На шляхах Европи: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Коли Крафта не стало, нашу чоту перебрав обершарфюрер Гофмокель, типічний прусак, рижий, важкий з постави, з доброю дозою військового садизму в собі і з іще більшою дозою ненависти до нас. Його шиканам не було кінця і за його "панування" ми навчились хіба добре робити "гінлєґен". Але ми терпіли, бо вишкіл добігав до свого кінця і виконували всі його накази, хоч без найменшого ентузіязму. Ми вирішили, що ми міцніші за нього і що він нам нічого своїм садизмом не зробить. Зате він показував нам, що він уміє і одного разу, коли я завдав собі труду, нарахував я понад триста гінлєґен у болоті.

Наша чота співала дуже гарно і звичайно Редер наказував нам іти на чолі сотні, щоб сотня презентувалась гарним співом. Гофмокель за нашими піснями не пропадав, кажучи делікатно, але сотенний розпоряджався, він мусів мовчати. Одного разу Редер пустив чоту Гітлер-Юґенд наперід, та їм спів щось не вийшов, сотенний взлостився, поклав їх на дорозі, казав нам перемаршувати по їх плечах на чоло кольони і заспівати щось порядного. Очевидно, наша бойова пісня "Протипанцирні" загомоніла вдвоє міцніше, як звичайно і співаючи, ми дивились на нашого Гофмокеля з презирством: і що ти нам зробиш, га…?

Під час нашого перебування в Голяндії запримітили ми цілком інакше відношення німецької влади до місцевого населення, як у нас, в Україні. Передусім не бачили ми ніде написів "нур фюр Дойче" на залізницях, трамваях чи автобусах, як у нас, вдома. Німці поводились культурно, виконуючи військову управу, але залишивши всю самоуправу в руках голяндців. Кидалось у вічі також, що тут не було такого браку харчів, як у нас, позатим крамниці були повні товарів, в ресторанах можна було отримати обід чи вечерю без харчових карток і разом з цим не запримітили ми існування чорного ринку, який у нас був конечністю. Значить німці мали дві різні міри для поведінки з населенням окупованої ними Европи: на Заході цілком іншу, як на Сході. Згодом, після війни, коли я мав нагоду прочитати документи Нюрнберзького процесу і усвідомити жах німецького панування на Сході, мені не могло зійти з думки, як це так все було зорганізоване, що населення безпосередньо заторкнутих околиць так мало знало. Наприклад, у Західній Україні німці поводились далеко гірше, як в Голяндії, але далеко краще, як в Наддніпрянській Україні, де німецьке панування стояло на поземі гірш колоніяльного. Пізніше, вже після нашого відходу в Дивізію і в Західній Україні погіршало, почались розстріли закладників за дії УПА і українські міста злились знов кров'ю невинних. Про це знали ми з листів з дому. Не легко приходилось перебувати з німцями в одній армії, читаючи такі листи і наше відношення до німців змінилось відповідно до того. Назверх ми були коректні, але в душі наростала ненависть, прихована тільки зовнішньою дисципліною і внутрішнім почуттям нашої потреби затримати зброю в руках "на всякий випадок".

