Юрій Щербак. Час тирана. Прозріння 2084 року (2014): читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Того дня Мікулаш тяжко захворів: почалася нестримна блювота, гарячка охопила хлоп’яче тіло, вночі він знепритомнів — довелось викликати «швидку допомогу». Мати негайно повернулась додому, але син замкнувся в собі й нічого їй не розповів.

Жили вони за рікою, на південно-східній околиці Кошиць, біля Опатівського шляху. Після того випадку, коли зненавидів батька й назавжди відмовився їсти м’ясо, Мікулаш забрів до поблизького костела Божого серця Ісуса Христа: тут було тихо й прохолодно, жодної живої душі, повітря сповнене незнайомого запаху, в якому, здавалося, змішані були самотність, сум і заклик до молитви — саме те, що потрібно було нещасному хлопцю. Він сперся колінами на спеціальну дерев’яну підставку під пюпітром і почав розмову з Богом; йому здалося, що Хтось уважно його слухає. Помолившись кілька годин, від чого на душі йому полегшало, Мікулаш зрозумів, що знайшов порятунок у цьому брудному, осоружному, кривавому житті, де так легко люди вбивають молотками невинних пухнастих кролів. Він ще не знав, що так само легко люди вбивають людей. Згодом у Руанді молодий місіонер-монах бачив, як спеціальна міжнародна комісія ОГБ[3] відкривала братські могили замордованих християн, убитих джихадистами; черепи були розколоті ударами селянських мотик. Мікулаш Куцка, здригаючись перед масштабами христоциду, подумав, що такий самий вигляд мали черепи його улюблених кроликів після того, як по них пройшовся молоток татуся.

5

Його Святість Папа Римський Климент XV, 270-й єпископ Риму, вікарій Христовий, наступник Князя апостолів, Верховний першосвященик Вселенської Церкви, Примас Італії, митрополит римської провінції, глава Ватиканської держави, Раб рабів Божих, тихо молився у приватній папській каплиці на третьому поверсі палацу Сикста П’ятого.

У каплиці стояв запах свіжоскошеної трави: у метрі від розп’яття, перед яким молився понтифік, у спеціальному відкритому вольєрі бавився білий, наче ангел, кролик, тихо посопуючи та хрумкаючи травичку, привезену з берегів озера Альбано, де міститься папська літня резиденція Кастель-Гандольфо.

Папа на колінах придибав до вольєра і поклав руку на голову кролика, відчувши, як неспокійно стриже той теплими вухами. «Боже всемилостивий, пробач мені гріх мій дитячий, що не врятував життя Лабута, не зупинив руку батькову, коли вбивав він безневинних кролів», — прошепотів Климент. Йому здалося, що кролик зрозумів його слова, бо припинив тремтіти, віддаючи своє ніжне тепло старечій долоні.

Знявши руку, Папа знову звернувся до розп’яття, вимолюючи прощення за інший смертний гріх свого життя: тільки коли батько помер (майбутній Папа Римський служив тоді єпископом у Братиславі й не зміг — чи не схотів — приїхати на похорон старого Мілана Куцки), мати розповіла йому, що якби не кролі, багатодітна родина померла б з голоду під час війни з Угорщиною; батько врятував дітей від голодної смерті, годуючи і вбиваючи кролів, ховаючи клітки від знавіснілих солдатів, що вигрібали всі харчі, незалежно від того, стояли перед ними словаки, русини, цигани чи мадяри. Мама розповіла Мікулашу, що якісь турецькі найманці ледь не розстріляли батька, знайшовши в повітці лантух з ячмінним борошном.

Болюче відчуття невіджалованої провини перед батьком охопило старого понтифіка: «Отче небесний, — молився він, — я готовий нести будь-яку кару за свою ненависть до батька, за те, що, пішовши з дому, більше ніколи з ним не зустрівся, що не попрощався з ним перед смертю, не попросив вибачення за всі кривди, заподіяні мною татові». Згадав батькові руки — але не в кролячій крові, а порепані, важкі руки простого залізничника-путійця, як ламав він на Різдво хрусткі облатки й давав дітям, а вони цілували йому руку.

