Трудівники моря: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Завдяки доброму помислові, що здійснився, завдяки парі, завдяки машині, завдяки «Чортовій посудині», мес Летьєрі став значного особою. Щоб побудувати «Шаланду», йому довелося напозичатися, він заборгував у Бремені, заборгував у Сен-Мало, але борг сплачував щороку.

Мало того, він купив у кредит біля самого входу в сен-сансонську бухту гарний цегляний будинок, зовсім новий, з написом на стіні «Оселя безстрашних». Дім був розташований між морем і садом. «Оселя безстрашних» ніби вросла в огорожу набережної і була примітна тим, що два ряди її вікон виходили один на північ — в городець, зарослий квітами, а другий на південь — просто в океан. Отож виходило, що в будинку було два фасади: один споглядав бурі, другий — троянди. Ці фасади наче навмисно були створені для меса Летьєрі і Дерюшетти. «Оселя відважних» була в Сен-Сансоні дуже популярна. Бо ж і мес Летьєрі врешті-решт став дуже популярним. Цю популярність він завдячував трохи своїй доброті, самовідданості та сміливості, трохи людям, яких врятував від смерті, а найбільше — своєму успіхові, а також тому, що надав перевагу порту Сен-Сансон, звідки пароплав відчалював і куди повертався назад. Переконавшись, що «Чортова посудина» — добре діло, столиця Гернсею порт Сен-П'єр запросила меса Летьєрі до себе на проживання, але він залишився вірним Сен-Сансонові. Це було його рідне місце. «Звідси я вирушив у море», — говорив він. Це й спричинилося до його широкої популярності серед земляків. Звання домовласника, людини, яка платить податки, зробило його, як кажуть на Гернсеї, «корінним громадянином». Його наставили десятником. Бідний матрос досяг п'ятого щабля шестищабле-вої соціальної драбини гернсейців — він став месом. Він майже добрався до «пана», і хто знає, чи не судилося йому переплюнути навіть і через цей титул? Хто знає, може, одного чудового дня люди прочитають у гернсейському альманасі під рубрикою «Дворянство і знать» такий нечуваний, сповнений величі запис: «Летьєрі, есквайр»? Але мес Летьєрі зневажав чи, точніше, нехтував ті сторони життя, які були зв'язані з марнославством. Він відчував себе корисною людиною, і в цьому полягала його радість. Бути відомим для нього важило менше, ніж бути корисним. У нього були, як уже згадувалося, два уподобання, отже, дві честолюбні мрії — Дюранда і Дерюшетта. Та хай там як, він спробував щастя в лотереї моря і виграв. Виграшем була Дюранда, яка мчала по морських хвилях.

VII

Той самий хрещений батько і та сама свята

Створивши пароплав, Летьєрі охрестив його. Biн назвав його «Дюрандою». Тож хай нам теж буде віднині дозволено називати його Дюрандою і, незважаючи на вимоги правопису, не ставити лапок при написанні власної назви, рахуючись з думкою Летьєрі, для якого Дюранда була майже живою істотою.

Дюранда і Дерюшетта — одне ім'я. Дерюшетта — зменшене ім'я від Дюранда. Воно дуже поширене на заході Франції.

Мешканці сіл часто дають своїм святим усілякі зменшувальні та збільшувані імена. Можна було б подумати, що йдеться про багатьох осіб, а насправді тільки про одну. Тотожність святих мужів і дів, що фігурують під різними іменами — не рідкість. Ліз, Лізетта, Ліза, Еліза, Ізабелла, Ліза-бет, Бетсі, — весь цей вінок імен по суті означає одне ім'я — Єлизавета. Цілком можливо, що й Магу, Маклу, Мало і Маглуар — один і той же святий. Зрештою, ми на цьому не наполягаємо. Свята Дюранда — покровителька Ангулема і Шаранти. Чи вона справжня свята? Хай скажуть про це своє слово боландисти. Справжня вона чи не справжня, але в її честь було зведено каплицю. В далекій молодості, побувавши в Рошфорі, юний матрос Летьєрі зайшов у знайомство з цією святою, яка, напевно, знайшла втілення в гарненькій шарантонці, можливо, в дівчині з красивими нігтиками. Запам'яталась вона йому так добряче, що її іменем він назвав аж двох, кого любив. Дюрандою — шхуну, Дерюшеттою — дівчину.

