Юрій Щербак. Час тирана. Прозріння 2084 року (2014): читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Почуваючи себе вкрай вичерпаним після сексуальних спазмів, Фрідман відчув, що перебуває на нічийній смузі між палкими обіймами життя і тихим умиротворенням смерті — порожнечею, що не знає жодних бажань, ревнощів чи заздрості. Залишилося тільки дихання — щоб відчути прохолоду альпійського повітря. Фрідман простягнув уперед руку — наче Христофор Колумб, коли побачив американський берег.

Але доторкнувся лише струменів мокросніжжя. Поглянув назад і з задоволенням не побачив, а відчув над собою обертання радарної антени, яка не давала катеру заблукати в суцільній темряві.

У цю хвилину пролунав сигнал мобільного зв’язку. Фрідман почув пташиний голос Гарольда Міллібранда, який після смерті Еммануїла Голдстайна обійняв посаду виконавчого директора Клубу Локарно, тобто став фактично прем’єр-міністром Світового уряду в його західній, урізаній і обмеженій версії. Фрідман, відповідно, перейшов на посаду Міллібранда — генерального секретаря клубу.

— Говорити можете? — спитав Міллібранд.

Фрідман буркнув щось невиразне, шкодуючи, що хвилина щастя і самотності скінчилася.

— Це дуже важливо, — сказав Міллібранд.

Фрідман і сам розумів, що виконавчий директор не буде даремно турбувати його, знаючи, що він, підкоряючись невидимій силі, вищій за всі формули і всю політику, вийшов на яхті у пошуках примарного щастя.

— Щойно я мав розмову зі Стенлі Фішером, — Міллібранд дзвонив із Лондона, на що вказували індикатори на екрані переговорного пристрою. — Вони одержали дуже важливу інформацію стосовно нашого друга Гайдука.

— Розумію, — сказав Фрідман, не розуміючи нічого.

— Завтра я вилітаю до Вашингтона. Прошу вас приєднатися до мене. Йдеться про справу стратегічної ваги. Ви мене чуєте? — занепокоївся Міллібранд.

— Чую. На світанку вилітаю до Лондона.

Яхта, викресливши на воді останнє коло, повернула до берега, долаючи снігове місиво.

Фрідман подумав, що Алессандро — його останнє кохання й тому дуже болюче і безнадійне. Він вирішив узяти Алессандро з собою до Вашингтона, хай би що думав манірний Міллібранд.

Фрідман не спустився до каюти, де чекав на нього Алессандро, а стояв осліплий від снігу, з сивою змокрілою борідкою, яку можна було викручувати, якби вона була трохи довша. Знав, що досвідчений капітан і надійні радари не підведуть, виведуть яхту із зони смерті. Можливо, востаннє.

18

Джордж Безпалий не знав, що, бавлячись у ліжку капітана залізничної поліції Бонетті, весела щебетуха Калина Луцик оповіла своєму коханцеві про дивного хлопця Джорджа з Києва, невідь-чому ув’язненого в підвалі Римського клубу по вулиці Остієнзе. Все це Калина розповіла, сидячи верхи на капітані, підстрибуючи, як вправна вершниця в сідлі, ще й розплітаючи-сплітаючи світлу косичку. Секс для неї був грою, дитячою забавкою, часом невпинного слововиверження; замість беззмістовних і часто штучних зойків, якими досвідчені жінки заохочують до подвигів своїх партнерів, Калина виголошувала нескінченний монолог, ділячись із капітаном випадковими враженнями, спогадами і дівочими мріями про червоний родстер «Альфа-Ромео-Електра». Капітан Бонетті, якого спочатку дратувала ця дивна звичка Калини, відволікаючи його від внутрішнього, глибоко інтимного циклу проростання, зростання, дозрівання і плодоношення, врешті-решт навчився відключатися від її базікання та дурного реготу: нехай повзає, підстрибує, ковзає вперед-назад, наче на велотренажері, нехай щебече що завгодно, розповідає про улюблені іграшки — аби він досягнув стану нірвани.

Але почувши ім’я київського хлопця й місце його ув’язнення, капітан Бонетті рвучко скинув з себе Калину, яка нічого не зрозуміла, перервав процес, що наближався до щасливого завершення, й голий, явивши Калині всю стрункість свого засмаглого тренованого сорокарічного тіла та його окремої гіпертрофованої частини, скочив до письмового столу й увімкнув комп’ютер.

— Ходи-но до мене, — покликав він Калину, яка від несподіванки змовкла — саме тоді, коли знадобилися її свідчення. На екрані замиготіли остогидлі для Бонетті кадри дрібного злодійства в електропоїзді FR-1: спочатку Міра Моцетта гайнула через вагон, бігаючи очима по багажу пасажирів, потім замурзане обличчя Бена зафіксувалося в стоп-кадрі, саме тоді, коли він витягав сумку з-під ніг своєї жертви, а вже тоді перед занімілою від здивування голою Калиною, яка тонкими руками прикривала свої вельми проблематичні груди підлітка, з’явився Джордж Безпалий в усій своїй зляканій безпорадності.

— Це він! — нарешті до Калини повернувся голос.

Капітан Бонетті, увійшовши до порталу поліції, пожежної охорони і швидкої допомоги «Великий Рим», набрав номер будинку, в якому містився Фонд Крюгера. Тривимірне зображення споруди, план усіх поверхів, включаючи підвальний, розташування сходових клітин, дверей, вікон і конструкція балок піддашшя, внутрішній вигляд кімнат й особливості підходу до будинку — все це було зафіксовано на екрані. Калина вказала, в якій саме підвальній кімнаті ув’язнено молодого телепня.