Німецьке положення на Заході, видно, не було таке дуже певне, бо на випадок несподіваного десанту з боку Англії німці вправлялись в наглих алярмах, звичайно пізною ніччю, або вчасним ранком. Такі алярми були переводжені незвичайно чітко і докладно, так неначе б від них залежало життя німців, що в дійсності так і могло бути. Коли залунав свисток, або постріл алярму, треба було зібрати всі свої речі, комплетно всі, винести надвір, спакувати в найкоротший час до дороги, перевірити зброю і перейти контролю, чи все зроблене згідно із наказом. Після того нас розділювали по всякого типу магазинах, із зброєю, з одягами, з харчами та медикаментами. Усе до чиста треба було виносити і ладувати на вантажні машини, неначе до транспорту в Німеччину. Все було провірюване старшинами і підстаршинами, все було важене і раховане з німецькою докладністю. Але всюди могли трапитися "малі недогляди", звичайно там, де попали наші спритні хлопці. Найкраще під час алярму було бути приділеним до харчового магазину. Ніде правди діти, ми були завжди голодні. Молодий організм потребує здорового, повного харчу, а у нас ніколи не було досить м'яса чи товщів. Годували нас ранком чорним хлібом, з куском марґарини або бурякової мармоляди, чорною кавою, на обід зупою, що в ній було все хабаззя Европи але жадного куска м'яса, чи хоч би кости, картоплею, якої відживну вартість всі ми добре знаємо і нарешті куском якогось м'яса, що йому ані жити ані вмірати не дали. Те саме з вечерою. Тому ми при кожній нагоді старались щось з'їсти в голяндських ресторанах, або зорганізувати якісь харчі "приватно". Під час одного такого алярму, Цапа, мене і ще кількох призначили до харчового магазину. Тут щойно ми побачили, що харчі є, тільки ми їх не отримуємо. Уявіть магазин повний солодких кексів, чоколяди, солонини, масла і чого там ще не було! А ми ходимо голодні. Ми відчули елементарну несправедливість в такому стані справи і вирішили без жадної змови, автоматично, направити лихо, хоч трохи в нашому скромному "заряді". Ми обидва з Цапом на самому початку знайшли відкритий мішок із кексами і розбиту паку з чоколядою. Ці речі були призначені до спеціяльного вжитку, на якісь залізні порції і були важені та раховані дуже докладно. Але ми понапихали повні кишені в плащах цими кексами і пачками чоколяди, а при тому ще й не пожаліли собі з'їсти на місці, щоб додати собі "енерґії". Ладували ми все це на авта, ладували, нарешті виїхали за місто на постій, доки всі інші ділянки алярму не були сконтрольовані. Саме цей час використали ми на "обід". Всі наші товариші дістали від нас кекси і по пачці чоколяди і кожний на місці махнув все до шлунка, бо це одиноке місце, де ніхто нічого знайти не може, а споліскування шлунка, як описував Гашек у своєму "Швейку", ніколи не робили. За якийсь час відкликано алярм і ми повернулись до касарень, витрусивши по дорозі кишені до чиста. З неспокійною совістю і наїдженими шлунками, в добрих гуморах приїхали ми назад. Але наші гумори не конче рівнялись німецьким, коли магазинери стали провіряти харчі в вдруге і переваживши всю чоколяду три рази з несамовитим, німецьким криком, ствердили, що бракує кілька кілограмів! Те саме з кексами. Шукали, шукали, чи не загубилось, та де там. Пропало.

На вечірній відправі справа набрала вже офіційного характеру. Здається мені, що німці за нічим в світі так не шукали завжди, як за харчами і в цьому відношенні відбирання харчів по залізничних станціях в Галичині може кинути ще жмут світла на німецьку психологію "фрессен" /жерти/. Шпіс Лєвенкампф наказав цим з нас, хто був при вантаженні харчів виступити вперед. Очевидно, що Цап, я і наша вся група від харчів гордо виступила вперед. Ми ж завантажили і вивантажили харчі як має бути, в скорому часі і…

- Гінлєґен! Авф! Марш-марш! Гінлєґен! Авф! Нах рюквертс марш-марш! Гінлєґен!! - і ми лежимо за всякими приписами, з носами в землі. Лежимо та лежимо на шутрі, а камінці вбиваються в коліна і руки, а шпіс читає і читає різні розпорядження, як звичайно буває під час вечірньої відправи. Закінчив читати, спитав, чи у кого є якісь питання, на щастя не було жадних і шпіс розпустив вишкіл по кімнатах. Тоді щойно, ніби припадково запримітив нас, що лежали на камінні, наказав піднятись і стати перед ним. Довго мірив нас очима і щось, певно, міркував, не знаючи, що я це все чверть віку пізніше опишу у своїх спогадах.

