З мене міг би вийти вчений — вчений, а не просто кандидат фіз. — мат. наук. Але вік геніальних ідей — до тридцятки — я вже проскочив. Бор до двадцяти восьми розробив модель атома, Ейнштейн у двадцять шість опублікував «Електродинаміку рухомих тіл», Белл у двадцять дев'ять винайшов телефон… Хороший вік: уже щось тямиш, але ще нічого не боїшся, бо ще не віриш, що можеш програти. Такий суцільний політ по висхідній. В мене він пішов на розбудову власного бізнесу. Мої найкращі роки — ось вони, отут-о: в цьому офісі, в цих каталогах. У цьому галімому бортовому журналі: дві російські мідні монети в хорошому стані, до 25 евро за штуку можна вигадати на російських аукціонах… Це, тіпа, якщо пощастить. А чого б мало не пощастити — я ж везучий хрін, хіба ні?..
Чого я ніколи не розказував Лялюсьці — це, як на другому курсі мене примітив був сам Струтинський, Царство йому Небесне, — а це було однаково, що впасти в руці Бога живого. Коли дід зачовгував в аудиторію, вічно в обсипаному пухом і крейдою костюмі, все кругом ціпеніло, як перед василіском. Ми, юні лопухи, тоді не вдупляли, що цей ідол із презирливо (як нам здавалося) склепленими повіками просто вусмерть із нами нудиться: між ним і нами лежала відстань, яку хіба в світлових роках далось би заміряти, а Струтинський не був педагог і не вмів і не збирався тої відстані з свого боку долати. Що він, проте, дивом умів, — це розгледіти крізь свої Вієві повіки серед потоку студентів тих, хто мав потенцію коли-небудь ту відстань здолати сам, розігнатися думкою до потрібної швидкости. Нас було троє таких у нього на курсі — Гоцик, Захара і я, і він нам трьом і викладав — а з решти потоку збирав контрольні й віддавав нам на перевірку. На його семінарах я вперше звідав те сліпуче відчуття щастя, яке дає енергія вивільненої думки, — з такою силою, як тоді, це потім більше не повторювалось ніколи. Той блиск, та ясність, коли хаос, розвидняючись під прискореним натиском твоєї думки, врешті — пах! — обертається стрункими кристалами формул, — цього ні з чим не порівняти. Повне самозабуття, і водночас відчуття всемогутности — виходиш потім на перерву, як п'яний, і чуєш, як піт тече тобі між лопаток. Куди там стрибкам із парашутом.
Так що я знаю, як це в них було, — в Ейнштейна, в Бора, в усіх тих чуваків, котрі змогли. Все питання в тому, щоб не ослабляти того натиску. Щоб уміти його держати. Роками, коли треба, от у чому річ. Роками.
А я спорснув.
Мені давно вже не снилося вночі готових рішень — а колись снилися, ще й по тому, як із лабораторії пішов, якийсь час були навідували, — ніби безробітна думка, виселена зі своєї кам'яниці, перенеслася в підвал свідомости і там продовжувала заведено строчити на машинці «Зінґер»: з ночі в ніч висвітлювалися формули на екрані (досі пам'ятаю зимний металічний посвіт зісподу!), виринали, наче виписані невидимою рукою, розпускались, як водорослі, як підводні квіти, а раз ціла готова схема була склалася в просторі ніби з крижинок, як у казці про Снігову королеву, і я вві сні чомусь знав, що цей простір — чотиривимірний, але самого рішення на ранок уже не пам'ятав, тільки загальне враження — заворожливої, заморожуючої краси… А може, й пам'ятав, та не записав — ну бо нащо вже воно було здалося?.. День вдирався в голову, як брудний віхоть, і все непотрібне стирав без сліда. П'ятнадцять років тому Струтинський казав, що в мене унікальний мислительний апарат, — я його тоді був перебив посеред лекції питанням, і очі в старого упиря спалахнули, як лазери: «Ватаманюк, — сказав він, закохано втупившись у мене, аж я зашарівся, — у Вас унікальний мислительний апарат». Цієї слави мені вистачило до кінця п'ятого курсу. Довго ж мій апарат чахкав — упорожні, як мотор без палива. Згасаючі коливання, дедалі слабнучі сиґнали «SOS». А тепер уже навряд чи вдасться розігнати його до космічної швидкости…
Гоцик зараз постдоком десь у Міннесоті, Захара топ-менеджером у якійсь німецькій торговельній фірмі, розробляє їм стратегію… Або данській, не пригадую точно. Факт, що фізика з нього теж не вийшло. Нікому ще не вийшло чимось у науці стати, займаючись нею у вільний від роботи час. Це вам, йошка-фішер, не народне малярство…
Може, мені виступати з цим номером: плач старої курви за втраченою цнотою? У підземному переході, в «трубі», в супроводі отої окарини?