Для одної він був батьком, для другої — дядьком.

Дерюшетта була донькою його покійного брата. Залишилась вона без батька-матері.

Дядько замінив їй і батька, і матір.

Але Дерюшетта була для Летьєрі не тільки небогою, а й хрещеницею. Він тримав її до хреста. Він сам обирав їй заступницю — святу Дюранду — і дав їй імення Дерюшетта.

Як ми вже сказали, Дерюшетта побачила світ в порту Сен-П'єр. Запис про це внесено під відповідною датою в парафіяльну метричну книгу.

Поки небога була дівчинкою, а дядько — бідною людиною, ніхто не звертав уваги на ім'я Дерюшетта, але коли дівчинка виросла на панну, а матрос став джентльменом, ім'я «Дерюшетта» стало ображати слух. Воно дивувало. Дехто питав у Летьєрі: «Що воно за ім'я — Дерюшетта?» — «Ім'я як ім'я», — відповідав він. Багато разів його вмовляли дати дівчині інше ім'я, але він не погоджувався. Якось одна гарна дама з великосвітського сен-сансонського товариства, жінка багатого коваля, який пішов па спочинок, «поважна матрона», як сказали б на Гернсеї, мовила до Летьєрі: «Віднині я називатиму вашу доньку Нансі». На це він відповів: «А чому не Лон-ле-Соньє?» Але красуня не відступала і на другий день прийшла з новою пропозицією: «Ми рішуче не бажаємо ніяких Дерюшетт. Я підібрала для вашої донечки чудове ім'я — Луїза. «Що правда, то правда, — погодився Летьєрі, — ім'я чудове, але якби люди не стали дражнити, що женихи, мовляв, бігають не за Луїзою, а за її луї золотими». І Дерюшетта залишилася Дерюшеттою.

Ви помилилися б, якби на підставі сказаного вище дійшли б висновку, що Летьєрі не хотів видати племінницю заміж. Він охоче видав би її заміж, але відповідно до своїх уподобань. Сподівався, що чоловік у неї буде трудяга, як він, а сама вона житиме, нічого не роблячи. Він хотів би, щоб у чоловіка руки були чорні від праці, а жінка щоб була білоручка. Щоб Дерюшетта не покаляла своїх гарних ручок, Летьєрі виховував її панночкою. Він найняв для неї вчителя музики, дістав піаніно, накупив книг, і, звісно ж, був у неї робочий кошик з мотком ниток та голками. Але вона любила читати більше, ніж шити. А ще більше любила музику: цього хотів сам мес Летьєрі. Бути чарівною — тільки цього він вимагав від неї. Вій ростив її скоріше так, як вирощують квітку, а не так, як виховують жінку. Для того, хто вивчав звичаї моряків, це не дивина. У кого душа груба, тому ніжність люба. Щоб здійснився дядьків ідеал, потрібно було, щоб небога стала багатою. Для цієї мети і працювала в морі його велетенська машина. Він примусив Дюранду готувати посаг для Дерюшетти.

VIII

Пісенька «Славний Данді»

Дерюшетта мешкала в найкрасивішій кімнаті «Оселі відважних», з меблями червоного дерева, з ліжком, застеленим золено-білим картатим покривалом. Два вікна виходили в сад, звідки відслонявся гарний краєвид: горб із замком на вершині. На протилежному схилі горба стояв «Будинок на Пустирищі».

В кімнаті Дерюшетти було піаніно, на ньому лежали ноти. Вона пригравала собі, співаючи свою улюблену пісеньку, сумовиту шотландську мелодію «Славний Данді»; печаль надвечір'я звучала в цьому наспіві, радість світанку бриніла в голосі дівчини, і все це вражало надзвичайно ніжним і зворушливим контрастом. Люди казали: «Міс Дерюшетта грає на піаніно», — а перехожі, які йшли підніжжям горба, не раз зупинялися біля мурованої огорожі, якою був обнесений сад «Оселі відважних», і з насолодою слухали її свіжий голосок та сумну пісеньку.

