На шляхах Европи: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Ні, Теслюк не розчарував. Нам розмова не дуже клеїлась, всі чекаємо цього ранку на Теслюка і його ґрандіозний сольовий виступ. І він очевидно заревів на весь барак знов:

- І сьогодні пес мені кістку приніс!!!

Ми всі зірвались, як на команду та до нього,

- Де, де?! Покажи?!

Він закривається, відганяє нас, а ми штурмом, всі нараз. Вовк запхав руку до ліжка, знаючи докладно куди і витягнув кінську кість з копитом. Теслюк збаранів. Ми качаємось по долівці, барак від сміху трясеться, а він, прийшовши до себе і собі відчинив рота та до нас:

- Селепи ви смаркаті, з мене, старого, лаха дрете, не стид вам?! Га?! - Але як звичайно, його гнів перейшов і він з нами вже до кінця дореготався.

Любили ми робити збитки, нема що й казати, але це була й вся наша розвага після важких вправ. Уявляєте собі алярм, вночі, всі нашвидку зодягаються, але дивляться боком на одного, що ніяк не може у штани ногу запхати. Махає нею повз штанку, раз, другий, третій, клене, заточується, але далі завзято махає, а всі навколо від ума відходять зі сміху, бож його штани зашиті там, де починається ногавиця. Ха, ха.

Якось так вже є, що радше пригадуються приємні хвилини, як прикрі і я переконався, що на всіх наших повоєнних товариських вечірках, ми переганяємось, щоб розказати собі щось смішного, веселого, гумористичного. Може це й є цей великий плюс в людській натурі, що тримає людину оптимістично при житті. Бо життя само собою не легке, а ще на чужині, у чужій державі, між чужими людьми, на другому кінці світу.

Наш початковий виряд у протипанцирній зброї, якого основою були гарматки калібру 3.7 см замінено скоро новими, міцнішими 5 сантиметровими гарматами і тількищо ми скінчили вишкіл на них, прийшли вже порядні 7.5 см протипанцирні гармати, на доповнення тих, що ми їх вживали досі. Перша чота нашої сотні отримала ці найновіші 7.5 см гармати, друга чота мала три 5 см гармати, а третя чота, як допоміжна, мала тільки легку ручну зброю та протипанцирні п'ястуки. До того в половині травня почалась повна моторизація нашої сотні. Для пам'яті подам моторизований виряд докладно: сотня отримала легку, особову машину для сотенного та два мотоциклі для вістунів, до його розпорядження.

Перша чота отримала легку машину для заступника сотенного, який одночасно був командантом першої чоти і до його розпорядження одного вістуна на мотоциклі. Для гармат прийшли три тяглові машини на гусеницях, кожна з обслугою в одинадцять чоловіка: командант гармати, шофер і дев'ять стрільців. Обслуга, очевидно, їхала на тягловій машині. Додатково чота дістала одну тяглову машину з муніцією.

Друга чота отримала такий самий виряд, як перша. Третя, стрілецька чота виряджена була в три тяглові машини, на яких вміщувались стрільці із своєю ручною зброєю та панцирними п'ястуками, до яких додано нам вже теж найновішу протипанцирну зброю, по-німецьки "Офенрор" /відкрита рура/, тобто ракетниця, з якої вистрілювалось електричним зарядом ракету майже в прямій траєкторії, просто в ціль /це, що в американській армії зовуть базукою/.

Штаб сотні /канцелярія/ отримала для себе окрему тяглову машину.

Кухня змоторизована була важкою тягловою машиною, харчівня також.

По одній такій важкій машині отримав одяговий магазин, зброївня і запас.

