Чечель казав брами позасипати землею.
Сотні мотик кинулися рити землю. Сотні тачок привозили її з майданів і огородів. Брами загачено землею, камінням, старим деревом, непотрібними возами так, що хоч би їх ворог і відчинив, так мусив би прокопуватися крізь той насип, а це нелегка річ.
Сонце продиралося крізь осінні хмари й освітлювало московські полки, що наближалися до Сейму. Підходили і поза віддалею гарматного стрілу ставали на полях табором. Все нові прибували, піші й кінні, гармати й вози, гнали стада худоби, везли хліб.
Обложені дивилися на тую каравану, на той живий обруч, котрим москва збиралася скувати і здавити Батурин, як удав торощить кості своєї жертви.
— Більше ворога, більше честі! — відповідали сміливіші. Кенігзен з файкою в зубах ходив від гармати до гармати, розмовляючи з гарматчиками й роздаючи їм прикази.
Міщани бігали з одного кінця города в другий. Кождий хотів побачити ворога на власні очі, чи великі його сили, кілько гармат, чи витримає Батурин їх напір? Впрошувалися на замок. Але туди впускали тепер уже лише спосібних до оборони. Інші мусіли вдоволятися тим, що від других зачули.
— Москалі, як сарани, як круки, злітаються на Батурин.
Готуються переходити Сейм, хочуть направляти мости…
Кенігзен викотив з замку шість гармат і дула їх справив на московське військо. Ще трохи, і вони промовлять своє слово — почнеться бій.
Найстрашніші перші стріли, перший рев гармат; пролунає, і ухо привикне. До всего привикне чоловік — потішали себе батуринці.
Аж, гляди, через Сейм переправляється кількох людей. І знову біла хоруговка в одного на спису.
І знову: «Не стріляй, приказу жди!»
Батуринці пізнають сотника Жарковича,
І він тут, нащадок гарних предків, на службі у москалів?
Сором!
— Чого тобі?
— Від світлійшого з останнім словом приходжу. Пустіть! — гукає Жаркович.
— Ми вже двічі те останнє слово чули, а пустити не маємо куди. На замок і миш не просмикнеться.
— Спізнилася його милість, пан сотник, — починають глузувати з нього.
— А хочеться до своїх, правда? Що? Хочеться свого борщу і добрих вареників поїсти?
— Мабуть, наскучив московський квас.
— І позаушники його світлості князя.
— Не сором тобі, сотнику, нам у вічі лізти?
— Зрадницьке діло робиш! — кричали йому.
— Я на вас хлібом, а ви на мене каменем, — відповідає Жаркович.
— Кращий наш камінь від твойого хліба, — кажуть йому і радять вертати з чим прийшов.
— З останнім рятунком приходжу, впустіть, а то пожалуєте, — остерігає їх сотник.
— Не жалуємо, що не впустили князів, обійдемося і без сотника Жарковича.
— Обійдеться циганське весілля без марципанів. Насміхаються.
— Кров ваших батьків і дітей впаде на голови ваші! Пустіть!