Пурхаючи по кімнатах, Дерюшетта мовби випромінювала радість. Вона створювала в домі вічну весну. Вона була красива, точніше, гарненька, а ще точніше — чарівлива.

Старим лоцманам, добрим приятелям меса Летьєрі, вона нагадувала принцесу із солдатської та матроської пісеньки, принцесу, яка така мила, що «славилась цим на весь полк». Мес Летьєрі казав іноді: «Коси у неї з добру линву».

Вона була приваблива ще дівчинкою. Тривалий час побоювались за її ніс, проте мала, очевидно, поставивши собі за мету стати гарною, вийшла зі скрути: перехідний вік не викинув їй ніякої каверзи, ніс у неї був як ніс — ні задовгий, ні закороткий. Отож, подорослішавши, вона залишилася чарівною. Свого дядька Дерюшетта звала тільки батьком.

Він дивився поблажливо на деяку її схильність до садівництва і навіть до хатнього господарства. Вона сама поливала грядочки з мальвами, пурпуровим оманом, яскравими флоксами, багряними квітами гровілату. Вона вирощувала рожевий барбарис і рожеву кислицю. Вона брала все, що міг дати благодатний острівний клімат Гернсею, дуже сприятливий для квітів. Як і у всіх, алое в неї росли просто неба, і, що набагато важче, їй вдалося вивести наперстянку тібетську, її маленький городець був у зразковому порядку; слідом за редискою визрівав шпинат, а за шпинатом — горошок; вона знала, коли треба сіяти голландську цвітну капусту і брюссельську капусту, яку пересаджують у червні, ріпа в неї достигала в серпні, виткий цикорій — у вересні, круглий пастернак — восени, а рапункул — під зиму. Мес Летьєрі дозволив їй займатися садочком і городцем, аби тільки вона не надто ревно орудувала лопатою і граблями, і особливо, щоб вона, боронь боже, сама не угноювала землю. Він найняв для неї двох служниць із суто гернсейськими іменами: Дус і Грас. Обидві вони працювали в будинку та в садочку, і їм не заборонялося мати червоні руки. У самого ж меса Летьєрі була кімнатка, чи, скоріше, комірчина з виглядом на бухту, суміжна з великою залою першого поверху, куди вели парадні двері і де починалися всі сходи будинку. Підвісна койка, хронометр та люлька — ось обстановка цієї комірчини. Щоправда, були в ній ще стіл та стілець. Стеля на дерев'яних балках і всі чотири стіни були побілені вапном. Праворуч від дверей була прибита чудова карта Ла-Маншського архіпелагу з підписом: «В. Феден, 5. Чарінг-Кросс, картограф її величності», а ліворуч на стіні висіла пістрява бавовняна хустка, на якій були зо-бражені різнокольорові морські сигнали всіх країн світу, до того ж на кожному ріжку красувався прапор однієї з чотирьох морських держав — Франції, Росії, Іспанії та Сполучених Штатів Америки, а посередині — прапор Англії. Дус і Грас були звичайнісінькі дівчата — в найкращому розумінні цього слова. Дус не була лиха, а Грас не була потворна. Підступні імена прийшлися їм до речі. У незаміжньої Дус був «коханий». На Ла-Маншських островах це слово поширене, і слово не розходиться з ділом. Дівчата працювали, як то кажуть, по-креольськи, з властивою служницям Нормандського архіпелагу вайлуватістю. Кокетлива і гарненька Грас по-котячому насторожено вдивлялася в обрій. Це було викликано тим, що, як і Дус, вона теж мала «коханого», але, крім того, казали, в неї був чоловік-матрос, повернення якого вона боялась. Але це нас не стосується. Різниця між Грас і Дус полягала в тому, що якби вони жили не в такому високоморальному домі, Дус так і лишилася б служницею, а Грас стала б субреткою. Вгадувані таланти Грас гинули поблизу такої чистої дівчини, як Дерюшетта. Зрештою, любовні пригоди Дус і Грас — це була їхня таємниця. Нічого не доходило до вух Летьєрі й нічого не відбивалося на Дерюшетті.

