округа, де залишилися на волі рухливі члени Повітової Екзекутиви, як Михайло Копач – повітовий провідник, Юліян Дмитерко – організаційний референт, Марія Ковалюк[269] – референтка жіночої сітки ОУН, її сестра Володимира (Дзюня) Ковалюк – підреферентка жіночого ремісництва, Володимир Мельник та інші.
Коли, після утворення нової Крайової Екзекутиви ОУН, організаційна референтура почала наладнувати перервані зв'язки з оцілілими клітинами і з окремими провідними членами ОУН, виринали різнородні початкові труднощі: декотрі провідні члени по відсидженні судових присудів були здеконспіровані й стоючи під поліційною обсервацією[270] ще не включалися в роботу, інші знову не погоджувалися з новим курсом тактики занехання бойово-революційних дій, траплялися одиниці, що були персонально знайомі з Л. Ребетом і вони мали окремі мотиви уважати його призначення на Крайового провідника ОУН за невластиве чи помилкове рішення, тому відтягалися спочатку від співпраці.[271] Але в загальному відбудова порваної організаційної мережі пройшла по всіх округах успішно за вийнятком несподіваного спротиву, який виявився у Львові та у Львівській окрузі ОУН.
Колишній Повітовий провідник ОУН, Михайло Копач, відмовився підпорядкуватися Крайовій Екзекутиві ОУН, подаючи Миколі Косові несподівану мотивацію, що саме він є уповноважений ПУНом і особисто полк. Коновальцем творити нову Крайову Екзекутиву ОУН на ЗУЗ. Уповноважена ПУН-у в справі відновлення Крайового Проводу, Анна Чемеринська, що в той час перебувала ще у Львові, безсумнівно заперечила, що вона такого уповноваження не давала Михайлові Копачеві. Постало питання, чи може хтось із ПУН-у, не знаючи про уповноваження Чемеринської і її висилку в цій справі до Краю, не дав на власну руку Копачеві такого доручення. Після перевірки прийшла з-за кордону відповідь, що ані ПУН, ані ніхто з його членів особисто не уповноважнював Копача творити КЕ. Це вияснило достатньо, що його непідпорядкування є наслідком зааранжованої містифікації чи прямої провокації польської поліції, або свідомої дії самозванчої групи перехопити в Краю керівництво над ОУН або над частиною членства в непокликані руки, що привело б до створення конкуренційної підпільної організації, яка своїм існуванням паралізувала б діяльність справжньої ОУН, а це спричинило б самознищування підпільної організації.
„Було безсумнівним – пише Л. Ребет у своїх спогадах[272] – що це діють якщо не провокатори, то бодай авантюристи-самознавці. Скоро було виявлено, хто це є. З боку авторизованої зв'язкової клітини були пороблені заходи, щоб цим самозванцям чи провокаторам (а були дані, що це суміш одного з другим) підірвати ґрунт до підривної роботи, їхнє оточення було кількакратно перестережене перед небезпекою і посередньо також згадані авантюристи отримали пересторогу. Головний винуватець дістав навіть формальний усний наказ заперестати будь-яку підпільну роботу. Одначе, він, хоч і знав, або повинен був знати, що значить не виконати такого наказу, відмовився його виконати перед людиною, яка ризикувала собою, ідучи на побачення з непевною особою, щоб без зайвих трагедій зліквідувати справу”.
Уточнюючи це загальникове ствердження автора спогадів, треба додати таке:
Щоб поладнати справу спротиву групи „Зову” нормальним організаційним порядком, коли Копач рішуче відмовився передати людей Миколі Косові, покликаючися на вигадане уповноваження, були пороблені спроби перебрати підлеглих йому людей і включити їх назад в нормальну організаційну мережу ОУН, а провід групи Копача – тобто Копача, Юліяна Дмитерка, Володимира Мельника – залишити в ізоляції під доглядом Розвідчої Референтури. Але вимоги про передачу людей ставлені тодішнім організаційним і бойовим референтами безпосередньо членам Львівського Повітового Проводу ОУН були безуспішні. Обидві сестри Ковалюківні, Марія і Володимира, відмовилися передати Організації жіночу сітку. Провідниці окремих звен були переважно під впливом Копача, що переводив з ними часті відправи. Вони не приймали доручень без дозволу своїх зверхників. За той час група Копача поширювала диверсію. В Жовківському повіті Копач і Ковалюківна розкинули (недбало видані) летючки „Зов” з повідомленням про зорганізування опозиції в ОУН. В усній пропаґанді Копач поширював підривну аґітацію, що „всі правдиві революціонери згуртувалися в „Зов”, і що саме тому згуртувалися, що „паничики” з ОУН лякаються вести будь-яку революційну роботу, навіть на пропаґандивну роботу жалують людей”.[273] Заки прийшла відповідь з закордону, що ПУН, ані ніхто з його членів не уповноважували Копача творити Крайову Екзекутиву, група Копача намагалася поширити свою сітку на округи Бережанську й Перемиську.
Врешті, після остаточного вияснення від ПУН-у, що Копач без уповноваження творить Крайову Екзекутиву і справа „Зову” вияснилася остаточно як підозріла диверсія, бойовий референт Микола Кос відбув особисту зустріч з М. Копачем і Ю. Дмитерком, а організаційний М. Коржан з Володимирою Ковалюк і попередили їх, що якщо вони впродовж трьох днів не передадуть зв'язків до підпорядкованих їм організаційних клітин ОУН і не заперестануть творити своєї Крайової Екзекутиви, то будуть віддані під організаційний суд і понесуть усі наслідки за своє поступування.
