Трудівники моря: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Дивитися на море в певних місцях і в певен час — все одно, що пити отруту: так само, як іноді дивитися на жінку.

Найдавніші мешканці Гернсею називали колись нішу, вибиту хвилею в скелі, кріслом Гільд-Гольм-Ур, або Кідормюр. Слово, кажуть, кельтське, але той, хто знає кельтську мову, не розуміє його, а той, хто знає французьку, — розуміє. Qut-dort-meurt — хто спить, помре. Так трактують його селяни.

Кожному вільно вибирати між перекладом «заснеш — помреш» та інтерпретацією, надрукованою 1819 року, якщо не помиляюсь, у журналі Арморікен паном Атенасом. На думку славетного кельтолога, Гільд-Гольм-Ур означає «Привал пташиних зграй». На острові Оріньї є таке саме крісло, називається воно Кріслом ченця. Хвиля вилизала його так гладенько, виступ скелі прилягає до нього так зручно, що складається враження, ніби море потурбувалося поставити вам під ноги ослінчика.

Коли приплив досягав свого найвищого рівня, крісла Гільд-Гольм-Ур побачити вже неможливо. Воно цілком зникло під водою.

Крісло Гільд-Гольм-Ур стояло зовсім близько від «Будинку на Пустирищі». Жільят знав про нього і просиджував у ньому подовгу. Навідувався він туди досить часто. Що він там робив? Розмірковував? Ні. Ми вже казали, що він мріяв. Але припливу не вдавалося захопити його зненацька.

КНИГА ДРУГА МЕС ЛЕТЬЄРІ

І

Бурхливе життя і спокійне сумління Мес Летьєрі, визначна особа в Сен-Сансоні, моряк, якого пошукати. Був юнгою, вітрильним майстром, марсовим, стерничим, боцманматом, боцманом, лоцманом, шкіпером. Тепер він став судновласником. Ніхто не знав так моря, як він. Він був безстрашний, рятував людей у корабельних катастрофах. У негоду він любив походжати піщаним берегом і вдивлятися в обрій.

— Що це там удалині? Чи не трапилось з ким-небудь лиха? — бурмотів він.

Хай то буде рибальський човен із Беймута, хай то буде вітрильник з Оріньї, бот із Курселя чи яхта лорда, хай то буде француз чи англієць, бідний чи багатий, хай то буде сам диявол, — він на це не зважав: одразу стрибав у баркас, покликавши двох хоробрих хлопців, а то обходився й без них і вирушав у путь сам. Відв'язував причальну линву, хапався за весла і плив у відкрите море. Баркас краяв носом розбурхані хвилі, злітав на їх гребені, сповзав униз, і знову здіймався над розвихреною безоднею, і мчав назустріч небезпеці. Мес Летьєрі стояв на баркасі під шквальним вітром, під дощем, освітлюваний блискавками, — лев із гривою з морського шумовиння. Нерідко він проводив цілі дні у морі під дощем та вітром, на волосину від смерті, причалюючи до суден, що зазнали катастрофи, рятуючи людей, виловлюючи вантаж, кидаючи виклик бурі.

Увечері, повернувшись додому, він плів панчохи.

Так він жив п'ятдесят років — од десяти до шістдесяти, поки чувся на силі. В шістдесят років він помітив, що вже не може підняти однією рукою ковадла в кузні Барклена — ковадло важило триста фунтів. І раптом його скував ревматизм. Довелося відмовитися від моря. Отож мес Летьєрі перейшов із віку героїчного у вік патріархальний. Став звичайнісінькою літньою людиною.

Разом з ревматизмом до нього прийшла заможність. Ці плоди праці охоче доповнюють одне одного. Заледве встигнеш розбагатіти, а вже тебе скрутило. Такий вінець життя.

А людина сподівається: «О, тепер-то поживу на славу».

На таких островах, як Гернсей, населення складається з тих, хто протягом усього життя топтав вздовж і впоперек свою нивку і протягом усього життя їздив вздовж і впоперек по світу. Це, сказати б, два типи орачів: одні орють своє поле, другі борознять океани. Мес Летьєрі належав до других. Одначе любив він і землю.