Чесно сказати собі те, чого ніколи не зважишся сказати їй: Адріяне Ватаманюк, ти невдаха. Так, тобі лише тридцять чотири, і ти дечого від життя домігся, їси свій хліб з маслом і ікоркою, маєш своє діло й любиш його (авжеж, люблю!), маєш квартиру в Києві — одному з найдорожчих, між іншим, міст Європи, — і невеличкий капіталик, і друзів, і нарешті, найголовніше — жінку свого життя. Твоя поразка виглядає цілком успішною. Настільки успішною, що, крім тебе, її ніхто не бачить.
Вона сидить у мені так глибоко, що давно перестала бути чужорідним тілом. Стала частиною мене.
Я не зламався, ні, ніхто мене не ламав. Було інше: я злякався. Точкою екстремуму для мене став той день, коли я піймав себе на видивлянні під ногами бичка, якого можна підняти й сховати в кишеню. Раніше я вже помічав наших інженерів за докурюванням чужих бичків — хлопці «дезинфікували» їх, обсмалюючи фільтри сірником. Половина нашого курсу натоді вже звалила в бізнес, казали, що й із викладачів дехто подався в «човники», доцента Рибачука бачили на базарі з запчастинами й перегорілими лампочками (їх купували, щоб вкручувати на роботі замість справних, а справні забирали додому), — щоправда, не в Києві, а в Ірпені: там був «професорський» базарчик, для тих, хто ще стидався здибатися через прилавок із знайомими, надто зі своїми студентами, — то вже пізніше наша професура вкурила, що заліки-іспити-дипломи теж є товаром, за який можна брати зі студентів гроші, не стоячи при тому на морозі й навіть не виходячи з навчального корпусу, а в дев'яностих по країні ще клекотіла бурхлива хімічна реакція, наслідком якої одних виносило нагору, а інших опускало вниз, у дедалі помітніший осад… Там, унизу, скупчувалися жебраки, бомжі з «кравчучками» й картатими цератяними торбами, люди без віку, з погаслими очима й обличчями, наче зшитими із залежаного відвологлим, та так і не розгладженого полотна, — кілька років тому на мене при виході з «Пантаґрюеля» накинувся з божевільним ревом і розкритими обіймами один такий вилізлий із гробу напівзотлілий Лазар, і я з жахом упізнав у ньому Сашка Краснокутського з паралельної групи, — колись ми з ним були врочисто назвалися молочними братами, відкривши, що обоє спали з лаборанткою з радіофізу, Ілонкою-Барбі, яка страх це діло любила: «За одну цицьку держалися!» — радісно ревів Сашко, — і рев його від студентських літ не змінився, звучав так само, як мотоцикл без глушника, тільки розпізнати, що саме він реве, було вже нелегко: Сашкові бракувало передніх зубів, і він сильно присьорбував слиною. Щось карикатурне було в цьому нашому зіткненні під рестораном, звідки я викотився ситий і лиснючий, мов той бронзовий кіт перед входом, — напакований добрим обідом і півпляшкою французького Beaujolais-Villages, а тут беззуба, наче з сміттєвих баків виколупана почвара ляскала мене по плечах і захлинаючись ревла, мов щойно з дурки: «Ждоров, штарий!». Це могло б виглядати як розіграш, як сценка з відомого анекдоту про зустріч однокашників: «А ти ж як? — А я три дні не їв! — Е, старий, це недобре, ти себе все-таки заставляй!», — тільки сценка, зляпана нарочито по-аматорському, грубо й ґротесково, як завжди виглядає реальність, коли починає наслідувати фольклор і всяку іншу літературу — проте було й одне «але», неув'язочка з текстом: Сашко Краснокутський зовсім не збирався мені плакатися, що він три дні не їв, — навпаки, він мовби увіч не помічав отого кричущого межи нами контрасту й белькотів так непритомно-веселенько, наче це він, а не я щойно вдув молодого божоле, і то десь пляшок зо три зразу… З його шекеряння я сяк-так допер, що бідака грав на біржі й догрався до того, що збувся хати, — історія, в принципі, стара як світ: пішов по шерсть, а вернувся стрижений, одначе найстрашніше було, що Сашко не втирав і не прикидався, коли лепетав про те недбалим, типу з-ким-не-буває, тоном, ба й підхихикував як над чимось незначним і потішним, — і тут-таки ентузіастично жвякав беззубим ротом про якісь свої «прекрашні першпективи», хоча єдиною його реальною перспективою могла бути хіба що богадільня: він і справді вже не бачив себе збоку. Видно, в якійсь точці спадаючої кривої свого життя він од жаху заплющив очі й відрубався, раз і назавжди відмовившись дивитися цей фільм далі, і навіть у дзеркалі вже, певно, бачив зовсім іншого себе — того, що колись носив повні кишені презервативів і грав Ілонку-Барбі (яка зрештою вийшла заміж за свого завкафедрою й виїхала з ним у Сорбонну)…