- На, хто з'їв кекси і чоколяду - питає.

Мовчимо. Питає кожного з нас зокрема. Ні, не їв. Ніхто не їв. Дежби ми, бідні українці зі Сходу, відважились їсти чоколяду, та ще німецьку! Борони Боже!

Не вірив шпіс. Мав добрий нюх. Наказав нам бігом принести з наших кімнат плащі. Сам витрясав і вивертав кишені, але не знайшов нічого, хоч під мікроскоп бери. Весь вишкіл стояв у вікнах, дивлючись, що то з нами буде. Пальнув він нам тоді моральну мову, що це не годиться їсти харчі призначені на залізні порції, з нашого боку не було заперечень і нарешті відпустив він нас на добраніч. Ну й хто виграв?

Мушу признати, що Лєвенкампф і в службі і поза службою був дуже гострий і суворий, але при тому справедливий. Його важка рука спочивала на наших плечах весь час вишколу, але ми не нарікали. Ми прийшли навчитись воєнного ремесла і що строгіше нас вчили, тим краще для нас. Лєвенкампф був членом нацистської партії, і на правому рукаві носив "вінкель". Пильнував він дуже порядку і чистоти, кожний стрілець мусів бути щодня підголений, щонайменше раз на два тижні підстрижений, волосся не сміло бути довше сірника. В його уяві вояк мав бути завжди причесаний, не терпів він всяких "фризур", черевики і пояс мусіли світитись, як зеркало, а треба згадати, що не легко було чистити черевики воєнною пастою. Треба було вживати пляшки і нею "глянцувати" шкіру, доки вона не почала світитись, так, що можна було своє коротке волосся до неї причесати. На підошвах кожен мусів мати свої 32 "зольнеґлі" /цвяшки з п'ятикутними головками/, на ранньому перегляді кожний ряд по черзі підносив то ліву то праву ногу, шпіс йшов позаду нас і глядів, чи не бракує там де цвяшка. Горе тому, кому бракував хоч один! На два тижні закритий вихід у місто, при цьому, просто як пригадка, кілька "гінлєґен".

Але мій колеґа Цап мав слабість на точці своєї чуприни. Була вона у нього густа і чорна і блискуча, мав чим пишатись і пильнував її, як ока в голові. Де тільки міг ставав перед зеркалом і причісувався. А тут кажуть втяти на довжину сірничка. Та де там! Отже Цап умудрився. До зеркала сам собі ножичками підтинав волосся на висках і над вухами, а позаду росла собі здорова українська кучма. На вечірній відправі, коли падала команда "мюце аб" /зняти шапки/ і шпіс проходив повільно вздовж наших лав, придивляючись до кожної голови. Цап звертав лице до нього і так відпроваджував його під правильним кутом, тобто фронтом свого лиця, доки шпіс не минув критичного пункту, тобто коли вже не міг ніяк побачити заду голови Цапа. За весь час вишколу шпіс його ніколи на цьому не зловив! Але вже перед нашим виїздом з Голяндії, під час прощальної вечері, після промови команданта вишколу, шпіс теж сказав своє слово, назагал прихильно до нас і наприкінці, вже півжартома спитав, чи і взагалі ми його якось обциганювали за час нашого перебування під його рукою. Цап зразу піднявся. Ми всі його любили, бо хоч був трохи "офермуватий" щодо вправ, то все таки підтягався сильно і давав собі раду по-своєму, забув я додати, що він мав послаблений зір і носив досить сильні окуляри.

- Штабсшарфюрер - каже Цап під загальну, зацікавлену тишину. - Я не ходив часто до фризієра і ви мене ніколи не зловили!

І на доказ своїх слів повернувся задом до шпіса, показав йому густу і довгу кучму волосся ззаду і гарно рівно підстрижені виски. Шпіс розсміявся і потиснув йому руку.

