— Ізмєнніки, сволоч, паддо! На колесо вас, на гак, на гілляку. Ось де ваші пірначі, блазні. Сотні в руках тримати не вміє, і пірнач йому давай.
Нефортунний кандидат до пірнача присів, пірнув у товпу і поза плечі других протиснувся до дверей, щасливий, що на тім і скінчилося.
Меншиков до другого пристав.
— А ти? — гукнув, показуючи на нього рукою.
— Я Андрій Кандиба, — бубонів цей, — канцелярист гетьманської канцелярії у Батурині.
— Чорнильна душа, як чорнильниця, чорна. Чого прийшов?
— Певну вість приношу, що гетьман не пропав, а біля Оболоння з п'яти тисячами козаків до шведа, на правий берег Десни перейшов.
— Доказно знаєш?
— На власні очі бачив, як у неділю вранці виступав. Знаю, хто з ним був і хто в Батурині остався.
— Звідки приходиш?
— Прямо з Батурина. Можу сказати, як укріплений город, скільки гармат і де стоять, які запаси пороху і куль. Все знаю, служити рад.
Меншиков підступив до нього, глянув в очі і — відвернувся.
— Нікчемний! — сказав, ніби у лице плюнув. — Геть мені, проч! Воздуху не троїть, забирайтеся всі, сейчас вон! Кланяючися, тиснулися у двері назадгузь. Канцелярист гетьманської канцелярії теж.
— Ти в сінях підіжди, — сволоч!
В хаті зробилося пусто.
Меншиков сів на лаву. Долонями по колінах ударив.
— Який народ!
Плював. Гнилий воздух йому в носі вертів.
— Смород такий, фу, чорт!
Зірвався і відчинив входові двері нарозтвір. Вітер його за голубу ленту термосив.
— У його величества хто? — спитав нараз дежурного офіцера, що навинувсь йому під руку.
— Світлійший князь Дмитро Михайлович Голицин, — відповів той.
— Довго?
— Вже з годину, як зволили прийти.
— З годину?.. — І Меншиков рішився не входити до царя. Хай Голицин сам пріє.
— Коли б його величество спитали, чи я вже тут, відповіш, що князь Меншиков перед годиною приїхав.
— Слухаю вашої світлості. Офіцер хотів іти.
— Стривай! Є у вас водка і закуска яка? Принеси!.. Стривай! Кажи, хай мені зготовлять вареного пива з яйцем. Я продрог. Скоро!
Вертаючи в хату, почув, як у сінях канцелярист зубами дзвонив.
— Падлєц!.. — І Меншиков знов присів на лаві. Перед ним поставили піднос. Поспішно випив скору чарку царської анижівки і закусив здоровим пирогом. Почував утому. Радо положився б на лавку і на голій дошці спав би до самого ранку. А тут ще чекає його розмова з царем. Ще й яка! Може, і з дубинкою. «Тьфу, чорт!» — Меншиков задумався.