Я дав йому двадцять доларів під якимось благим приводом, хоч він і не просив, — і він зрадів, немов на хвилинку пробудившись. Я подумав, що тепер він учепиться в мене кліщем, канючитиме телефончик і так далі, але він хутенько розпрощався з виглядом людини, що поспішає на ділову зустріч, і затрюхикав через парк, — а коли я спускався машиною по Золотоворітській, то побачив, як він заходить у бар на розі, побачив напружений вираз його спини (саме так — вираз спини!), і до мене аж тоді дійшло, куди він так шпарко погріб: там стояли гральні автомати.
Це було так, ніби мені показали ймовірнісний варіант мого власного життя. Те, що могло б бути й зі мною, якби одного дня, видивляючи під ногами годящий бичок, я не побачив себе збоку й не вжахнувся: о чорт, то це, виходить, так легко?.. Отак-о, не встиг озирнутись — а ти вже на смітнику, і досвід виживання кількох поколінь — зеків, розкуркулених, переселенців, героїв дзядзьових розповідей про Карлаґ, усі їхні давнозабуті навички, «я замєтіл окурочєк с красной помадой і рванулса із строя к нему», — вони, виходить, уже тут, напоготові, вийняті з тебе, мов із морозилки?.. Я пам'ятаю навіть те місце, де мене вдарило: на бульварі Шевченка, неподалік од метро «Університет». Ніби виштовхало з летаргійного сну, і я ошаліло заозирався, впізнаючи місцевість. В такі моменти вона чомусь назавжди фіксується в голові, як на поштівці: пізня осінь, їдь, хляга, підсліпуваті ліхтарні, ятки вздовж огорожі Ботсаду, його темна присутність унизу і не менш темна, тільки вгорі, купами бань у бурому небі, — Володимирського собору по другий бік вулиці: я ніби одночасно бачив це все зверху — велетенський, крутий київський схил, по якому мене зносило вділ, як парашутиста, я відчув тілом цей напрямок руху, як буває вві сні, — вділ, обдираючись об штахетини огорожі, на безбач, на голе віття Ботсаду… Весь із себе молодий-талановитий, переможець усіх олімпіад і любимчик Струтинського, — я йшов на дно, опускався без жодного спротиву, втягнений в інерційне дочахкування вже в дійсності спиненої машини: моя лабораторія конала, конала вся система наших дослідних інститутів, уся прикладна й фундаментальна фізика, хімія, астрономія, біологія, що перед тим півстоліття їли й пили за рахунок нагромадження дедалі досконаліших знарядь убивства, — тепер із усіх спадкоємців се-ре-се-ру вбивати дозволено було тільки росіянам, а наші шакали влаштували собі бенкет із недоїдків — і наввипередки сплавляли смертоносний брухт по всіх латино-афро-азіатських усюдах, скуповуючи один з-перед другого живих жирафів собі на дачу й забивши болт на всяку науку на десятки років наперед… Які сонячні батереї, ідіот! — я мало не застогнав тоді вголос серед вулиці, ясно, як на графіку, вгледівши дальшу траєкторію свого руху — все нижче й нижче, в глибоководну тьму, пускаючи бульбашки: в безвихідь, у розпродажі-пере-продажі чого трапиться під руку (два дзядзьові портсигари я на той час уже продав і проїв), — і все в мені збунтувалося, кожна клітинка заверещала: ні! — і весь мій, курва, унікальний мислительний апарат, доти прив'язаний до термоіонного ґенератора, гарячково застукав, долаючи інерцію, пхаючи мене в протилежному напрямку — нагору, чіпляючись за всі можливості, що їх я раніше не розглядав усерйоз: того ж вечора я подзвонив своїм портсигарникам.