Голяндія, наскільки ми її могли бачити, подобалась нам дуже. Правда, гір ні сліду, навпаки, деякі полоси знаходились нижча позему океану і голяндці побудували сильні греблі, щоб здобути від моря кусок землі більше для себе, бо країна ця мала, хоч за морями мала великі колонії, тепер зайняті японцями, але всюди кидалась у вічі цивілізація і культура цього малого, але твердого народу. Всі дороги і навіть стежки у полі асфальтові, головним середником комунікації в той час був ровер /колесо/, який голяндці використовували дослівно до всього. Навіть добриво возили в поле на роверах, дітей, всякий баґаж, ну, дослівно все. Мали вони також звичай причіпляти велику скриню яєць до заднього сіделка і вести до міста на торг, або здачі. Одного разу цілком припадково вчинили ми яєшню на дорозі. Ми тягнули гармату під досить стрімкий вигін, гармата якось виховзнулась нам з рук, з'їхала на дорогу і зачепила такий ровер з пакою яєць ззаду. Роверові і його власникові не сталось нічого, але чорний асфальт пожовтів від готової яєшні. Хоч сядь і плач. Фармер махнув рукою, зробив собі записку і поїхав сказати, що мав випадок і яйці німці можуть собі позбирати на дорозі, тим більше, що їхня власна гармата перешкодила йому зробити доставу.

Як я вже зазначив, німці поводились в Голяндії цілком інакше як у нас, чи взагалі у Східній Европі. Не чув я і не бачив, очевидно, щоб хтось голяндця ударив, як це діялось в Україні, чи в Польщі, в білий день на вулиці, де часто траплялось, що німець вдарив жида, який не зійшов з дороги на час, або в Україні селянина, який не зняв шапки перед німцем. В Голяндії була заведена поліційна година, але її ніхто не перестерігав і голяндці собі з неї нічого не робили. Для прикладу подам такий випадок. Новий наш чотовий Гофмокель, йдучи одного разу на чолі нашої нічної патрулі, вдарив зустрічного голяндця в лице. Нізащо спеціяльно, а просто тому, що це була пізня пора, після поліційної години, а Гофмокель хотів показати нам, який він "моцний". Голяндець склав звіт про цей випадок, звіт, видно, пішов своїми шляхами і пару днів пізніше чотового Гофмокеля заарештовано. Заарештував його службовий підстаршина, який взяв собі до асисти мене і Цапа. В шеломах, при зброї ввійшли ми до кімнати Гофмокеля, який витріщив очі на такий вид.

- Обершарфюрер - заявив службовий, - ви є заарештовані.

Гофмокель думав, що це поганий жарт. Як, його, німецького підстаршину, який, на його думку не зробив нічого злого, арештують?

- За що? Вофюр?

- Обершарфюрер, ви допустились карного вчинку, вдаривши невинного громадянина в лице. Ось тут є наказ про ваш арешт і засуд на два дні паки.

Гофмокель витріщив очі. Він не міг промовити ані слова, тільки його лице почервоніло так, що ми думали, що його "шляк трафить". Але службовий підстаршина був також німець. Безцеремонно зняв із нього пояс з револьвером і ми відпровадили його "під баґнетом" окружною дорогою до вишкільного криміналу, щоб усі бачили, якого то ми "пташка" замикаємо. Зайво додавати, що зробили ми це з надзвичайною приємністю. Повні дві доби мали ми святий спокій із Гофмокелем і його гуморами.

Треба пояснити на цьому місці, що крім самого вишколу ми мусіли брати участь у реґулярних патрулях по місті, тримаючи стійку біля касарень, тримаючи протилетунську стійку на даху будинку, де німці для оборони від англійських літаків примістили здобичний польський ЦКМ - цєнжкі карабін машинови, важкий кулемет. Та найбільше любили ми варту в місті, недалеко залізничої станції, де був парк наших авт та вантажних машин. Там можна було розмовляти з голяндськими панянками, які якимось чудом завжди туди проходили, часом туди і назад.

