Євреї на Україні: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Після цих слів учений зауважує: “Все это совершенная правда: не один г. Кулиш, вся Малороссия в один голос скажет то же, не по одним умозрительным теориям о равноправности человеческого рода, а по житейскому опыту; а что истинно, то и разумно, и справедливо”.²⁴⁸

Але справу було зроблено. Донос “Сиона” почуто. Одразу ж підняли голови пси великодержавництва й україножерства. Перші удари впали на саму “Основу” та пропаговану нею ідею українських народних шкіл. “Наступившая реакция, — писала згодом О.Єфименко, — в зародыше прервала начавшееся движение: после всего лишь двух лет существования “Основа” прекратилась; издательская деятельность для народа подверглась стеснениям; воскресные школы закрыты; местный язык, безусловно, изгнан из школ”.²⁴⁹

Звинувачення в сепаратизмі було підхоплене відомим монархістом Михайлом Катковим, який у газеті “Московские ведомости” підказав Валуеву сумнозвісну формулу: “не было, нет и быть не может”. Іван Аксаков, видавець газети “День”, висловив гасло: “малорусское наречие — для домашнего обихода”. Сучасна мовна політика в УРСР обома ногами стоїть на грунті цієї чорносотенної концепції. Тільки в 1905 р. Імператорська академія наук у відомій записці на ім’я царського уряду про скасування обмежень українського друкованого слова засудила позицію “Сиона” як ганебну.²⁵⁰

Не можна не відзначити, що тоді як українське слово всіляко душили репресіями, євреї мали значні можливості для задоволення своїх національно-культурних потреб. Принаймні набагато більші, ніж у наші дні в СРСР. Ще з сорокових років у головних містах єврейської осілості існували, створені спеціально для євреїв, казенні нижчі училища, а також училища для підготовки рабинів. Мовою викладання в цих закладах до середини 60-х років була німецька, близька і зрозуміла тим, хто розмовляв на жаргоні. У Житомирі, Одесі, Вільні, Шклові, Варшаві існували єврейські друкарні, які друкували книги, підручники. Євреї мали свої газети й журнали: “Рассвет”, “Сион”, “Гамелиц”, “Гакармель”, “Гацефира”, “Кол-Мевасер”, “День”, “Вестник русских евреев”, “Заря” та ін.

Майже всі видатні єврейські письменники того часу були одночасно вчителями рабинських або казенних нижчих єврейських училищ. У порядку підтримки таких письменників міністерство освіти закуповувало їхні твори “целыми партиями и распространяло по казенным училищам. Таким образом, приноравливаясь к тенденциям министерства и учебного начальства, любой писатель мог рассчитывать на дополнительный заработок к основному учительскому труду в виде распространения его произведений… Пусть по разным мотивам, но русское правительство, несомненно, шло рука об руку с еврейской интеллигенцией в борьбе против конфессиональной (церковної) устарелой школы во имя светского образования”.²⁵¹

Тоді як по доносу “Сиона” був закритий єдиний український журнал “Основа”, який до того ж видавався російською мовою, уряд брав під захист розмовну єврейську мову, а також літературу, що виходила цією мовою. Так, у 1862 р. “ученый еврей” (як на сучасну термінологію — консультант) при новоросійському і бессарабському генерал-губернаторі вніс пропозицію “о прекращении печатания сочинений на разговорном еврейском языке, в видах распространения между eвреями знания языков русского и немецкого”. З цього приводу виникло листування між міністрами внутрішніх справ і освіти, причому перемогла точка зору останнього, який відхилив пропозицію “ученого eврея”, вважаючи, що “насильственное прекращение печатания книг на еврейском разговорном языке было бы мерою бесполезною и даже вредною”.²⁵²

Ми вже не кажемо, що євреї, крім усього іншого, мали своє самоврядування, тимчасом як українці ще в XVІІІ ст. були позбавлені будь-яких залишків політичної автономії.

Випад “Сиона” проти українців характерний тим, що є зайвим доказом дрібного сервілізму і лакейського угодництва певної частини єврейства перед силою й авторитетом влади. Такі люди не зупиняться перед тим, щоб завдати шкоди навіть власному племені. “Если кто хочет впасть в милость у правительства, путем лести и заискиваний добиться должности и разных отличий, — писала жаргонна газета “Кол Мевасер”, - тот прежде всего доносит на своих братьев и выступает с проектами, как притеснять евреев и издавать ограничительные законы”.²⁵³

Кожний єврей у світі знає, як багато важила в історії єврейської діаспори Польща. Тим часом саме євреї після поразки польського повстання 1863 р. особливо люто цькували не тільки учасників повстання, а й загалом Польщу, свою вчорашню батьківщину.