Я не грюкав дверми, як Лялюська. Я, по ідеї, взагалі ні з чим різко не рвав, хитрозадий такий удався, — Ігор сказав би: як всі галичани (він із тих, хто наслухався свого часу «Братів Гадюкіних» і назавжди ввірував, що галичани — це така особлива порода людей). Формально я завжди можу повернутися, формально я ще й досі — аспірант кафедри напівпровідників. Учений вихідного дня, ага. Люди думають, що таке можливо. Що це, як робота офіс-менеджера: прийшов, увімкнув комп'ютера, попрацював скільки треба, закрив — і пішов собі, насвистуючи. Деякі клієнти, дізнавшись, що я науковець, та ще й «технар», дивляться з повагою: додатковий флер. Солідно, мля. В такі хвилини я почуваюся альфонсом, котрий убив жінку, а тепер підторговує її речами. Ніхто, крім мене, не знає, що я щось у собі похоронив — уже назавжди, уже все, з кінцями. Що я живу з трупом себе самого. Як і всі мої ровесники, в принципі, тільки декотрі набагато гірше. Більшість, якщо бути точним.
Сашко Краснокутський, який вискочив на мене з тьми і знов у неї провалився, був сприйнятий мною — отака я худобина! — як підбадьорливий сиґнал од провидіння. Як наочна ілюстрація, чого саме я тоді на бульварі Шевченка злякався — і що злякався правильно. Сашкова крива вела вниз, моя, по експоненті, — вгору: «е» в ступені «х». Так мені тоді здавалося. На якийсь час у мені від того був навіть ущух мій постійно сверблячий біль глухого невдоволення собою — я впізнавав його і в інших, особливо з того, як люди п'ють, як запивають угоду. Як самі собі щосили доводять, що «жізнь удалась», — аж до падіння мордою в салат. Ні фіґа, сказав я собі, моя норма — сто п'ятдесят коньяку або чотириста сухаря, і ні краплиною більше. Плюс басейн, плюс тренажери. Я взагалі якось був не в міру збадьорився під ту пору — мов та чапля між птахами. Єдине, чого мені бракувало, то снів: я їх уже не пам'ятав. З алкоголем це не мало жодного зв'язку, просто якась частина мене погасла, як невживана кімната у великому домі.
А в невживаних кімнатах, цілком закономірно, оселяються привиди…
— Адріан Амброзьєвіч, у Вас встреча в полшестово…
Юлічка виростає на порозі, ледь прикрита нижче пупа черговим максі-поясом. От звідки вона взяла, що в неї такі ноги, які варто виставляти аж по саму цибулину?!
— Пшла вон, дура! — ледве стримуюсь, щоб не крикнути, але виключно з любови до істини стуляю писка: моя секретарка далеко не дура. Натомість роблю щось таке, чого від себе геть не сподівався: встаю, підходжу до неї впритул (досить приємні парфуми!), нахиляюсь і проводжу рукою по її кавалерійськи-вигнутому, хоч голову пхай між стулені нозі, атласисто-чорноколготковому стегну, по його внутрішній стороні — знизу вгору аж до промежини, до самого, обтягнутого мікроспідничкою, Венериного горбочка, — і стискаю так, що моя мужня Юлічка сичить. Сичить, але не подається, ну молодчина, спортсменка-комсомолка… Так я й знав — стрінґи. І не ріже воно їй?
— Дякую, Юлічко, — кажу, відсторонивши її сам, як олов'яного солдатика, але не відпускаючи при тому її поцьки. — Між іншим, давно хотів тобі сказати — ти не могла б купити собі англійський костюм? Знаєш, строгий стиль, трошки консервативний смак — саме те, що потрібно в торгівлі антикваріатом. Пригадуєш того дядька, який нам обіцяв дзиґаря з зозулею? Де то він пропав, чи ти його часом не сполохала своїм занадто, е-е, ґламурним прикидом?
— Я йому передзвоню, — загіпнотизовано мурмотить Юлічка на перехваті горла: стишеним голосом, виходить дуже інтимно.