Як я вже згадав, над Голяндією щодня і щоночі перелітали сотні і тисячі літаків з бомбами для Німеччини. Їхні мотори гуділи важко, коли вони летіли на Схід і значно легше, коли вони вертались на Захід. Ми собі могли тільки уявляти, яке спустошення вони там роблять, бо слідкувати за цим в газетах ми не мали часу, і навіть не знали, чи газети подають всю правду. На Голяндію ці літаки ніколи бомб не скидали, але зате з небес злітали мільйони тоненьких пасочків станьйолі або цинфолії, які вони випускали на великих висотах, щоб змилити німецьку радарну оборонну службу. Ці пасочки ми збирали для прибрання ялинки на Різдвяні свята, але бували дні, коли поля блищались від них до сонця і голяндці ходили громадами по своїх полях визбируючи їх для себе.

Німці, наскільки я бачив і чув, ніколи своїми зенітками цих літаків не зачіпали. Може вони летіли за високо, може була в тому якась інша причина, не знаю. В Голяндії панував своєрідний "мир". Але одного разу якийсь літак дістав дефект в моторах, а з бомбами очевидно присісти не міг, тому залога скерувала його в море, а сама вискочила на легкопадах /парашутах/. Мало їх бути чотирьох. Ми саме кінчали передполудневі вправи з протипанцирними гарматками і голодні, як вовки вертались до касарень на обід. Та тут на власне повідомили, що на обід немає часу, розказали, що сталося, видали гострі набої до крісів і разом з Гітлер-Юґенд заладували на вантажні авта, та повезли шукати англійських летунів, в загальному напрямку до моря, тобто там, звідкіля прийшли звіти про цей випадок. Приїхали ми на місце, вивантажились, тут же нас розставили у широку лаву і пояснили, що треба прочісувати терен і все, що на ньому: будинки, стирти, стодоли, млини, тощо. Наше завдання ясне: зловити парашутистів, або зіпхнути їх в море. Наліво від нас розташовані були хлопці з Гітлер-Юґенд, направо якась частина Вермахту. Наказали нам завжди йти вдвох. Я і Цап, ми тримались разом, як майже завжди. Перед нами розгортались якісь мешкальні будинки і ми почали нашу "акцію". Не усвідомляв я тоді, як мусіли почуватись ці летуни, що напевно скривались в цій околиці, але багато років пізніше бачив я фільм, в якому були подібні сцени і тоді щойно прийшло мені на думку, коли я побачив узброєння цих відважних хлопців із західнього світу, як моє власне життя могло висіти на волоску. Ці летуни не здавались радо живцем в полон, бо в Німеччині їх часто розстрілювали місцеві ґавляйтери, як "ґанґстерів" за "бомбардування цивільного населення", а були випадки, що німецьке населення влаштовувало самосуди, вбиваючи зловлених летунів на місці.

Зайшли ми до першої з краю хати. На порозі зустріла нас сивава, літня вже інтеліґентна жінка з видним острахом в очах. Ніхто не любить, коли узброєне військо лазить йому по хаті. Ми спитали чемно, чи немає в неї в хаті якогось захованого парашутиста, вона нам чемно відповіла, що ні і ми чемно взяли її слово за закон, постояли трохи в хаті, щоб команда думала, що ми так гаряче шукаємо англійців, вона за цей час погостила нас тістечками і бубликами і ми розпрощались дуже серйозно, хоч всі чотири парашутисти могли бути за наступними дверима, бо ми ніколи туди не заглядали. Так ми йшли від хати до хати на нашому шляху і маю враження, що голяндці ще сьогодні згадують українців незлим словом. Так шукали ми ворога Німеччини понад дві години і за цей час вспіли практично пообідати. Ясна справа, що ціла наша лінія нікого не зловила. Вся Голяндія співпрацювала із західніми Альянтами і ніхто з нас голяндцям не дивувався. Як не як, німецький однострій був їм ворожий. Дня 10 травня 1940 року німці наскочили на Голяндію такими силами, що вже чотири дні пізніше голяндська армія скапітулювала, тільки королева і уряд виїхали до Англії. І хоч німці поводилися з голяндцями дуже культурно, то все таки це була окупація і нам теж нераз прийшлось відчути голяндське відношення до німецького військового однострою. Нарешті наші шукання скінчились і ми могли поїхати до касарень на спізнений обід та до наших зайнять.

