На шляхах Европи: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Вступне слово

Історія - це скарбниця досвіду. Щоб майбутні покоління могли користуватися нею і зачерпнувши її наук оминути помилок минулого, кожна ґенерація повинна поповняти її своїми досягненнями, бо тільки історично записаний досвід стає джерелом знання і сили народу. Таким причинком до історії нашого покоління стали спогади Романа Лазурка про драматичні роки 2-ої Світової Війни, які під наголовком "На шляхах Европи" стають отсим власністю українського читацького загалу.

Роман Лазурко - молодий тоді підстаршина 1-ої Української Дивізії, один із тисячів дивізійного стрілецтва, кинув на папір свої спостереження, свої враження і свої рефлекції про цей великий час, що поштовхнув світ на нові рейки та скерував прожектор історії на два модерні центри сил, з яких один, без нашої волі захопив у свій круговорот подій і Україну. Простим, розповідним стилем, Роман Лазурко передає свої переживання власне з цього часу, додаючи чимало фактів до велетенського полотнища, що на ньому змальована історія - і доля - нашої Дивізії. Читаючи історію цих спогадів, в уяві не виростає штучний, трафаретний тип вояка - леґендарного лицаря на білому коні, а образ пересічного громадянина, що вдягнув на себе однострій Дивізії, щоб в її лавах змагатися за право нашої нації зажити "в народів вільних вільнім колі".

Ппор. Роман Лазурко, автор спогадів, в однострою десятника 1-ої УД УНА, 1944 р. на Словаччині.

Автор "На шляхах Европи" це продукт епохи між двома великими війнами, продукт доби, що в ній українці жили пам'яттю Визвольних Змагань минулого, а світ спішив вже до змагань майбутнього. Українська молодь того часу, за стимулом Великого Чину своїх батьків мріяла про переможне закінчення розпочатого ними бою тоді, коли доля готовила для нас вже наш власний. Нам не довелось кінчати Київської кампанії чи Зимових походів, історія бо йде вперед. Нам не довелось маршувати вулицями Столиці ані окопуватись під Крутами, нам прийшлось йти далекими і чужими шляхами Европи за нашою історичною та національною Істиною. Шлях до Київа повів нас через Голяндію, Німеччину, Францію, Австрію, Хорватію, Сербію, Італію і Мадярщину і приходиться сказати, що ми цього походу ще не закінчили. Але наше покоління, покоління, що в ньому виріс автор цих спогадів, здало свій іспит перед історією та нашим народом. Читаючи історію цієї страшної війни, важко сьогодні нам самим повірити, що ми в ній брали участь, що ми стояли із зброєю в руках за нашу справу серед гураґану без прикладу в історії світу і ми втримали ім'я України та вперто втовкли у свідомість світу, що ми хочемо жити вільним життям і що ми готові за волю України стати до боротьби з однією із двох найбільших потуг світу. Наше покоління дало Українську Повстанську Армію, наше покоління дало Українську Дивізію, наше покоління дало українську боротьбу!

Не будемо проходити поодиноких етапів вояцького шляху автора. Про це він говорить на сторінках своїх спогадів. Хочемо тільки підкреслити скромний факт, що він був одним із цих численних тисячів, що у вирішню хвилину відкинули всяке "політикування", всякі "за і проти" тодішньої несамовитої ситуації в якій опинився український народ, а просто взяли зброю в руки. Нехай це буде наукою на наше майбутнє: не "філософією" вичікування на кращу долю, не гуманітарними гаслами утопійних "правд", не покорою екзистенціялізму за всяку ціну, а в першу чергу чести і волі, тільки зброєю, зброєю і ще раз зброєю ми здобудемо нашу обітувану землю для нас і наших дітей. Це є твердий закон нашого простору, нашої історії і нашого майбутнього.

Филип Трач, пор. 1-ої УД УНА

Хто, куди і чого…?

Сидиш у затишній кімнаті, при машинці до писання, біля гори білого паперу, сам із собою і своїми спогадами. Це рік Божий 1970-ий, на чужині. Цей папір треба записати. Картки може пожовкнуть, але у пам'яті все живе, як сьогодні, а минуло вже більше чверть сторіччя.