Нижня зала — просторе приміщення з каміном, обставлене столами й лавами,- — в минулому сторіччі була місцем таємних зборищ французьких протестантів, вигнаних із батьківщини. На голій кам'яній стіні замість прикраси висів шматок пергаменту в рамці чорного дерева. Він сповіщав про героїчні подвиги Беніня Боссюе, єпископа в Мо. Нещасні парафіяни цього орла-могильника, переслідувані ним після відміни Нантського едикту, сховавшись на Гернсеї, повісили пергамент як свідоцтво про його діяння. Якби вдалося прочитати цю базгранину, написану вицвілим чорнилом, то можна було б дізнатися про мало кому відомі події: «29 жовтня 1685 року були зруйновані храми в Морсефі та Нантейлі, на що єпископ у Мо попросив у короля дозволу». «2 квітня 1686 року батько й син Кошари були кинуті у в'язницю за свою віру на прохання єпископа в Мо. З-під варти звільнені, бо Кошари зреклися своєї віри». «28 жовтня 1699 року єпископ у Мо вніс клопотання перед паном де Поншартрен про те, щоб запроторити реформісток-дівиць із роду Шаланд і Невіль у монастир ордену Нових католичок у Парижі». «7 липня 1703 року було виконано наказ, добутий від короля єпископом у Мо, про ув'язнення в шпиталь Бодуена з Флюблена та його дружини — кепських католиків». Поруч з кімнатою меса Летьєрі на підвищенні з дощок, котре правило гугенотам за кафедру, за віконцем з ґратами тепер розмістилося пароплавне бюро, тобто контора Дюранди. Завідував нею сам Летьєрі. На старовинному дубовому пюпітрі замість Біблії лежала розгорнена книга з заголовками на сторінках: дебет і кредит.

IX

Людина, яка розгадала Рантена

Поки мес Летьєрі чувся на силі, він керував Дюрандою сам, йому не потрібен був пі лоцман, ні капітан — він сам управлявся за всіх. Але настав час, як ми казали, коли ме-сові Летьєрі довелося підшукати собі заміну. Він вибрав сьєра Клюбена, мовчакуватого тортвальця. На всьому узбережжі сьєра Клюбена знали як бездоганно чесну людину. Він був alter ego і заступник меса Летьєрі.

Хоч сьєр Клюбен скидався скоріше на нотаріуса, ніж на матроса, він усе ж таки був напрочуд умілим мореплавцем. Він володів хистом діяти відповідно до небезпечної, завжди мінливої ситуації. Був витривалим вантажником, обачним марсовим, старанним і досвідченим боцманом, невтомним керманичем і сміливим капітаном. Він був обережним, таким обережним, що саме тому не раз зважувався на відчайдушні рішення, а це для моряка — неабияка позитивна риса. Вгадуючи інстинктом можливе, він менше боявся ймовірного. Він був одним із тих моряків, для котрих небезпека має те значення, якого вони їй надають. З будь-якого становища вони вміють скористатися. У нього була та певність себе, яка виховується тільки морем. Крім цього, сьєр Клюбен славився як чудовий плавець. Належав він до породи людей, загартованих у єдиноборстві з хвилею, і міг протриматись на воді, скільки йому заманеться. Він міг пливти з Гавр-де-Па на Джерсеї, обійти Коллет і, обігнувши «пустинь» та замок Єлизавети, через дві години повер-нутися назад. Родом він був із Тортваля. Люди подейкували, що він частенько вплав долав небезпечну відстань від рифу Гануа до мису Пленмона.

Сьєр Клюбен, дізнавшись, хто такий Рантен, не раз попереджав меса Летьєрі про те, що Рантен — пройдисвіт: «Він вас обкраде», — передрікав сьєр Клюбен. Так і сталося, тож Клюбен остаточно завоював довір'я меса Летьєрі. Не один раз, щоправда, на дрібницях, Летьєрі випробовував чесність Клюбена і, впевнившись у тому, що чесність його бездоганна, передав тортвальцю справи. «Сумлінність виростає на довір'ї», — казав мес Летьєрі.

X

Розповіді про далекі плавання