— Коли ти гриб, так лізь у борщ, — рішив, випиваючи чарку.
А по горілці підніс до уст ківш грітого пива. Пив і поглядав на двері, за котрими цар з Голициним балакав…
Відчинилися.
Меншиков побачив царя. Не цілого, лиш по рамена, бо голова ховалася вище одвірка. Видно було тільки чоботи чорні, юхтові, лосеві штани й зелений, лентою перепоясаний каптан. Гузики вилискувалися, як зорі.
Нараз цар зігнувся і переступив поріг.
— Даніліч! — крикнув, побачивши свого любимця. — Ти тут?
Меншиков зірвався, мало підносу не перевернув.
— Кріпишся? Кріпись, заслужив. Дай, вип'ємо з тобою по чарці. То ще Мазепина анижівка, славна й вірніша від нього. Як проковтнеш, то не втече, хіба випустиш сам.
Меншиков дивувався, що цар в доброму настрою. Чи не на Голицині перший гнів зігнав. А може, соромиться, що довіряв Мазепі, і сором за жартами скриває.
— Ну, от і бачиш, як цей старий чорт нас з тобою підвів, — почав по хвилині цар.
— Всі вони одного батька діти, ті черкаси, — відповів, махаючи рукою, світлійший. — Тільки й глядять, щоб каменем відплатити за хліб.
Цар надумувався хвилину, а потім руку поклав Менши-кову на рам'я.
— Знаєш, Саша, мабуть, ми з тобою не відплачували інакше. Що?
Сміявся, наливаючи другу чарку, Меншиков вторував йому.
— Що нового, Даніліч?
— Бунт…
Меншиков з острахом глянув на царя, чи не піддається він приступові гніву. Але цар не гнівався, лиш дальше попивав анижівку.
— Мазепинка, — і мляскав язиком.
— А що нам з Батурином робить? — спитав нараз.
— Поклич!
— Гей ти там, сволоч, виходи! — гукнув Меншиков у сіни.
На порозі появився гетьманський канцелярист, чорний, як те чорнило, котрим в канцелярії довгі літа писав.
З благанням ласки повалився цареві до ніг.
Цар чобіт відсунув. Сидів на стільці, спиною оперся об скриню і набивав коротку люльку голландським тютюном.
Спльовував через зуби, незважаючи де.
Меншиков підбіг до печі, добув маленький гарний вуглик і на долоні підніс і вкинув цареві до люльки.
— Спасибі! Не трудись, ще пальці попечеш, — усміхнувся хитро. — Так, так! Уважай, Даніліч, щоб палиці не попік.
Меншиксв зрозумів натяк і очі додолу опустив. Усміхався тою усмішкою, в котрій можна домірковуватися усього. Пакнувши кілька разів файку, цар ніби щолиш побачив канцеляриста, який все ще лежав біля його ніг, запоровши носом у землю.
— Вставай! — гукнув, штовхаючи лежачого в лоб. — Не люблю таких кумедій. Говори!.. Або ні. Стривай!.. Даніліч, поклич Голицина й Шафірова та ще кого гадаєш. Хай чують… Поміркуємо опісля вкупі, що нам з тим Батурином робити.
Меншиков вибіг. За хвилину прийшли Голицин, Шафіров і ще декількох генералів.