— Себе жалуй, не нас, — загуло кругом. — Для нас краща смерть, ніж подле життя.
— Юдами не будемо. Досить їх і без нас на Україні.
Жаркович мовчав, боявся дратувати козаків.
— А як же мені вертатися? — спитав по хвилині.
— Так як прийшов, — відповів Чечель.
— На линві?
— Еге ж…
— А як не хочеш на линві, — докинув Гамалія, — то Кенігзен може тобою набити гармату, полетиш прямо в обійми світлійшого.
Жаркович нічого не відповів.
— Прощайте!
— До побачення на страшному суді!
— На суді історії, — додав Кенігзен. Чечель плеснув у долоні. Увійшов чура.
— Зав'язати сотникові очі й вивести за город.
Коли за ним зачинилися двері, Кенігзен сказав:
— Стерпіти не можу таких людей. Стервом від них заносить. Поки їх, поти й України нема.
— Але буде! — потішив його Чечель. — Покажім, що буде. На мури, панове, на вали! Кождий свого діла пильнуй. Поки Батурина, поти й нас. Згинемо, а не здамо його.
Мали розходитися, як у кватиру увійшла Мотря.
Невиспані ночі, кілька днів гарячкової праці і тривожне дожидання витиснули сліди на її прегарному обличчю. Очі зробилися ще більші, уста паленіли, здавалося, ціла вона горить якимсь великим бажанням.
Поклонилися Кочубеєвій доньці з пошаною, якої навіть її батькові не давали.
— Пане полковнику, — сказала, звертаючись до Чечеля. — Мій чура помер від ран, які завдав йому Іван Ніс. Згинув, обороняючи не лиш мене, але й Батурина, бо не з добрими намірами носився Ніс.
— Вічная пам'ять молодому козакові, — відповів Чечель. — Жаль, що Господь не дав йому зажити більшої слави.
— Хочу поховати його з почестями козацькими.
Чечель притакнув головою.
— Заслужив собі на це.
— Чи дозволите пальбою попрощати його?
Чечель звернувся до батуринського сотника.
— Вибери десяток козаків, щоб відвели домовину хлопця і щоб тричі стрілили з самопалів, як спускатимуть тіло до гробу.
— Спасибі, пане полковнику, — дякувала Мотря, — покійний нічого так не бажав, як козацької слави.
— Хлопчики бажають її, а мужчини такі, як отсей Жаркович?.. — і Кенігзен з погордою сплюнув.
ПО ОБОХ БОКАХ СЕЙМУ