Євреї на Україні: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Внаслідок буржуазних революцій XVІІ-XІX ст. у Західній Європі обмеження євреїв було скасовано.

Одною з перших поставила в порядок денний єврейське питання Велика французька революція. Декрет Національних зборів від 27 вересня 1791 р. урівнював євреїв у правах з рештою християнського населення країни. Уже в епоху Наполеона І євреї могли вважати Францію своєю вітчизною, а французів — братами по батьківщині.

Під впливом Франції перші кроки в емансипації євреїв були зроблені в Німеччині, Італії, Англії, Угорщині. Протягом XІX ст. євреї здобули рівні права з корінним населенням усіх країн Західної Європи. Це стало доброю основою для широкого асиміляційного процесу та участі євреїв у внутрішньому житті європейських народів. Євреї, основна маса яких (86,5 відсотка) проживала в другій половині XІX ст. на Європейському континенті, перестали бути іноземцями в чужій державі, а почувалися повноправними громадянами своїх країн.

Багато представників єврейства швидко піднялися до вершин влади, відіграючи видатну роль у політичному, економічному і культурному житті цих країн. Знаменитий Дізраелі, виходець із торгової єврейської сім’ї, що перейшла в протестантство, став прославленим політичним і державним діячем Англії, творцем консервативної партії, графом Біконсфілдом. Він очолював уряд Великобританії в пору її найбільшої могутності і заслужено здобув титул “батька британського імперіалізму”.²⁶⁵ “Ловкий, со спекулянтской жилкой и большим апломбом”, як характеризує його енциклопедія, він домігся того, що Англія віддавала йому “чуть ли не божеские почести… День его смерти, 19 апреля 1881 г., чтится и поныне консервативной партией и двором как “День подснежника” — по любимому его цветку”.²⁶⁶

Інший син Ізраїлю, Сесіль Родc, розширюючи володіння британської корони, здійснив загарбання величезних територій у Південній та Центральній Африці (частина цих територій англійським урядом була названа на його честь Родезією). Родc заснував низку компаній, які й досі входять до числа найбільших імперіалістичних монополій на африканському континенті. Шляхом спекуляції та експлуатації корінного населення він нажив колосальні багатства на алмазних та золотих копальнях Південної Африки. Ленін писав про Родса:

На чолі австрійської зовнішньої політики довгий час стояв син єврейського банкіра барон Алоїз Еренталь. Розпочавши дипломатичну службу в 1877 р., він був послом у Бухаресті, Петербурзі, а закінчив свою кар’єру міністром закордонних справ Австро-Угорщини. Політика Еренталя була спрямована на роз’єднання балканських народів і підпорядкування їх австрійському впливові. Його стараннями, наприклад, німець князь Фердінанд Кобургський був проголошений болгарським царем, з мовчазної згоди якого Австрія загарбала Боснію і Герцеговину.

Подібно до того, як династія Ротшільдів майже неподільно панувала у фінансовому світі Англії і Франції, Герсон Блейхредер (1822–1893), тісно зв’язаний з Ротшільдами, був фінансовим королем німецького капіталу.

Блейхредер розбагатів на залізничному будівництві, яке він за сприяння Ротшільдів провадив на Балканах. До речі, англійський барон Ліонель Ротшільд протягом двадцяти років (до своєї смерті в 1879 р.) був фінансовим агентом російського уряду. “Через его (Ротшільда) руки прошли все русские консолидированные железнодорожные займы”.270

Посиленню життєвих позицій євреїв сприяло те, що вони підтримували патріотичну боротьбу народів Європи. Під час революції 1848 р. вони повністю стали на бік визвольної боротьби угорців. Єврейське населення Італії брало активну участь у всіх рухах італійського народу, що прагнув до об’єднання країни.

Синами німецької вітчизни почувалися німецькі євреї.

Автор книжки, звідки взято наведений вислів, слушно зауважує, що наприкінці минулого сторіччя ці слова відображали не тільки настрій переважної більшості євреїв, вони були частиною способу їхнього мислення.

