— Ігорю, допоможи йому. Подбай, — чи то попросив, чи наказав Гайдук своєму молодому супутникові. Пізніше Джордж дізнався, що це був генерал армії Палій, міністр оборони.
Гайдук міцно потиснув руку Джорджу.
— Бажаю успіхів, сержанте.
— Слава Україні, — виструнчився курсант.
Усе відбувалося як уві сні, коли ти скутий якоюсь гіпнотичною силою й не можеш ворухнутися, хоча насувається на тебе смертельна небезпека. Джордж проклинав себе, що не зарізав Гай лука десантним ножем (на парадні навчання боєзапас не видавався), остаточно переконавшись у своїй слабкодухості; але ця зустріч змінила Джорджеву долю: негайно по закінченні училища його забрали до центрального апарату Міністерства оборони, де його командиром став полковник Стригун.
Стригун. Ось хто дав йому таємну флешку. Стригун повинен визволити його з підвалу.
Йшов третій день ув’язнення Безпалого, а його все не викликали нагору. Їжу приносив Вінсент, який не відповідав на Джорджеві запитання й мовчки грюкав дверима, клацаючи замком. Але цього разу прийшов не Вінсент.
У прочинених дверях перед Джорджем стояла худенька дівчинка, яка була схожа на підлітка — у бейсбольній кепочці клубу «Нью-Йорк Янкіс», джинсовій курточці й коротких штанцях; смішна світла косичка лежала на лівому плечі дівчиська.
— Ти хто? — спитав він, розгубившись від несподіванки.
— Я — Калина Луцик. Працюю в Фонді Крюгера. А ти хто?
— Я Джордж із Києва.
Дівчина принесла йому шматок піци й апельсиновий сік замість остогидлої білої молочної води.
— Ти могла б принести мені щось проти алергії? Бо ніс у мене…
— Як фонтан Треві, — захихотіла дівчина. — Будеш поводити себе добре — принесу.
Вона зачинила двері, але не так гостро і ворожо, як робив це Вінсент. У серці Джорджа прокинулась надія — невідомо на що.
16
На другому поверсі Римського клубу тривали дискусії з приводу небезпечної ситуації, що склалася внаслідок втрати Джорджем Безпалим сумки з флешкою. З одного боку, доброю новиною було те, що флешка не зникла на дні римського злочинного світу й не викинута в смітники Вічного Міста; жахливою новиною стало те, що флешка дивовижно швидко опинилася в руках контррозвідки, що наводило на думку, що Джорджа Безпалого «вели», можливо, ще з Києва; а це могло означати, що в штабі полковника Стригуна міг працювати «кріт».
Власник Фонду пан Крюгер — та роботизована потвора, якої так злякався Джордж Безпалий, — сидів мовчки на місці головуючого; почути можна було лише сопіння й хрипи, що виривалися назовні зі штучно вентильованих легенів через гофровану трубку й фільтри. Тільки посилене мерехтіння очних вогників виказувало збуджений емоційний стан Крюгера, що не віщувало для персоналу Римського клубу нічого доброго.
За столом розсілося шестеро менеджерів фонду на чолі з Полковником, який колись, у славні часи безвладдя 2079 року, служив заступником генерала Тараса Галушки в партизанському революційно-народному русі «Полтава». Біля нього сидів його вірний ординарець і слуга Вінсент, він же Мирон Пилипович Іванишин, генерал-хорунжий військової розвідки, колишній заступник Гайдука. Крім Вінсента, ніхто не знав справжнього імені Полковника, який у результаті пластичної операції й гормонотерапії перетворився з похмурого, зарослого чорною щетиною жмикрута і шкуродера на повнявого інтелігента з маленькими азійськими очима й тонким голосом соліста гурту «Гей-хлопці».
— Справу Безпалого веде начальник третього дивізіону AISI Франко Россі. Капітан Бонетті нічим допомогти нам не може. Ми встановили, що дружина Россі чітко зафіксована в спогадах Безпалого й думаємо, що між нею та ним існує якийсь зв’язок, який він приховує.
Полковник замовк і запитально подивився на потвору у візку. У відповідь почув лише шипіння повітря, яке в прискореному ритмі вихоплювалося з фільтрів. Потвора ворухнула сталевими щупальцями — замінниками пальців, що означало: продовжуйте.
— Пропоную: провести негайно операцію із захоплення дружини Франко Россі з метою шантажу чоловіка, від якого вимагати повернення флешки. Піддати дружину допиту третього ступеня для з’ясування, що пов’язує її з Безпалим. Це перше.
Друге. Якщо у найближчі два-три дні ми не повернемо флешку, Безпалого ліквідувати, як зрадника і клятвовідступника. Звернутися до київського філіалу з проханням передати нову флешку, можливо, через територію албанського халіфату. Щодо тієї флешки, яка перебуває в контррозвідці, можемо бути спокійні. Її не вдасться розшифрувати. Нікому й ніколи.
— Ніколи не кажи «нікому», — прохрипів штучний голос Крюгера. — План приймається. Виконуйте.
Він тихо викотився заднім ходом з конференц-зали і зник у сусідній кімнаті.
17
Броньована яхта «Пауль Целан» повільно, на мінімальних обертах двигуна виписувала кола посередині озера Лаго-Маджоре. Вітер нагнав з боку Альп хмару, наповнену снігом, наче подушка пухом. Тільки сніг не походив на пух, а сірою стіною стояв у повітрі, мокрими сірими смугами встелював палубу й рубку катера, беззвучно плюхався на чорну поверхню води.
Накинувши на плечі жовтий дощовик із теплою підкладкою з верблюжої шерсті, Рафаїл Фрідман стояв на капітанському містку, марно вдивляючись у бік Локарно, намагаючись розгледіти хоча б натяк на сигнальні вогні Marina-Locarno; але снігова хмара, що тихо, наче велетенський темно-сірий аеростат, сіла на озеро, одразу перетворила кволий зимовий день на дно ночі.
У теплій каюті залишився молодий коханець Фрідмана, італієць Алессандро, студент-композитор із Болоньї, який у перервах між любощами знайомив патрона з основами математичного складання музики. Заплутані формули Фрідмана, завдяки яким він вивчав магічно-математичні цикли історії, його спроби пророцтва майбутніх подій — всі ці абстрактні й незрозумілі плетива цифр і символів Алессандро перекладав на мову музики: інколи в химерних, дисонансних і алогічних поєднаннях звуків вгадувалися уривки якихось незнайомих урочистих мелодій — наче музика майбутніх тріумфів проривалася крізь атмосферні поміхи й глушилки воюючих армій. Алессандро, довговолосий юнак, який говорив незрозумілі речі, пластично жестикулюючи при цьому м’якими долонями, наче диригував невидимим оркестром, присвятив Фрідману свою першу симфонію «Civitas Dei» (Град Божий).
Фрідман, який виріс в атмосфері синкопальних ударів рояля й гострих дисонансних акордів, породжених енергійними пальцями батька, сприймав незрозумілу Алессандрову музику, як спогад щасливого дитинства.