На сторінках одеської газети “Гамелиц” (видавалася єврейською і німецькою мовами) з ганебною статтею виступив один із найвидатніших представників тогочасної єврейської інтелігенції Л.Леванда. Розвівши густу демагогію, він намагався виправдати злочинну байдужість євреїв до польської революційної справи. Польща, бачте, протягом п’яти сторіч не зуміла справити на євреїв належного впливу, “третировала их, как пасынков”, “довела их до паразитства”, а тому “не вправе требовать от них сыновних чувств”.

“Евреи впечатлительнейший народ в мире: все цивилизации и народности, с которыми они сталкивались на пути своих странствований, оставили на них, их литературе и миросозерцании неизгладимые следы. Одна только Польша пронеслась над ними бесследно, и это потому, что она не хотела или не умела иметь на них влияние. Шляхетская гордость смотрела на евреев как на низких тварей — ну и были они низкими тварями, заботившимися единственно о своем пропитании и ни о чем больше. Встречая в стране только презрение, евреи не могли проникнуться любовью к ней… Вот почему они оставались равнодушными ко всему, что волновало эту страну, которая была для них торговым пунктом, ярмаркой, но не отечеством”.254

У недільному додатку до “Московских ведомостей” Каткова — “Современная Летопись” — за підписом “Русский Еврей” з’явилася стаття, в якій проводилась думка, щоб у школах Царства Польського євреї навчалися не польською, а російською мовою. Вітаючи політику русифікації Привіслянського краю, автор у дусі доносительства застерігав уряд: “При настоящей скрытой борьбе с поляками… опасно оставлять такую многочисленную массу евреев на попечении польских воспитателей”.²⁵⁵

Жаргонна газета “Кол-Мевасер” на початку 1865 р. закликала євреїв

Як бачимо, “в суперечці слов’ян між собою” євреї завжди і без вагань ставали на бік дужчого, в даному разі царизму.

Курс на посилення русифікації національних окраїн, взятий урядом після поразки польського повстання, зустрів повну підтримку з боку єврейства. Заклики відмовитися від своїх національних особливостей і злитися з корінним російським населенням стали “доминирующим мотивом еврейской печати второй половины шестидесятых годов”.²⁵⁷

Трибуна асиміляторської ідеології одеська газета “День” 1869 р. писала:

“Полное сближение и слияние с коренным господствующим (!) населением — вот тот мессия, прибытия которого с таким трепетным ожиданием выжидает лучшая просвещенная часть наших евреев, вот тот идеал, с осуществлением которого неминуемо должна рушиться каменная стена, отделявшая и замыкавшая столько веков еврейский народ в тесную, резко отличающуюся всем своим жизненным строем корпорацию и приносившая столько вреда и ему самому, и тем народам, среди которых ему приходилось жить. Эта мысль разделяется теперь без исключения всеми, интересующимися еврейским вопросом”.²⁵⁸

Тоді як посилення русифікації було справжнім національним лихом для неросійських народів, що дорожили своєю мовою, єврейська ж інтелігенція, “считавшая язык родной массы печальным и весьма вредным наследием мрачного прошлого, смотрела на замену жаргона русским языком как на крайне желательное и прогрессивное явление. Поэтому еврейские прогрессисты и стали самыми убежденными приверженцами русификационной политики русского правительства”.²⁵⁹

Не задовольняючись цим, деякі органи єврейської преси прямо рекомендували урядові використати євреїв у ролі обрусителів національних окраїн. Той же одеський “День” вказував на “огромную роль, какую обрусевшие евреи могли бы сыграть в той исторической работе, которую совершает в западной окраине русская народность”, роботі,

Набиваючись в обрусителів неросійських народів, єврейські верховоди, як видно, мали на оці утвердитися в Росії у ролі своєрідних посередників між центральною владою і національними окраїнами. Подібно до того, як за старої Польщі вони взяли, по суті, “на відкуп” Україну і Білорусію, тепер їм хотілося б узяти до своїх рук справу русифікації всіх національних окраїн. Євреї нізащо не хотіли працювати, вони воліли тільки правити.

За визнанням самих єврейських авторів, “по вопросу о насаждении русского языка в окраинной школе еврейская интеллигенция, а вместе с ней и еврейская печать шли гораздо дальше русского правительства”.²⁶¹

Звичайно, уряд добре розумів, що єврейське населення, яке відігравало таку велику роль серед міської людності південного заходу імперії, не може не бути важливим фактором зросійщення неросійських народів. Тому він підтримував євреїв там, де, за логікою своєї політики, мав їх утискувати. З цього погляду можна вважати характерним несподіваний вольт Петербурга в питанні про майно учасників польського повстання.