Трудився він усе своє життя. Об'їхав материк. Якийсь час він теслярував на корабельнях у Рошфорі, а потім у Сеті. По Франції Летьєрі подорожував як тесляр-підмайстер. Йому доводилося працювати на черпалках у солеварнях Франш-Конте. Цей скромняга прожив життя шукача пригод. У Франції він навчився читати, думати, бажати. Йому довелося докласти рук до всього, і хоч би до чого він їх докладав, все робив з винятковою чесністю. В глибині душі він був моряком. Вода — його стихія. Він казав: «У мене багато риби». По суті все його життя, не рахуючидвох-трьох років, було віддане океанові — «кинуте у воду», як казав він. Мес Летьєрі плавав у великих морях, в Атлантичному і Тихому океанах, але з-поміж усіх надавав перевагу Ла-Маншеві. «Саме тут буває непереливки!» — з ніжністю вигукував він. Там він народився, там він хотів і померти. Об'їхавши разів зо два довкола світу, він набрався розуму, а повернувшись на Гернсей, осів там на стало. Тепер він подорожував тільки в Гранвіль та в Сен-Мало.

Мес Летьєрі був гернсейцем, тобто нормандцем, тобто англійцем, тобто французом. У нього було начеб чотири батьківщини, але всіх їх затопила, поглинула його найбільша вітчизна — океан. Все своє життя і скрізь він був вірним звичаям нормандських рибалок.

Це йому не заважало при нагоді проглянути книжку, почитати досхочу, знати імена філософів та поетів і побалакати, спотикаючись, на всіх мовах.

II Його уподобання

Жільят був дикуном. Летьєрі теж далеко від нього не відійшов.

Але ці дикуни мали по-своєму витончені смаки.

Летьєрі був вибагливий щодо жіночих ручок.

Замолоду, мало не з дитинства, бувши ще напівюнгою, напівматросом, він почув фразу бальї Сюффрена: «Гарненька дівчина, але які в біса червоні в неї ручиська!» Слово адмірала за будь-яких обставин — команда. Вище реченої істини стоїть начальницький припис. Вигук бальї Сюффрена сприяв вихованню в Летьєрі смаку, він став небайдужим до білих жіночих ручок. Його ж рука — широченна лопата кольору червоного дерева — була легкою, як довбня, і ніжною, як кліщі. Ударом кулака він розколював цеглину. Він ніколи не був одружений — не хотів шукати чи не знайшов пари. Мабуть, цей моряк мріяв про ручку герцогині. Але серед рибачок Порбайля знайти таку ручку було неможливо.

Щоправда, люди подейкували, ніби він колись давно знайшов собі у Рошфорі, в Шаранті, дівчину, яка відповідала його ідеалу: у тієї кралі були гарненькі ручки. Вона повсякчас лаялася, кпила й дряпалася. До неї годі було й підступатись, її пещені нігтики, які вмить могли перетворитися на кігтики, не знали ні докору, ні страху. Ці чарівні нігтики спочатку захопили Летьєрі, але потім він стурбувався і, побоюючись, що одного чудового дня перестане бути володарем володарки його серця, не наважився донести своє кохання до дверей мерії.

Іншого разу він уподобав дівчину з Оріньї. Вже ладен був і одружитися, аж коли один місцевий добродій йому сказав: «Щиро вітаю, гарна у вас буде кізячниця». Він попросив пояснити, що означає ця похвала. Виявилось, що існує такий звичай: беруть коров'ячий гній і кидають ним об стіну. Кидати треба спеціальним способом. Коли гній сохне, він одвалюється, і ним топлять вогнища й грубки. Отакі сухі «коржі» називають кізяком. Якщо з дівки погана кізячниця, парубки не беруть її заміж. Удатність нареченої так налякала Летьєрі, що він дременув від неї. Зрештою, до кохання і любовних пригод Летьєрі ставився з грубуватою селянською філософією, з мудрістю матроса, завжди закоханого і завжди вільного; він похвалявся, що замолоду не міг устояти перед «криноліном». Те, що тепер називається «спідницею», колись називалося «криноліном». А це й означало жінку. Неотесані моряки Нормандського архіпелагу — люди не без кебети. Майже всі вони вміють читати і читають. Часто в неділю можна побачити восьмирічного юнгу, що сидить на скрутні мотузки із книжкою в руках. За всіх часів нормандські моряки мали славу пересмішників і, як тепер кажуть, були гострі на язик. Один із них, відважний лоцман Керіпель, пустив крилату фразу про Монтгомері, який переховувався на Джерсеї, ненароком заколовши списом короля Генріха II: «Дурна макітра розбила порожню макітру». А ще один — капітан Тузо із Сен-Брелада — склав філософський каламбур, неправильно приписаний єпископові Камюсу: «Після смерті папи перетворюються на папуг, а цезарі — на цесарок».

