Тринадцятий місяць: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Кондукторка кинула бісики на капітана:

- Ох-хо-хо! І гдє мої сємнадцать лєт? - хотіла штурхонути ліктем пасажира, якого натовп притиснув до її крісла, передумала і натомість рукою підібрала з брів на лоба чівку. Щось забуте промайнуло ув її очах, погасло, вона відірвала з моточка квиток і віддала його капітану.

Пасажир, якого натовп притис до крісла кондукторки, чіпляючись за поруччя, зауважив:

- «Пані» срання на чьорних «Волгах» єздяют у парікмахєрскую, а нє душатся в трамваях, - і сідницями відіпхнув заднього пасажира.

- Дурак, - сказала кондукторка. - Доболтаєшься.

Майор Бузина поправив мазепинку на голові, взяв у капітана квиток, який той передав йому зі словами:

- Прошу пана, користуйтесь.

Майор Бузина знову зиркнув на погони капітана: однострій був у нього явно не війська УНР періоду головного отамана Симона Петлюри.

Капітан і жінка жваво розмовляли між собою, з їхньої розмови майор Бузина добрав, що вони є подружньою парою, до Києва приїхали у відпустку з якоїсь далекої прикордонної застави, проживали на квартирі у знайомих, вдень катались містом на громадському транспорті, увечері відвідували театри і концертні зали. Жінка знизу вгору дивилася на свого капітана, їй трохи заважали довгі вії, і вона широко розкривала карі очі, аж маленька борозенка, не зморшка, утворювалась на лобі; подружжя обговорювало якусь смішну подію, що трапилась з ними у Києві, жінка періодично тулила голову до грудей капітана.

Вони весело сміялись, обмінювалися кпинами і звернули на себе увагу оточуючої публіки своєю безпосередністю, гумором і, певно, українською говіркою.

Майор Бузина вважав усіх киян, які розмовляли російською мовою, каліками: інвалідами 1-ї, 2-ї, 3-ї груп - з дитинства чи внаслідок втрати мовоздатності.

Інваліди сиділи на визначених для них та інших місцях, стояли в проходах, на приступках, пов’язані тісним трамвайним простором і «язиком», одні мовчали, інші перегиркувались: «Куда прьошь!», «Нє толкай!», «Ти что, заснул? - мнє сходіть нада!» «Куда сходіть? В сортір? Ги-ги-ги!»

Майор Бузина подумав, що, либонь, подружжя та він займають у цьому тісному тбшарі маленький острівець.

«Острови стоять посеред води, - міркував він, хилитаючись разом з усіма і щільно притискаючи до грудей течку з повідомленням кандидата на «В» - «Б» про його родичку із СФУЖО, щоб у тісному натовпі не втратити незареєстрований секретний документ, - і великі, і малі, така їхня доля, вода безперестанку намагається поглинути їх під себе, зрівняти з дном, як би вони не опирались у своєму гонорі, на дні моря опинилась і велика Атлантида. Чому загинула Атлантида? - намагався він пригадати. - Сама пішла на дно чи океан її поглинув?»

Трамвай загальмував, кондукторка оголосила:

- Остановка «Бульвар Дружби народов»!

Двері відчинилися, одні пасажири випхнулись, інші увіпхнулись, трамвай рушив, кондукторка гукнула:

- Слєдующая остановка «Рєдутний пєрєулок»! Папрашу заранєє готовіться на виход! Вошедшіх пас-с-сажіров па-а-апрашу обілєчіваться!

Жінка капітана запитала свого чоловіка:

- Ми з тобою «обілєчині»?

Капітан відповів:

- «Обілєчині» на все життя», - і витягнув з кишені шинелі цілий жмут різних квитків.

- Заховай, - сказала жінка. - Приїдемо додому в ліс і будемо по кожному квитку згадувати, як ми катались Києвом. - І на хвильку притиснулась головою до його шинелі.

Майор Бузина хилитався на поворотах купно з трамваєм і пасажирами, їхати було вже майже зручно; зрапта у нього защеміло серце, з плеча до п’ясті руку, що тримала течку, ніби обпали зашпори, незвідь-чому; Олексій Григорович подумав, чи не відвідати йому відомчий шпиталь на вулиці Рози Люксембург, щоб зробити кардіограму - від перестанку «Будинок офіцерів», на якому він мав виходити, шпиталь військово-медичної служби КДБ УРСР був сливе поряд, і до зустрічі з агентом «Кочеком» на явочній квартирі «Почайна» часу він ще мав.

Майор Бузина послухав, як щемить серце, кольки трохи попустили. Треба було виходити, а йому не хотілось. Йому здалось, що якщо він вийде наразі, не переговоривши з подружжям, то втратить щось таке, про що потім буде жалкувати, в серці залишиться колючка, як ті зашпори, і вони будуть - зчаста чи ні, - нагадувати йому про щось таке, про що він забуде здогадуватись.

Олексій Григорович вільною рукою поправив мазепинку, відтак повернувся до жінки капітана-прикордонника і запитав:

- Скажіть, будь ласка, коли вже нарешті буде перестанок «Вулиця Петра Запорожця»? А то я їду, їду, кінця-краю не видно, а вулиці Петра Запорожця нема.

Жінка здивовано подивилась на майора Бузину і мов руками сплеснула:

- Господи, ви ж їдете геть в іншому напрямі! Вам треба на Воскресенський житловий масив?

- Так, - сказав майор Бузина, - треба дістатись з Правого берега на Лівий берег до Воскресенки.