Задуму його перервав делікатний стукіт. У дверях стояв, схилившись у смиренному напівпоклоні, його особистий секретар, архієпископ Джузеппе Монті; був у чорній сутані, підперезаній фіолетовим шовковим поясом.

Папа, громіздкий чоловік із важкими руками простолюдина, схожими на батькові, повільно, спершись на лаву для моління, підвівся на ноги й запитально глянув на секретаря.

— Вибачте, Ваша Святосте, через десять хвилин зустріч.

— Я пам’ятаю, Джузеппе, — мовив Папа, шкодуючи, що так раптово перервано хвилини тихої розмови з Богом.

— Ця зустріч таємна, — нагадав архієпископ. — Жодної преси не буде.

— Дякую, Джузеппе, — намагаючись не виказати свого роздратування, відповів Папа. «Чи він мене за дурня держить? — подумав. — Хіба я не знаю, що велике світло завжди народжується у великій таємниці?»

— Через п’ять хвилин я буду внизу. Зустрічайте гостей.

Схиливши голову, Джузеппе Монті зник.

Папа Климент XV на мить підійшов до вольєра і доторкнувся до кролячого вуха вказівним пальцем правої руки. Кролик тихо жував уже трохи прив’ялу траву, його вуха прозоро світилися у промені сонця, що заблукав до папської молільні.

б

Електромобіль представницького класу «Альфа-Ромео-Амбассадор-500b» із затіненими вікнами повільно посувався вузькими вуличками Ватикану, й Гайдукові здавалось, що вони пливуть під водою, оточені тінями затонулих палаців. Патріарх України-Руси Ізидор, що сидів порад, ніяк не коментував маршруту, хоча знав Ватикан досконально, бо жив тут і працював у 2073–2075 роках. Він тихо зітхав, молячи Бога, щоб цього разу не зірвалась їхня місія. Йому довелося докласти великих зусиль, щоб переконати Гайдука здійснити поїздку до Риму і спробувати домовитися з Папою Климентом XV.

Нарешті лімузин тихо в їхав на подвір’я Святого Дамаза й зупинився посередині, там, де починався розстелений зелений килим. Ізидор ще в літаку ознайомив Гайдука з протоколом візиту, розповівши, що треба намагатися уникати білого, червоного і фіолетового кольорів — барв Папи, кардиналів та архієпископів.

Ватиканські охоронці одночасно з обох боків відкрили важкі броньовані двері лімузина, і гості ступили на подвір’я. Незважаючи на таємний характер візиту (в повітрі над Апостольським палацом кружляв жовтий папський гелікоптер, щоб завадити гелікоптерам TV зазирнути всередину подвір’я), на честь гостей була вишикувала почесна варта — три відділення швейцарської гвардії. Гайдук замилувався розкішним вбранням першого відділення — традиційною середньовічною уніформою вояків: на сонці, що визирнуло над Римом, сяяли сталеві шоломи гвардійців, виблискували алебарди; білі комірці-жабо, як на картинах Рембрандта, контрастували з молодими засмаглими обличчями гвардійців, а смугасті синьо-оранжеві панталони й панчохи вояків наче були запозичені з веселого дитячого карнавалу. Вояки другого відділення виструнчились у найновіших бойових нанопластикових скафандрах, яким позаздрив Гайдук, і тримали в руках швейцарські важкі штурмові автомати SIG-951 SARP калібру 7,62 з розривними кулями: пущені в дію, такі кулемети могли б рознести частину Апостольського палацу; третє відділення швейцарців у синіх комбінезонах і голубих пілотках належало до нового роду ватиканських військ — протиповітряної та протиракетної оборони. Вклонившись бойовим прапорам родів військ, гості, супроводжувані архієпископом Монті, пройшли через парадний вхід палацу і наблизились до дверей ліфта, біля яких стояло четверо швейцарських гвардійців у середньовічних строях. Ліфт, що нагадував розкішну королівську карету XVII століття, велично піднявся на другий поверх.