— От і добре, — кажу так само чемно й пускаю руку. Еротизму в цьому не більше, ніж якби я потримався за ручку дверей, але трохи мені все-таки попускає: ніщо так не випогоджує настрою, як перевірка жіночої боеготовности, навіть якщо воно тобі на фіґ не треба. Що ж, бодай тепер моя секретарка затямить, що не все те золото, що мокрим наверх. Робота з персоналом, так би мовити, ню-ню. Схоже, я, до всього, ще й самодур, хто б подумав.
— Це єдине тобі побажання, а так ти чудово справляєшся, — вишкіряюся їй привітно, як крокодил, заки вона зникає за двері — сподіваюсь, не плакати в туалеті. Не хочу я, щоб через мене дівчата плакали. І взагалі, нічого відіграватися на підлеглих — ніхто мені не винен. «Пішли ви всі к чорту, я сам заблудився», арія з опери «Іван Сусанін».
А в «полшестово» у мене, дійсно, встреча — з моїм, пишно висловлюючись, експертом. Півшоста, стрілки донизу — знак імпотента. Шутка юмора, ги-ги.
Півшоста, Адріан Амброзьєвіч, півшоста… Тьху, на пса вроки! — казала колись бабця Ліна… Забобонний стаю, чи що?
Насправді різниця між мною й Сашком Краснокутським була не така вже й велика: ми обоє віддалялися від себе, від того, що мали в собі найкращого, — отже, обоє опускалися. Тому що опуститися — це не ритися по смітниках, це якраз і значить — відмовитися від того, що маєш у собі найкращого. Крива мого спуску була комфортніша й ліпше пахла, тільки й всього. Її було трудніше розгледіти. І якщо вже про сиґнал од провидіння, то він тут безперечно був — такий явний, що явніше нікуди, хіба би вже статуї заговорили. Чи, там, тернові кущі. Тільки я, самовдоволений баняк, мабуть, і від тернового куща пряме вогневе попередження теж тоді провтикав би: я найтупішим чином не впізнав у Сашкові себе — не побачив, що так само, як і він, живу самообманом. Що ми з ним хворі на одну хворобу, тільки в нього вона видима, а в мене ні. Мене ткнули в ту хворобу носом, а я провтикав. Замість розгледіти в Сашкові власну збільшену проекцію, я розчепірив пальці й запишався, як останній рагуль: не сторож я братові моєму. А й справді, він же мій молочний брат — за одну цицьку держалися, ще раз гиги… А кому я сторож?..
А це ж нормальна потреба всякого чоловіка — бути сторожем. Захищати те, що тобі Бог доручив: твоє місце у всесвіті, — якщо треба, то зі зброєю в руках і до останку. Олексій, наш охоронець, якось сказав мені, що коли в нього народилася дитина, він уперше по-справжньому зрозумів фразу, яку пам'ятав зі школи, з когось із класиків, — «Буду стріляти, коли прийдуть». У класика це начебто говорив якийсь падлюка-поміщик, коли йому одбирали землю, а може, то тільки за совдепівським підручником виходило, що він падлюка, а чувак був якраз нормальний, — принаймні Олексій ту фразу вимовив так, що мені мурашки побігли по спині. Найменше я сподівався від нього такої літературно викладеної філософії — хлопець він простий як двері, молодший за мене, колишній мент, — пішов звідти, бо щось там у нього з начальством не зрослося, — дружину свою любить до нестями, аж світиться, про неї згадуючи, курити кинув, коли та була вагітна… І хату сам їм збудував у своєму Обухові, де його батьки живуть, — все, як у пісні співається. Своя хата: жінка й дитина. І тато, що тримає «калаша» де-небудь під лавкою — на випадок, якщо «прийдуть». Я йому після того щоразу при зустрічі тисну руку, чого раніше не робив. Не так уже й багато мені стрічалося людей, котрі мають мужність жити своє власне життя. Своє — а не те, яке попід руку трапилося.
«Буду стріляти, коли прийдуть», — тут усе зрозуміло, в цьому є краса і ясність простого рішення. А я не відстрілювався, бо по мене ніхто й не приходив, — вийшло так, що я сам по себе прийшов. А тепер-от «відстрілююсь» од податкової… Херой, мля. Потомственний, стид сказати, вояка — лента за лентою набої подавай, вкраїнський повстанче, в бою не відступай… Як була радісно ахнула Лялюська при нашій першій зустрічі: «Ви — внук Олени Довганівни?». Під її поглядом я обімлів (з першого погляду, в здоров'ї й недузі, доки смерть не розлучить нас…): з таким самим захватом упізнавання на мене колись дивився Струтинський, коли казав: «Ватаманюк, у вас унікальний мислительний апарат». Тільки ви двоє, Лялюська, — не ображайся за це порівняння зі старим ґномом, він був великий чоловік і великий учений, земля йому пухом, — тільки ви двоє вгледіли в мені щось більше за мене самого. Щось, ввірене мені долею, що вимагало від мене, такого, як я є, зусиль: неослабного натиску, витягання шиї до поту між лопаток, щоб до того більшого в собі дорости. Щось таке, до чого треба було доростати. Тільки він і ти, більше ніхто.