Аналогічні настрої панували серед багатьох євреїв США, де конституція 1776 р. визнавала всі громадянські і політичні права за всіма, “хто вірить у Бога”, отже, і за євреями.

Лише на колоніальній периферії Австрії і Росії, головним чином на українських територіях цих імперій, становище не можна було вважати нормальним. В.І.Ленін з цього приводу писав:

Ця заява була зроблена 1913 р. у полемічній праці “Критичні замітки з національного питання”. Важко сказати, наскільки сам Ленін вірив сказаному про насильство і касту. Швидше це була просто “політична” фраза, розрахована на те, щоб привернути на свій бік симпатії людей, на яких він мусив спиратися як на спільників у боротьбі проти царизму.

Справа не тільки в тому, що євреїв на австрійських і російських територіях України ніхто не тримав насильством на становищі касти. Якраз навпаки: українці в цих диких країнах були до такої міри принижені і безправні, що часто-густо змушені були запобігати ласки навіть у формально безправних євреїв.

Про це на весь світ заявив у 1848 р. з трибуни австрійського парламенту український депутат Капущак:

Своїм гнобительством і паразитизмом, своїм погірдливим, зневажливим ставленням до українців, як нації мужиків, “богообрані” євреї ізолювали себе самі, виклавши до себе неприязнь українського народу.

Одна річ країни так званого цивілізованого світу, де було вигідно і навіть почесне видавати себе за привілейованого француза, німця чи англійця. І зовсім інша — колоніальні закутки Австрії та Росії, де не кожний українець (особливо в Росії) мав мужність признаватися до своєї упослідженої нації. Україна була своєрідною “нічийною землею”, по якій потоптом ходили орди інонаціональних грабіжників колонізаторів. Євреї добре розуміли, що за таких обставин кидати в українців каменем значно вигідніше, ніж їх поважати. І вони охоче кидали усяким брудом, не забуваючи при цьому обстригти українську овечку раніше навіть, ніж це зробить її “законний” колоніальний володар.

Німецькі євреї правильно міркували: є лише одна посвята в національність — кров, пролита у спільній боротьбі за свободу своєї вітчизни. Але їхні українські одновірці дивилися на справу інакше. Проливати кров за Україну вони вважали для себе “нерентабельним”, “неприбутковим” ділом. Навпаки, український народ, захищаючи своє національне існування, змушений був проливати кров у боротьбі як проти російських, польських та інших гнобителів, так і проти їхніх єврейських прихвоснів. Тут уже ніяк не скажеш, що в українців і євреїв склалася, мовляв, однакова історична доля. І ті, й інші йшли однією дорогою, але в різних напрямках, бо вели їх туди різні цілі.

У повісті Івана Франка “Петрії й Довбущуки” змальовано художній образ, подібного якому немає, мабуть, в усій українській літературі. Це образ єврейського інтелігента Ісака Бляйберга, передової людини свого часу, яка бачить, що серед українського населення Галичини наростає глуха ворожнеча до євреїв, і прагне перетворити цю ворожнечу на братерське співробітництво двох народів на грунті спільної для них життєвої справи. У розмові з таким самим прогресивним інтелігентом українцем Кирилом Петрієм, який врятував колись Бляйбергові життя, останній ділиться своїми думками.

Життя переконувало й Петрія, пише Франко, що українці “не зможуть піднестися ні матеріально, ні морально, доки жиди не зближаться до народа економічно й духовно, доки з п’явок та визискувачів не переміняться на продуктивних горожан держави і не позбудуться своїх расових та класових упереджень”.²⁷⁵

Кілька років ходив Ісак по краю і виступав перед своїми одновірцями з промовами про потребу “більшого зближення їх до християнських народів на взір того, що бачив у Німеччині та по інших австрійських краях, і викликав тими своїми промовами та розмовами декуди сміх, декуди обурення, декуди здивовання, а декуди й зацікавлення”.²⁷⁶

Під час одного з зібрань “чесних жидів”, як пише Франко, сталася подія, якої не міг передбачити навіть благородний Бляйберг. На двір готелю, де засідали однодумці Бляйберга, ввірвалася розлючена юрба євреїв, на чолі якої виступав рабин. Фанатики витягли Бляйберга на вулицю, здерли з нього одіж, зв’язали йому руки і поставили перед натовпом. Показуючи на свою жертву, рабин заговорив:

Запльованого і зганьбленого, проклятого рабином, зв’язаного Ісака кинули на воза і повезли невідомо куди. Про Бляйберга, пише автор, ніхто більше не згадував, ніби його ніколи й не було на світі. Так сумно скінчилася спроба порозуміти євреїв з українцями.