Згідно з протоколом, першим ішов патріарх Ізидор, на крок за ним, спираючись на карпатський топірець, посувався Гайдук. Ізидор був убраний в чорну рясу, поверх якої одяг зелену мантію, на голові — білий із золотом ковпак-кукіль, на грудях — золота з емаллю панагія роботи київських майстрів XV століття — зображення Матері Божої, в руках — довга різьблена патериця. Йшов він велично, сірі очі сяяли радістю з-під густих чорних брів.

У чорному цивільному костюмі й чорній сорочці накульгував Гайдук, похмуро занурившись у думки, далекі від Ватикану, не звертаючи уваги на розкішні зали, прикрашені старовинними картинами і скульптурами — зайвими, на його думку, декораціями, якщо хочеш говорити з Богом, а не з честолюбними меценатами Ватикану. Проминувши тронну залу, вони наблизились до дверей папської бібліотеки, де чекав на них Климент XV.

Узрівши Ізидора, Климент радісно розвів руки для обійм і, широко всміхаючись, сказав лише одне слово: «Агой!»

Вони міцно тричі розцілувалися, порушивши ДВОпоцілунковий ритуал. Ізидор, працюючи в Римі, заприятелював з кардиналом Мікулашем Куцкою, який обіймав посаду державного секретаря Ватикану. Саме тоді друзі почали обговорювати ідею реуніфікації Західної і Східної церков — тобто їх Возз’єднання після кількох віків взаємної ненависті та поборювання. Папа був убраний у білу сутану, на голові — біла шапочка, схожа на єврейську кіпу (таку, мабуть, носив Христос), з-під сутани визирали червоні черевики. Тільки замість білого муарового паса Климентове дебеле тіло було обвинуте чорною фаш’єю — на знак жалоби за невинними християнами, що полягли під час ХРИСТОЦИДУ, розпочатого «Глобальним джихадом» у 2082 році. Ізидор поцілував перстень Папи на правій руці, Климент поцілував панагію на грудях київського патріарха. Гайдук ледве наблизив губи до папського п’ястока, з подивом відчувши запах трави — на цьому скінчилися офіційні церемонії. Гості увійшли до папської бібліотеки, де їх всадовили на спеціальних стільцях навпроти робочого столу, за яким зайняв своє місце Папа. Дивлячись на шкіряні з золотом корінці старовинних книжок, на тлі яких сидів Климент, Гайдук подумав — чи коли хтось читав ці фоліанти, зжовклі кладовища людських думок?

Між тим зустріч почалася з короткого слова Климента, який мовив по-словацьки; перекладав на українську молодий монах-францисканець у коричневій рясі, перепоясаній мотузкою. Архієпископ Монті вів запис бесіди.

— Вітаю тебе, мій любий брате у Христі, - промовив Климент, побожно склавши руки й нахиливши голову. — Це велика радість — вітати у Ватикані представника древньої Київської церкви, заступниці народу руського та українського, церкви, що виникла над Дніпром ще тоді, коли ми були єдиним Тілом Христовим, коли ми ще не були розбратані, коли між Римом, Константинополем і Києвом панувала згода. Плекаймо цей дух згоди.

Потім Климент уважно глянув на Гайдука й перехрестив його.

— Вітаю Координатора України-Руси генерала Гайдука як людину, котра багато зробила для того, щоб ідея єдності християнських церков була підтримана у вашій державі.

— Дякую, Ваша Святосте, — підвівся Гайдук.

[3] Організація Глобальної Безпеки (GSO — Global Security Organization)