Ми зустрілися якраз під ту пору, коли я був смердів самовдоволенням, як цілий Duty Free shop у міжнародному аеропорту. Здавався сам собі зашибісь яким правильним пацаном. Саме на тій хвилі, менше ніж за місяць після зіткнення з Сашком під «Пантаґрюелем». Звідтоді ми сто разів сиділи з Лялюською в Золотоворітському скверику, в кав'ярні навпроти того казино-бару з автоматами, куди Сашко почвалав, сподіваючись за двадцятку відіграти своє життя назад, — із протилежного боку, в «Космополіті», і в пабі на розі Золотоворітської теж: обтоптали, обснували своєю присутністю, як павутинням, цілий той п'ятачок, і тільки в «Пантаґрюель» я її ніколи не водив. Жінка твого життя — здавалось би, слинява банальність, ото хіба для ресторанного репертуару й годиться, для якого-небудь галімого шансону, — вголос такого не промовиш, якщо тільки ти не повний кретин. Але той, хто це придумав перший, точно не був кретином. Схоже, всяка банальність — це істина, яку просто забагато повторювали: як мантру, до повної втрати смислу. Істиною вона від того бути не перестала, тільки що смисл її первісний, затертий од частого вжитку, кожен уже має відкривати для себе наново сам. Жінка твого життя — та, хто повертає тобі твоє життя. Твоє власне, таке, яким воно мало б бути — якби ти, мудило, його не просрав. Якби не спорснув, відмовившись тримати зусилля.
Денга, алтин — знову вертаюсь на той самий рядок, читаю й не розумію прочитаного… Ні, щось не йде мені сьогодні робота…
…Скільки їй років? — спитав мене тато про Лялюську, коли ми приїздили записувати його спогади (і ввесь той назбираний фільмовий архів, майже два роки Лялюсьчиної праці, тепер лясне псу під хвіст, бо ж то власність каналу!). Я сказав: вона на п'ять років старша за мене. Я чекав від старого згадки про маму — хай не прямо в лоб, мовляв, вона схожа на маму (хоча в чомусь таки й схожа — в Лялюсьці теж є щось від альпіністки, тьху-тьху, стукаю по дереву…), — чекав, що тато стане згадувати історію свого власного найголовнішого в житті кохання, то був би знак, що він Лялюську прийняв і розуміє, наскільки це для мене серйозно. Натомість він розчулився, але якось не в тему: о, зрадів, ти завжди любив старших дівчат, пам'ятаєш, тобі було три роки, а сусідській дівчинці чотири з половиною, і ти всім розказував, що з нею женишся? Лазив за нею хвостиком, ведмедика їй свого подарував, — пам'ятаєш?.. Я не пам'ятав — ні дівчинки, ні ведмедика, проте й собі розчулився: завжди приємно переконуватися, що час — величина відносна, що ні в чому істотному людина з роками не міняється, і той біленький малюк із перетятими ниточкою пухкими ручками на старому фото та нинішній дуболом, метр-вісімдесят-вісім-вісімдесят-два-кіло, — таки одна й та сама особа. Коли я потім розповів про дівчинку з ведмедиком Лялюсі, вона, посміявшись, сказала, вкотре вразивши мене безпомильним попаданням у не висловлену мною думку: а тобі не здається, що це твій тато про себе думав — про те, що він сам запам'ятав із своїх трьох рочків, із тої ночі, коли його розбудили поцілувати на прощання тету Гелю, я ж його про це розпитувала, от його й повело за аналогією?.. Розумничка моя, доктор Фройд мій доморослий. Жінка, що входить у твоє життя, прошиваючи його наскрізь, буквально, як голка з ниткою, — збираючи докупи, стягуючи на одну нитку його розсипані в часі шматки-пацьорки в цілісний рисунок, що почав низатися задовго до твоєї появи на світ. Жінка, що сягає глибше твоєї власної пам'яти, — і тому з нею ти твердо знаєш, хто ти.