Бонетті, незадоволений тим, що таку дрібну справу, як крадіжка в поїзді, яка входила до юрисдикції залізничної поліції, перехопила контррозвідка, вирішив не інформувати Франко Россі, а втерти тому індику носа і провести операцію із звільнення заручника силами свого підрозділу. Він зателефонував до відділу спецоперацій і наказав виділити п’ятеро бійців підрозділу «Ромул», призначивши час атаки Римського клубу на першу годину ночі.

19

Франко Россі затримувався допізна на роботі (Джованна здогадувалася, якого типу ця робота), про що повідомив дружину десь о 6-й РМ. Над Вілла Бонеллі вже запали січневі сутінки, темрява і пустка панували в домі Россі. Джованну лякали незнайомі шерехи, клацання й стукіт, що знедавна поселилися в будинку й раніше ніколи її не турбували. Від часу тої недоладної історії з крадіжкою в поїзді сумки в хлопця з України Джованна відчувала незрозумілий неспокій — наче перші передвісники невідомої хвороби висилали їй сигнали тривоги, а вона була безсила щось вдіяти й не могла нічого сказати чоловікові, який тільки поглузував би з неї, бо безпеку їхнього будинку забезпечувала досконала система електронного стеження й попередження, виведена на пульт служби охорони контррозвідки. Щодо звукової гами, яка почала так лякати Джованну, то нічого дивного в цьому не було: адже будинок, придбаний сімейством Россі у кредит п’ятнадцять років тому, був захаращений підробленими під старовину меблями, купленими у поспіху на якомусь аукціоні — і тепер ці меблі розсихалися й тріщали немилосердно. Картини у золочених рамах, що так подобалися чоловікові, були жалюгідними підробками з дешевих копій, на яких зображалося озеро Комо з човнами й місячною доріжкою по воді та мости й гондоли Венеції XVII століття. Джованні здавалося, що ці картини також перегукуються вночі, наче важкі штучні метелики шелестять позолоченими крилами, хочуть залишити цей осоружний будинок: алебастрові (на мармур не вистачило грошей) погруддя римських цезарів потріскували, наче горщики, зліплені з поганої глини.

Джованна розуміла, що причиною її тривог став не цей фальшивий підробний мотлох, а її самотність й люті ревнощі до чоловіка з його коханкою.

О сьомій годині вечора Джованна, відчуваючи нестерпність тривоги, що охопила її, вийшла з дому й подалася до бару «Оріанна», який містився зовсім недалеко, на протилежному кінці вулиці Альбанезе. Вона не звернула увага на білий мікроавтобус з вимкненими фарами, припаркований неподалік від входу до її будинку. Задумливо зайняла місце біля стійки й замовила мартіні. Бармен Антоніо, на прізвисько Біг-Марк, товстий і жовіально комунікабельний інформатор контррозвідки, дуже добре знав Франко Россі та його дружину: змовницьки підморгнувши Джованні (мовляв, розумію й співчуваю), він підніс жінці конусоподібний келих, на дні якого лежала золотава оливка. Джованна надто швидко проковтнула прохолодний напій і, не відчувши бажаної полегші, замовила горілку з тоніком. Біг-Марк, зробивши вигляд, що анітрохи не здивований (йому не хотілося думати, що така гарна сеньйора почала потроху спиватися), виконав замовлення. В барі було небагато відвідувачів, й досвідчене око Біг-Марка одразу помітило двох незнайомців, що сиділи в кутку, п’ючи міцну каву — трохи запізно, чи не так?

Дуже швидко захмелівши, Джованна вирішила повернутися до Мілана, щоб допомогти сестрі й позбутися пригнічуючого почуття тривоги і власної непотрібності в порожньому домі, заповненому претензійним мотлохом. Джованна, яка колись скінчила факультет мистецтв університету імені Ромео і Джульєтти у Вероні, розумілася на справжньому живописі пострафаелітів і їй особливо гадкими здалися дрібнобуржуазні кічові смаки чоловіка, його бажання походити на тих нуворишів, що мешкали у шикарних віллах неподалік від будинку Россі. Після третього келиха горілки, змішаної з шампанським (Біг-Марк тільки похитав головою, вирішивши більше не подавати спиртного сеньйорі Россі), Джованна, остаточно заспокоївшись, вирішила негайно повернутися додому, замовити квиток на завтрашній ранок до Мілана й спакувати валізи.

Вона вийшла на скупо освітлену вулицю, вдихнувши з полегшенням прохолодне повітря (прогноз погоди попереджав про сніговий шторм, що насувався з боку Швейцарії). Біг-Марк хоч і відзначив про себе зникнення двох незнайомих чоловіків, які щедро розрахувалися за каву, але ніяк не пов’язав це з тим, що за кілька хвилин раніше сеньйора Россі незграбно сповзла з високого стільця й, намагаючись йти якомога рівніше, залишила бар, тепло розпрощавшись із барменом.

Джованна вже наближалася до огорожі свого садочка, коли чиясь міцна рука в гумовій рукавичці затиснула їй рота; вона відчула легкий укол у шию і знепритомніла. Подумала тільки, що треба було накинути на шию улюблений шовковий шарфик, може, захистив би від несподіваного нападу.

20

Опівночі бійці спецназу і агенти залізничної поліції на чолі з капітаном Бонетті оточили будинок Фонду Крюгера, заблокувавши всі виходи. У будинку панувала тиша, світилися лише вікна в приймальній кімнаті на першому поверсі, де, як повідомила Калина Луцик, чергував озброєний охоронець; світло також слабко блимало у вузьких щілинах, що виходили з підвального приміщення у двір. Шибки цих щілин були зафарбовані густим шаром білил.