За німецькою військовою системою, що якийсь час вояк отримує так називані "маркетендерварен", тобто всякі дрібниці потрібні до щоденного вжитку, як паста до зубів, щіточка, ножики до голення, мило до голення і до миття, коверти і листовий папір, часом якісь солодощі, завжди папіроски і пляшка якогось алькоголю, часом ще й вино, і щоб було "шварц, мидло і повідло" також пасту до черевиків. Це все може виглядає смішно, але вояк таких речей завжди потребує, а дістати їх приватно у війну не все можливо, тому вояцтво було вдячне за ці приділи, зокрема за папіроски і горілку. Позатим, з пізнішого вже досвіду хочу додати, що на вишколі, в німецьких частинах ми отримували завжди відносно великий приділ цього добра, а як пізніше ми переконались в нашій Дивізії, ці приділи були скупенькі і я до сьогодні маю враження, що в Дивізії німецька господарська адміністрація нас солідно ошукувала, зокрема на папіросках і горілках.

Одного разу отримали ми знов свій приділ і, очевидно завжди це відбувалося в піднесеному настрої, бо вояки, якщо йдеться про листи від дівчат і про всякі пачки чи приділи, поводяться часто як малі діти в ніч святого Миколая. Якісь інакші папіроски дістали ми цим разом, зараз помітили. Приглядаємось, а на папіросках, на кожній одній видніє напис, латинкою "Україна"! Стали ми розвідувати що і як, звичайно в ще більше піднесеному настрої, аджеж це не щобудь, коли існують спеціяльні папіроски для України, ні? Німці нам вияснили, що на морі здобуто альянтський корабель, який віз папіроски до СССР і нам саме роздали частину приділу із цього транспорту. Здивувало це мене, що Альянти аж стільки собі труду завдавали під час цієї важкої війни, що надрукували навіть папіроски для одної з республік в Совєтському Союзі, щоб тільки здобути собі прихильність своїх союзників, а німці не уміли зрозуміти навіть своїх власних потреб і користей на Сході по відношенні до нас, якщоб ми були стали їхніми союзниками з самого початку у цій великій війні. Пізніше, вже далеко після війни, з начитаних чужинних матеріялів у мене виробилась думка, що якби Німеччина була керована дійсно розумними людьми, а не закукуріченими фанатиками в бронзових сорочках, вона могла була виграти війну із Совєтським Союзом цілком легко. Недаром Сталін випив тост за німецьку політику в Україні і на інших зайнятих територіях. З хвилиною, коли німецький провід вирішив відмовити Україні самостійности, війна на Сході була програна і сьогодні найвищі німецькі чинники у своїх численних спогадах заступають цю думку. Та щож, Історії завернути не можна. Ось тут, в Голяндії ми побачили, як трактують своїх союзників Альянти і як поводяться всюди в Европі німці. Може вперше усвідомив я собі тоді, що перед нами не легка доля в армії, що йде до цілком певної прогри через дурну політику своїх вождів. Хочу ще додати, що кілька цих папіросок із назвою моєї батьківщини я сховав собі на пам'ятку, але пізнішими часами, коли біда таки притиснула добре, скурив і їх. Нехай їм буде одинокою пам'яткою ця записка у моїх спогадах. Додам ще, що пізніше, вже на Заході, я переконався, що й тут не знають і не розуміють проблеми українського народу і його боротьби за волю і цей воєнний жест, був нічим іншим тільки жестом в сторону воєнного союзника. І тут не можуть зрозуміти ці, що ще відносно недавно самі воювали за свою волю, чому ми також хочемо жити свобідно, що ми також не хочемо оплачувати вічно "королівських податків" і що ми вже не один "чайний виступ" вчинили у наших Бостонах, тільки що ми маємо до діла не з культурним англійським народом, який зумів культурно розв'язатись із цілого своєю імперією так, що сьогодні ще всі колонії і домінії стоять за Англією, - ми маємо до діла з бандитською державою, якою керують, за словами самого Черчіла "тринадцять ґанґстерів з Кремля" і в якій життя людини і цілих народів не має найменшого значення, якщо йдеться про фанатичні цілі цієї зграї, яка за всяку ціну, за ціну моря крови вирішила триматись при владі, винищуючи навколо себе старі і культурні народи Східньої Европи. Цього на Заході до сьогодні не можуть - або не хочуть - зрозуміти. Та це вже інші справи.