Копачеві й його групі поставлено вимогу впродовж трьох днів заперестати творити КЕ і передати зв'язки до охоплених ними організаційних клітин, інакше вони будуть передані під організаційний суд. Коли назначений реченець минув і Копач, Дмитерко й Ковалюківна знову відмовилися виконати поставлену вимогу, їх справу поставлено під організаційний і судовий розгляд. На внесок бойового референта одноголосно вирішено зліквідувати Копача і Дмитерка, а також і жертву їхньої провокації Ковалюківну, якщо вона після ліквідації двох перших далі продовжувала б диверсію.
[264] [2] Л. Ребет „Світла і тіні ОУН”, Мюнхен, 1964, стор. 66.
[265] [3] „Світла і тіні ОУН”, Мюнхен, 1964, стор. 66 і 67.
[266] [4] „Як головне завдання, поставлено було ціль мережі підготову до збройного виступу на випадок війни” – пише Ребет („Світла і тіні ОУН”, стор. 67) – але він не пише, а що ж перед „випадком війни” задумано оперативно діяти революційній організації, і як їй бути як дійовій силі, коли „випадку війни” не буде?
[267] [5] Л. Ребет пише про це: „В середині тридцятих років виринула проблема важкого конфлікту між організацією в Україні і проводом за кордоном ... Першим показником того слід уважати переказане Ст. Бандерою з тюрми підозріння, що хтось із закордонного штабу, найправдоподібніше Я. Барановський, діє як польський провокатор. Підозріння це базувалося на тому, що, як переказував мені брат Ст. Бандери, повернувся з побачення з ним, три особливо таємні деталі із зв'язку, який ішов з краю за кордон через Тешин, були відомі польській поліції ... Тому, що один із тих, хто ці деталі знав, був Я. Барановський, підозріння зради впало на нього ... Автор цих спогадів (Л. Ребет – прим. моя) переказав зміст і причину підозріння за кордон першій особі, яку зустрів. Це була згадана А. Чемеринська, відданість якої боротьбі була неодноразово випробувана. Справу ускладнювало те, що А. Чемеринська була нареченою (а згодом дружиною – П. М.) Я. Барановського і важко було вимагати, щоб вона, будучи певною, що підозріння безпідставне, не сказала про нього Барановському”. („Український Самостійник”, ч. 4, 22 січня 1955 і чч. 5-6, 6 лютого 1955, оп. ціт.).
[268] [6] Це потверджує Л. Ребет у цитованому нами творі: „Далі перебувати „на посту” я не міг ... Мґр. Тураш під час одної наради мені сказав, що людей охоплює паніка тому, що я, як виявлений перед поліцією три роки тому, досі не арештований і що дехто побоюється, чи за цим не криється якась провокація ... Я зважився передати керму в руки Тураша ...”
[269] [7] М. Ковалюківна була суджена в другому процесі в справі Городка судом присяглих у Львові в червні 1933 р. за переховування учасників нападу і була звільнена разом з Степаном Цапом від вини і кари.
[270] [8] Кількість цієї групи членів ОУН була в той час відносно досить велика, бо в наслідок амнестії багатьом засудженим скорочено присуди і в 1935 р. звільнено з в'язниці слідкуючи, з якими людьми вони нав'яззують контакти, щоб по їх слідах викрити керівні осередки ОУН.
[271] [9] До цієї групи належав м. ін. автор цієї книжки, д-р П. Мірчук. Він пише: У наслідок призначення якраз Л. Ребета на пост нового Крайового провідника ОУН на ЗУЗ постав деякий спротив серед частини членства ОУН. Важко сказати, що вирішило про призначення якраз Ребєта на пост Крайового провідника. Застановляючись у своїх споминах над генезою провідницького авторитету, Лев Ребет завважує: „Спостерігаємо два елементи, які опісля надали свою добру і фатальну печать ОУН: збірне зусилля багатьох анонімових, відданих та жертовних людей, і персональне капіталізування цих зусиль та жертв формально найбільш відповідальними людьми на рахунок своєї виключної заслуги і справи”. Можливо, що це стосується якраз і того випадку, що осяги праці Ст. Охримовича, Ол. Гасина, Д. Яціва й багатьох інших, завдяки яким стрийська округа ОУН стала в ряді перших, записано на рахунок заслуг Ребета й це теж заважило під час вирішення про призначення його на відповідальне місце в ОУН на ЗУЗ. Три повітові провідники ОУН, які добре знали Ребета з особистої співпраці: провідник львівського повіту – Михайло Копач, провідник стрийського повіту, який був одночасно бойовим референтом стрийської округи. Петро Мірчук-”Залізняк” і провідник миколаївського повіту – Андрій Данчевський-”Демко” відмовилися організаційно підпорядкуватися Ребетові так довго, поки він не дасть доказів, що висунені супроти нього закиди й обвинувачення Провід ОУН розглянув і аж після того призначив його Крайовим провідником ОУН на ЗУЗ.
[272] [10] „Світла і тіні ОУН”, стор. 63.
[273] [11] Свідчення Володимира Ґерети – „Новий Час” 16. 6. 1937.