Скориставшись повстанням, царський уряд вирішив обмежити монопольне панування поляків на Правобережній Україні шляхом конфіскації майна польських землевласників та підприємців, які підтримували повстання. Спеціальним законом заборонялося продавати, дарувати, заповідати або віддавати в оренду конфісковані землі та маєтки особам польського походження і євреям. Незабаром, проте, для євреїв було зроблено виняток. 8 грудня 1868 р. було затверджено правила про оренду, в яких зазначалося: “Так как в Западном крае промышленные и торговые занятия находятся почти исключительно в руках евреев (вдумайтеся в ці слова!), а вне их среды невозможно найти людей, способных управлять мельницами и заводами, для заведывания коими требуются известные технические познания и навык, то воспрещение отдавать им в содержание подобные оброчные статьи ставит нових русских землевладельцев в весьма затруднительное положение и может повести к уничтожению некоторых мельниц и заводов, что неблагоприятно отразилось бы как вообще на промышленности и хозяйстве, так и на деле водворения русских землевладельцев в Западном крае”.

На підставі таких міркувань уряд визнав, що “евреи могут быть винокурами и арендаторами корчмы, а также арендными содержателями и управителями состоящих при имениях мельниц, свеклосахарных, стеклянных, винокуренных и других заводов, заведывание коими требует технических знаний и некоторого оборотного капитала”.²⁶²

Як бачимо, усі дискримінаційні заходи щодо євреїв були, по суті, викликані міркуваннями захисту матеріального інтересу панівних класів панівної в даній країні нації. Це своєрідна протекціоністська зброя в боротьбі проти сильнішого і небезпечного конкурента. Щоправда, ці заходи, як і всяка політика утисків та обмежень, мало коли приводили до бажаних результатів. Скоріше навпаки. Вони тільки привчали обходити як несправедливі, так і справедливі закони.

У цісарській Австрії, наприклад, куди входила Польща з її тодішніми західноукраїнськими землями, євреї юридично зазнавали великих обмежень. За словами І.Франка, вони були справжніми “мачушиними дітьми” в державі.

“Правда, — додає він, — євреї вміли обходити деякі з тих законів, жили по селах, держали коршми, хоч се було їм виразно заборонено; але робили се тільки з відома і з волі панів-шляхтичів, котрі з давен-давна, ще в старій Польщі, привикли були не рушитися ані кроку без єврея і котрих не відучили від того криваві лекції Хмельниччини та гайдамаччини, де народний гнів у однаковій мірі обертався проти панської самоволі, як і проти єврейського визиску та збиткування. Та, проте, євреї не мали однакових прав із іншими горожанами, а, обходячи несправедливі закони, вони тільки приучувалися до шахрайства, приучувалися не шанувати й обходити також справедливі закони. Тож коли ті несправедливі, просто на євреїв вимірені, закони були покасовані потроху в 1848 р., а до решти у 1867 р., коли євреї на папері стали рівноправними горожанами, показалося швидко, що вони зуміли ту рівноправність обернути так, що витягали з неї для себе далеко більше користі, а поносили менше тягарів, ніж християни”.²⁶³

У світлі реальних фактів, а не вигадок єврейські жалі на дискримінацію, гетто, смугу осілості та інші утиски мають дуже відносний характер. Тому ми не схильні театрально заламувати руки і кричати про особливо гірку долю єврейства. Для українців, поляків і інших націоналів, які не бажали коритися російському самодержавству і воліли залишитися самими собою, існували свої гетто і своя смуга осілості — їхні межі були в сніговій пітьмі Сибіру, далеко від обжитих земель України, на яких так успішно “страждають” діти Ізраїлю. Кордони, що розділяють сучасні держави, ідеологія, що, подібно до релігії в минулому, прищеплює людям дух ворожнечі, - це також своєрідна політична смуга осілості і гетто водночас, і в них замкнено цілі народи!..

І все ж історію визвольного руху не можна собі уявити без боротьби за емансипацію євреїв.

Епоха капіталізму, поваливши стіни фізичного і духовного гетто, вивела євреїв на шлях тісного зв’язку з життям народів, серед яких вони жили. Розпочався активний процес асиміляції євреїв, відзначений Леніним як безумовно прогресивне явище. “В усій Європі, - писав він, — падіння середньовіччя і розвиток політичної свободи ішли рука в руку з політичною емансипацією євреїв, переходом їх від жаргону до мови того народу, серед якого вони живуть, і взагалі безсумнівним прогресом їх асиміляції з навколишнім населенням”.²⁶⁴