Тисяча Дев'ятьсот Сорок Третій, четвертий рік війни. Україна мала вже час втратити всі надії, що спалахнули яскравим полум'ям в Тридцять Дев'ятому і ще більше в Сорок Першому. Потемніли обрії. Але за якимись дивними законами природи, кривда заподіяна Україні почала свій похід помсти по бундючних наїздниках. Заплатила свою ціну Польща, заплатила Росія і стала платити Німеччина. Зарозумілий диктатор, сп'янілий першими перемогами не хотів усвідомити історичної лекції Карла XII, не хотів вивчити досвіду Наполеона і - не вивчив нічого. Тепер, у Сорок Третьому вже й не грало ролі, чи захоче Німеччина вчитись. Вже було запізно. Доля відвернулась від неї. Свою велику, чи не останню історичну нагоду Німеччина проґавила. Тепер - може - на Схід глянуть інші потуги і може вони краще зрозуміють ролю України в цьому великому просторі, може вони усвідомлять, чому перша велика держава там постала в Києві.

В перспективі воєнних подій ситуація була погана. В Африці Альянти зліквідували рештки німецького Африканського Корпусу ще 12 травня, щоб 9 липня висадитись на Сицилії. Війна прийшла знов до Европи. На Сході Совєтські армії остаточно зайняли Харків вже другий раз цього року, дня 22 серпня і цілим вже фронтом вступили на територію України після виграної панцирної битви під Курськом, яку історики пізніше зарахують як найбільшу танкову битву в історії воєн. І це все сталось вже після Сталінграду, де пропав квіт німецьких збройних сил, славна 6-та армія маршала Павлюса, вкрита лавровими листками ще у французькій кампанії. Кожному вже було ясно, що Німеччина перейшла свій вершок. Доля війни стала хилитись на другий бік.

І в такій власне ситуації в Західній Україні заграли бойові сурми. Це, на що всі українці чекали в Тридцять Дев'ятому, це, на що вже абсолютно чекали в Сорок Першому, прийшло щойно тепер… Запізно, як ми всі знаємо сьогодні, у 1971-ому. Але тоді…? Тоді ми хотіли вірити, за Лесею Українкою, "проти надії". Ми знали, як страшно збита була Росія і ми бачили, як почали бити Німеччину. Може, якраз повториться 1918-ий рік…? Нам треба війська, нам треба збройної сили, щоб вороги не почали знов ділити наших земель без нас у новому Версаї…

І в Сорок Третьому Україна вирішила будувати свою реґулярну армію без огляду на політичні і воєнні відносини. Власна армія створить сама собою відповідну політичну ситуацію. Ми не знали, чи доля дасть нам ще одну шансу, але якщо вона мала нам її дати - ми хотіли бути готові.

З такого розуміння потреби власного війська зродилась Дивізія і пізніше Українська Національна Армія.

Та Німеччина не доросла до історичної хвилини. Навіть тоді, коли вже її Східній Фронт тріщав у своїх посадах, вона воліла програти війну, як стати лицем, політично чесно і мілітарно рішуче до "українського питання". Ну й програла, як знаємо.

Це "українське питання" небезпечне. Воно має тенденцію мститись важко на силах і потугах, що його іґнорують. Через нього програв Карло XII, через нього пропав Наполеон і через нього відібрав собі життя у берлінському бункері в останніх днях війни Адольф Гітлер. Здається нам, що й тепер, двадцять п'ять років після закінчення війни українське питання не дає спокою деяким столицям світу. Не дає спокою передусім Москві.

Але в Сорок Третьому ми не мали часу думати про історичні аналогії. Україна дала вісімдесять тисячів молоді, з яких тільки двадцять знайшли своє місце в лавах Дивізії. Пішли, бо так сказала Україна, пішли на заклик своїх Батьків, пішли по зброю, щоб бути готовими і щоб як час настане, виставити велику, вишколену, модерну українську армію.