Такий був виряд сотні перед виїздом на фронт. Треба сказати тут відкрито, всім критикам Дивізії, які вперто твердять, що Дивізія отримувала виранжований, старий німецький виряд, що так не було. Дивізія отримала новий виряд, прямо із фабрик, кріси і кулемети приходили так завазеліновані, що треба було спершу годинами змивати цей товщ, моторизований виряд був новий, гармати були новіські, однострої та все інше, включно з кухнями було цілком нове. Дивізія була узброена і виряджена краще, як пересічна Дивізія Вермахту, бо організувалась вона під командою німецьких СС, а в Німеччині не було тайною, що найкращі речі і в першу чергу отримували СС-Дивізії, щойно опісля Вермахт і допоміжні частини. Можна нарікати на німців за їх політику на Сході, бо є за що, можна критикувати німецьку цивільну адміністрацію на окупованих територіях, бо є за що, можна критикувати німецьку партію і її екстермінаційну політику супроти інших народів, бо є за що, але не можна сказати, щоб німецькі збройні сили ставились з премедитацією вороже до чужинців, що разом із ними боролись проти большевизму. Безперечно, тут і там траплялись неполадки з харчами чи з приділом маркетендерварен, але це траплялось також і по німецьких Дивізіях, зрештою, люди є людьми і я переконаний, що український штаб мавби також клопоти з власними людьми у харчових і постачальних ділянках, тим більше, що й ми мали в Дивізії випадки, де неполадки творили самі наші люди, без німців. Це завжди буває, на це існують накази, розпорядки та дисциплінарні суди. В загальному треба сказати, що українська Дивізія була виряджена німцями краще, як наприклад польська еміґраційна армія у Франції, чи пізніше в Англії, зокрема польський II-ий Корпус генерала Андерса.

Такий стан треба записати для майбутнього і додати треба, що ми при німцях багато скористали, навіть для нашої військової традиції. Ми привикли до суворої німецької дисциплини, до їхньої порядковсти і до їхнього виконування отриманих наказів, що, зокрема на нижчому командному рівні виявилось рятунком для Дивізії в російському оточенні під Бродами. Як знаємо з спогадів про наші Визвольні Змагання 1917-21 років, ці ділянки не завжди в наших арміях стояли на відповідному рівні і поняття німецької військової дисципліни дуже потрібне як додатковий елемент до боєздатности нашого вояка і його витривалости в боєвих обставинах. Німці відучили нас до кожного наказу ставити питання: чому? і відучили нас давати старшинам поради: а може так було б краще, пане сотнику?

Командантом сотенної автоколони став ст. десятник Стахо Ільницький, а це означало, що йому підлягали всі шофери і всі функційні, як кухарі, харчовий підстаршина, збройовий підстаршина, одяговий підстаршина із своїми кравцями та шевцями. Стахо виконував свою функцію серйозно та з серцем. Дивлючись на це з гумористичної точки погляду, ми очевидно мали потіху кожної суботи, коли відбувались сотенні вправи. Тоді уже Стахо давав собі духа. Вже від самого ранку, ще ми снідали, а він вже верещить надворі:

- Функціонери від всякої холери, збірка!

Чути, як тупотять вояцькі ноги.

- Що так ідеш, якбись мав воду в штанах!

Чути, що підбігають.

- Гей, шофери ви мої, шофери! Та ти не будеш уміти ходити, як ти сі машина зіпсує!

Чути, що стають нарешті на збірці.

- Чи ти так помалу ішов до Марини на зальоти?! Потряси но трохи штани!! - додає ще Стахо, неначе точку після речення.

Наш кухар і наш кравець були трохи пузаті і їм важко було робити "гінлєґен" але Стахо і їх цього навчив. По ньому видно було гартовану заправу з польської армії і він все своє знання як умів так перекладав тепер на рідну мову. Часом не виходило, але трудно, Стахо не мав часу заглядати до Голоскевича. Коли він мав службу /УФД - унтерфюрер фом дінст/, тоді сотня зривалась на ноги як попечена. Ще добре не пролунав свисток, а вже чути було його голос на весь барак:

- Що, ти ще спиш? Будеш досипляти, як поїдеш на урльоп. Марина буде мати трохи спокою!