Нарешті прийшов кінець нашому вишколові і почались кінцеві іспити. Так, як було нас 52-ох, так всі ми іспити перейшли успішно, хоч із різними анелідами. Кількох із нас дістало ступні десятників, унтершарфюрерів, між іншими всі чотири помічні вишкільники з попереднього курсу, деякі стали роттенфюрерами, між ними і я, інші мусіли задоволитись одною балькою на нараменниках, що означало, що вони є кандидатами на підстаршин до розпорядження Дивізії. Іспити були суворі і справедливі. Треба було уміти своє діло і на це не було ради. Наша чота перейшла його, що так скажу з розвинутими прапорами, але з Гітлер-Юґенд більша частина чоти не склала кінцевого іспиту.

На прощання і закінчення вишколу команда влаштувала нам товариський вечір - камерадшафтсабенд, якого основною ціллю було випити багато пива, трохи менше горілки, ще менше закусити і при тому не впасти під стіл. Цей іспит ми склали також із розвинутими прапорами, хоч похрипли від співу. Слава Богу, що наш народ має стільки пісень народніх і укладених нашими композиторами, що навіть на цей довгий вечір ми не вспіли всіх відспівати і ще тиждень пізніше пригадували собі, що можна було німакам заспівати ще он такої, або он такої, чому ми забули?

З початком березня, гарного погідного дня, під звичайний гуркіт альянтських літаків відійшли ми з нашим вирядом на залізничну станцію і відспівавши ще кілька маршових пісень, завантажились до поїзду на Схід, до Нойгаммеру. Ми вже мали інформації, що вся наша Дивізія збирається у цьому таборі і нам вже було цікаво, як те все виглядає, а далі нам хотілось зустрітись із нашими товаришами з інших вишколів і обмінятись нашим досвідом та завваженнями.

Їхали ми прискореним темпом, бо ще перед нашим виїздом прийшли вісті, що Дивізія на нас чекає. Ми мали стати інструкторами по наших новонабутих спеціяльностях. Можу тільки на цьому місці кинути скромну заввагу, що хоч і як Німеччина була притиснута до муру вже під кінець 1943 року, все таки, німці не кинули Дивізії на фронт просто на гарматне м'ясо, хоч могли це, звичайно, зробити. Вони зате присвятили багато зусиль, часу і коштів, щоб вишколити всі частини Дивізії на відповідних вишколах, які хоч і проводились, як звичайно у війну, скороченими курсами, все таки забрали майже рік часу, щоб Дивізія постала, як військова одиниця, здібна до акції. Це може нам тільки вказати, що організувати добру бойову одиницю не є так легко, як дехто думає і щоб армія була добра, вона мусить бути першорядно вишколена. Я це говорю тому, що нераз чується у наших розмовах про те, як це ми в млі ока організували різного типу війська і кінець кінців програвали, бо це були тільки люди в одностроях, це ще не були вишколені армії. Наша Дивізія, на мою думку, була справді вишколеною бойовою одиницею, що при відповідних обставинах могла відіграти основну і вирішну ролю при організації українських збройних сил - і це власне було коренем задуму створити Дивізію, навіть із німцями.