Канцелярист приютився у куті. Здавалося, маліє, никне чоловік, за хвилину не буде його.
— Сідайте! — сказав цар до своїх людей, показуючи рукою на широку лавку від покуття до мисника при дверях.
— Говори! — звернувсь до канцеляриста. — А лиш, чуєш, не важся мені брехать, бо язик не твій, а може, й голова.
І каламарська душа розказувала все, що знала, загикуючись і захлипуючися зі страху, щоб не сказати якого зайвого слова, не зробити якої похибки, за яку можна заплатити мукою і життям. Розказував канцелярист Андрій Кандиба, як гетьман виїздив із Батурина, хто з ним поїхав, які частини полків і які сотні забрав з собою, хто залишився обороняти Батурин, скільки гармат і муніції там, як укріплений замок, скільки поживи у міщан і в військових магазинах.
— На що покладаються батуринські ізмінники? — спитав, перериваючи, цар.
— На хоробрість Чечеля і знання Кенігзена.
— А Чечель і Кенігзен?
— На те, що гетьман зі шведами на відбій їм у пору поспіє.
Цар був вдоволений з відповіді.
— Хай сподіваються! — гукнув і розсміявся, аж хата загуділа. — Ха-ха-ха! Хай сподіваються, правда, Даніліч?
— Чим більше сподіваються, тим гірше розчаруються, — відповів світлійший.
— Постараємося, постараємося, — бубонів цар, обтираючи хусткою оприщене обличчя.
Думав. Його люди дух у собі заперли.
Нараз зірвався і своїм звичаєм став кроками велетня міряти невелику хату. Здавалося, що стіни порозсаджує і що стеля впаде й розчавить усіх.
За царем бігала його тінь, велика, безугарна, на цілу стіну, стелю і на половину другої стіни. На першій — ноги, на стелі — тулів, на другій — голова. Крім відгуків ходи, нічого не було чути. Хата завмерла, здеревіла в тривожнім дожиданню.
Цар шаблі при собі не мав, ні пістолів, але руками, як довбнями, міг поторощити всіх. Ніхто не був певний свойого життя.
Страшно.
Цей страх рівняє усіх — Меншикова, Шафірова, генералів з чорнильною душею.
— Ти хто? — питає нараз цар, стаючи перед канцеляристом. — Хто?
— Я, я, Андрій…
— Все равно Андрій, Микита чи Охрим. Кажи, чим ти був у службі в гетьмана Мазепи?
— Кан… це… ля… рис… том.
— Чого покинув службу? На кого її лишив? Пощо приділявся тут, падлєц? Одвічай!
— Його величеству вірним хотів остаться. Прийшов, побачивши лихий замисел гетьмана і його людей.
— Сволоч! Нині гетьмана зрадив, завтра зрадиш мене, Іюда!
Канцелярист дрижав, як осика, ломився у колінах, голова в рамена влазила, царські слова придавлювали його, коли б міг, під землю вліз би. Земля не розступалася.
Хай би вбив, легше було б, ніж те тривожне дожидання.
— Забрати його на конюшню і вліпити 20. Не більше. Той падлєц більшої порції не вартий!
Вивели. За хвилину чути було з конюшні зойк і рев.
— Поруть… — завважив цар, сідаючи на своє місце й набиваючи люльку своїм голландським, шіперським тютюном. — Мої люди тільки й уміють, що пороти. Більше я ще їх не навчив. Навчиш ти їх чогось… — Він поправився і, звертаючись до Меншикова, диктував: — В першу чергу треба написати листи до Толстого, Шереметєва, Довгоруких, Апраксіних і других, що в різних сторонах стоять, щоб не далися підвести старому лисові, новому Іюді, котрий 21 літ був мені вірним, а над гробом, біля домовини зрадив мене. Та справедливий Бог не поблагословить його. Не мені, а йому його вчинок вийде на шкоду. Викопав яму, в котру сам упаде.