- А-ну бігом митися, бо кави не дістанеш! Сьогодні я хочу до долівки зачесатися!!

Такий був Стахо Ільницький і його за це любили. Він кричав, гонив ними, але він умів до них і говорити. Я нераз застановлявся над психікою вояка і його відношенням до своїх підстаршин і старшин, але мушу признатися, що не зумів виробити собі якоїсь одної теорії чи, так сказати б, "філософічної школи". Щось мусить бути в самій людині, досить невловне і невидне, але те "щось" діє і хоч на перший вид, наприклад, можна було думати: ну, деж такого крикливого Стаха можна любити, проте так власне було. І поясніть це!

На початку червня ціла наша сотня покинула бараки і відійшла в ліс, де ми розбили шатра і почали привикати до фронтового життя. До часу виїзду на фронт ми вже до бараків не вертались, а жили і спали на голій землі, як "партизани", сміялись ми між собою. Але ця заправа стала нам у пригоді пізніше.

З фронтів приходили щораз гірші для німців вістки. Вже четвертого червня Альянти зайняли Рим в, Італії, а два дні пізніше прийшла вістка, що змусила нас глянути один на одного: шостого червня Альянти висадились в Нормандії, у Франції, починаючи свою давно вже заповіджену інвазію Европи. Пригадую добре, як ця вістка відбилась на німцях. Вони гуторили між собою годинами, хоч офіційні джерела заповідали, що й цим разом німецькі армії скинуть Альянтів у море, як під Дієпп. Але нам не вірилось якось, що німцям вдасться це зробити і коли наступного дня показалось, що йдуть важкі бої, ми вже своє знали: Альянти зачепились за свій мостовий причілок. - Якби не було, до кінця війни вже не далеко. Тільки який цей кінець буде? І що він нам принесе? Між нами виринали різні думки, надії, очікування. На Східньому фронті ситуація теж гіршала з дня на день. Совєтські армії вже перейшли кордони з 1939 року на цілій довжині фронту, їхні війська стояли вже в Румунії, в Західній Україні, в Польщі і в Прибалтиці. Одинадцятого червня Росія почала офензиву проти Фінляндії. Під Німеччиною горіла вже земля, а проте не чути було нічого, щоб німці зревідували свою політику щодо Сходу Европи. Їх партія дальше гороїжилася своїми плянами на Сході і тільки по їхніх старшинах і підстаршинах в армії було видно, що вони про це все думають. З нашого боку, ми знов комбінували всякі чудасії. Нам, перше всього не хотілось вірити, що Альянти будуть йти з большевиками щиро, рука в руку до самого кінця. Адже неможливо, щоб західні Альянти не знали, хто є теперішня Росія, чи там СССР! На нашу думку, логіка історії і потреби вимагала, щоб Альянти переконали Німеччину, що дальший опір є безцільний і дальше з німцями, - але вже без німецької несамовитої політики вдарили на большевиків та розбили їх дощенту. Щойно тоді світ міг би віддихнути і щойно тоді постала б якась шанса для України. Але холодніші голови між нами не дивились на справи з такими надіями. Не було найменших познак про якунебудь зміну в німецькому урядовому думанні. Навпаки, кампанія ненависти продовжувалась, скерована як і передтим, на всі боки, і проти Альянтів, "американсько-жидівських капіталістів з Вол-Стріту", як і проти "варварського большевизму". Моя особиста думка була, що Альянти зробили одну велику помилку на своїй конференції в Касаблянці, де Рузвелт переконав Черчіла про тезу безумовної капітуляції Німеччини. Ця теза відібрала німцям свободу рухів і базу для всяких пертрактацій з Альянтами. Також німці про це говорили в цей самий спосіб. У наслідках цього всього майбутнє заповідалось чорно, як громовиця, але ми були молоді і мали зброю в руках.