III

Давня морська мова

Моряки Нормандського архіпелагу — справжні давні галли. Острови, які нині швидко англізуються, довго зберігали свою самобутність. Серкський селянин говорить мовою Людовіка XIV.

Ще сорок років тому джерсейські та оріньїнські матроси розмовляли класичним морським діалектом. Можна було подумати, що перебуваєш серед мореплавців XVII століття. Фахівцю з історії мови варто було б приїхати сюди, щоб вивчити старовинне морське арго корабельної і бойової служби, котре колись гриміло у рупорі Жана Бара, наганяючи страх на адмірала Хідда. Морський словник наших предків, майже повністю замінений у наш час, був у широкому вжитку до двадцятих років. Судно, яко добре йшло під вітром («бейдевінд»), називалося тоді «гарним булінни-ком». Судно, яке майже саме поверталося до вітру, незалежно від передніх вітрил і керма, називалося «гарячим судном». Замість «розпочати плавбу» казали «взяти повітря». «Одягнути плащ» — «оплащитися». «Закріпити кінець вільного такелажа» — «приспати»; «взяти верхній вітер» — «робити дзвінницю», «добре триматися троса» — «робити щит»; «па борту брудно» — «жалоба». Тепер уже так не кажуть. Тоді казали: «реїти», а тепер кажуть: «лавірувати». Кажуть: «пливти», тоді казали: «плисти»; кажуть: «повертати вітер вперед», казали: «давати вітер перед...»; кажуть: «іти від переду», казали: «обрізувати від переду»; кажуть: «тягти дружно», казали: «наддавати дружно»; кажуть: «звільняти від грунту якір», казали: «пересаджувати»; кажуть: «з'єднувати», казали: «сполучати»; кажуть: «клин», казали: «біттенг»; кажуть: «різець», казали: «зубило»; кажуть: «топенат», казали: «валенсин»; кажуть: «правий борт», казали: «правий бік»; кажуть: «чергові по лівому борту», казали: «чергові нижнього борту». Турвіль писав Оленкурові: «Ми, пливучи, сигналували». «Ураган» тоді вимовляли «гураган». Замість «бейфут» казали «буйфут», замість «триматись крутіше» казали «робити крутішу ходу», замість «пливти вздовж», казали «плисти уздовжки», замість «сильний бриз» казали «посилення вітру», замість «шток» — «штир», замість «трюм» — «рів» — такою була ще на початку нинішнього століття мова морських узбереж на островах Ла-Манш-ського архіпелагу. Слухаючи голос джерсейського лоцмана, Анго розчулився б. Якщо скрізь вітрила «полоскали», то на островах Ла-Маншу їх «заполіскували». Поривчастий вітер там називали «дурним вітром». На Нормандському архіпелазі за давньою звичкою застосовували тільки два способи кріплення — плоский найтов і найтов з крижем. Тільки там іще можна було почути команди на старовинний лад: «Клади стерно бакборт!», «Клади стерно штирборт!» замість: «Вліво стерно!», «Вправо стерно!» Гранвільськнй матрос уже казав: «кип блока», а матрос сент-обенський чи сен-сансонський все ще продовжував стверджувати «шківний наз». Те, що в Сен-Мало називалося «топтімберсом», в Сент-Ельє було «ослячим вухом». Мес Летьєрі абсолютно так само, як і герцог Вівонський, увігнуту лінію палуби називав «погином», а молоток конопатника «кулаком». Саме на цьому діалекті розмовляв Дюке, який розгромив Рюїтера, Дюге-Труен, який розгромив Васнера, і Турвіль, який у 1681 році серед білого дня поставив на якір першу галеру, що обстріляла Алжір. Тепер це мертва мова. Морське арго наших днів — зовсім інше. Дюпере не врозумік би Сюффрсна.

Значно змінилася й мова морських сигналів; далеко чотирьом ліхтарям — червоному, білому, синьому і жовтому — часів Лабурдоне до сьогоднішніх вісімнадцяти сигнальних прапорів, котрі, злинувши попарно, по три, по чотири, дають можливість кораблям далекого плавання обмінюватись сигнальними знаками в семидесяти тисячах комбінацій, ніколи не підводять і, так би мовити, передбачують непередбачене.