Намалювавши таку невтішну картину, Іван Франко не хотів цим сказати, що порозуміння неможливе взагалі. Як правдивий художник, він бачив, що в умовах тогочасної Галичини, де українці зазнавали потрійного гноблення з боку євреїв, поляків та австрійців, зусилля Бляйбергів і Петріїв не могли привести до чогось іншого, крім неминучої поразки.

Реформа 1861 р., яка дала поштовх бурхливому розвиткові капіталізму в Росії, тим самим касувала всі заборони для російських євреїв, зокрема й тих, що проживали на Наддніпрянській Україні. Рядом законів уряду від 1859, 1861, 1865, 1867 і 1879 років єврейським купцям 1 гільдії, людям з вищою освітою, ремісникам і майстровим, нижчим військовим чинам дозволялося проживати всюди в імперії. Смуга єврейської осілості фактично перестала існувати. Євреям був відкритий доступ в усі сфери діяльності. Перед ними відкрився цілий ряд нових, раніше недоступних професій. “Наряду с давно знакомыми фигурами еврея-банкира, еврея-купца и иногда еврея-врача быстро появились евреи-адвокаты, политические деятели, журналисты, актеры и пр.”278

Паралельно з поліпшенням становища євреїв посилюється процес їхньої асиміляції, особливо верхівки. Правда, для багатьох євреїв цивілізованого і нецивілізованого світу перехід в іншу віру, зміна прізвища тощо були своєрідним лицемірним маскарадом, камуфляжем, соціальною мімікрією. Справжня ж мета цього маскування полягала в тому, щоб “загубити” власний слід, “розчинитися” в масі корінного населення, аби з тим більшим успіхом його дурити.

Самі євреї змушені це визнавати. В цитованій уже історії єврейської преси читаємо: “Покрытое флером благородного идеализма стремление к просвещению “отцов” превратилось у “детей” в стремление к завоеванию карьеры… Место благородных мечтателей о перерождении евреев, о сближении их со всем цивилизованным миром… занимают практические люди, только и думающие, что об увеличении своих материальных выгод, только и занятые мыслями о разных делах, аферах, сделках и других формулах самых прозаических междучеловеческих отношений”.²⁷⁹

Як би там не було, а наприкінці XІX — на початку XX ст. євреї займали досить поважні позиції в житті Росії. Ми вже говорили про роль євреїв в економіці країни. До відомих нам Полякова, Рафаловича, Бродського, Гальперіна, Бліоха можна додати імена таких видатних діячів ділового світу, як А.Ю.Ротштейн — голова правління Міжнародного банку в Петербурзі, М.С.Альберт — директор Путіловського (нині Кіровського) заводу, що на той час був найбільшим підприємством російської залізоробної і машинобудівної промисловості, компанію “Варшавський, Грегер, Горвіц і Коген”, яка спеціалізувалася на поставках військовому інтендантству, та багато інших.

Чимало осіб єврейського походження було серед чиновників вищої адміністрації. Так, Н.П.Гессе в 60-х роках був волинським, а в 70-х роках київським генерал-губернатором. (Читач, звичайно, враховує при цьому, що генерал-губернатор був, по суті, царським намісником у краї і мав необмежені права). Його брат генерал П.П.Гессе протягом десяти років перед першою російською революцією займав високий пост коменданта царських палаців. Обидва посіли ці пости завдяки впливові при дворі генерала Козлянінова, командуючого військами КВО, на дочці якого був одружений один із братів Гессе.