Пішли Дивізійники…

Голяндія

Повні чотири місяці прислухались стрункі ліси Гайделяґру до української маршової пісні. Співали ми ранком, після вимаршу на вправи, повними, міцними грудьми, співали, вертаючись до табору після вправ, голодними тенорами і хриплими басами, співали в дощ так само як до пекучого сонця, співали навіть з ґазовими масками на обличчях і тоді мені пригадувались єгипетські піраміди і спів фараонських ченців у глибині тих колосальних, ославлених могил.

Не завжди спів нам вдавався. Спочатку ми вдавались в довгі дискусії, що саме будемо співати, і як звичайно у нас, скільки стрільців, стільки і пропозицій. Все це кінчалось коротким гаркотом команди: Фліґер фон рехтс!! Ааавф, марш-марш!! і ми скоро усвідомили, що не всі наші українські традиції можна зберегти незаторкненими на чужині. Дечого треба таки виректись.

Тому, в половині листопада, після закінчення рекрутського вишколу, коли нас стали розсилати на всілякі підстаршинські школи, ми їхали вже цілком

іншими людьми, від тих, що із батьківських домів прийшли на німецький військовий вишкіл. Ми були загартовані.

Мої ближчі товариші, як Пилип Трач, Козинський-"Цап", Галькевич, якого ми всі називали "дзядзьом", Степан Цмоць, Вовк, Криворучка, Дуб, Фульмес, Луців, Боднарчук, Попович, Ленчик, Форма і інші, яких прізвища уже призабув попали до транспорту в Голяндію, до протипанцирної підстаршинської школи, в Гільверсум. Нам говорили, що це була одна з кращих підстаршинських шкіл. А це, на нашу мову, означало, що там давали іце більше по ногах, як в усіх інших, хоч пізніше, коли вся наша Дивізія з'їхалась уже разом, ми переконались, що були ще "кращі" від нашої і ми не могли так дуже ще нарікати.

На дозвіллі, в Гайделяґрі, в день присяги, 1943 р. Другий зліва стоїть Володимир Притоцький, між німцями-підстаршинами - автор Р. Лазурко.

До цієї школи попало нас 52 кандидати. Більше й не могло влізтись на вантажне авто, що повезло нас до поїзду. Помимо закінченого рекрутського вишколу, ми ще не були генералами і повезли нас товаровими вагонами "сорок хлопа або вісім коней", без великого люксусу, але зате із повною свободою вимахування ногами на свіжому повітрі. Одна група дивізійних підстаршин вже вийшла з цієї школи, з так званого першого турнусу, ми їхали їм на зміну.

Після щоденних вправ рекрутського вишколу, де земля матірю стає, а всі кости знаходяться поза межами болю, прогулька через цілу Европу, навіть вантажними вагонами, має свій чар. Їсти очевидно було мало, бо годують тільки тих, хто вже йде на фронт, але зате зорових вражень нам не жаліли. Кордон Генерального Губернаторства переїхали ми без великого враження, бо як тут так і там стояли ці самі вартові і на залізниці ця сама мова, але зате сподобалися нам чисті німецькі села і міста. Погода трималась гарна, хоч трохи вже холоднава, і довелось нам побачити також перші німецькі руїни від альянтських летунських рейдів. На жаль, не везли нас через Берлін, ані Відень, як наших товаришів, на інші вишколи, ані навіть через чеську Прагу, але зате під Гановером пережили ми нічний налет американської авіяції і повірте, було на що дивитись. Вгорі, наче якась страшенна буря, гудуть безупинно мотори, внизу блискають вогні від гармат протилетунської оборони, комунікацію між горою і низом втримують бомби, що летять і свищуть собі при тому всіма голосами дантейського пекла, а вибухи бомб освітлюють околицю, як удари громів. Є на що дивитись. І все це видумали мудрі, розумні люди, егеж!

Стояли ми у полі довго, придивляючись, як американці христили Гановер, потім стояли ще довше, заки німці направили залізничий шлях, щоб українці могли їхати до Голяндії на вишкіл - польськими вантажними вагонами. Змінилась Европа, нема що й казати, нові часи настали.