Записки Білого Пташка: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Жінка:

Виглянуло сонце і сховалось. Чоловік пригорнув і знову оточив мене муром холоду. Чого він від мене хоче? Я сама хотіла би з ним порозумітись. Але дотримуюсь дистанції, яку він мені встановив. Мовчу. Ледь не вибухнула істерикою. Але стрималась. Сиділа в холодній кімнаті, дивилась сухими очима на ряди книжок, доки до горла не підступила нудота. Якби не неділя, я би взялась за прання чи полола б моркву на городі. Від самого слова «неділя» мене морозить. Мої неділі майже завжди були самотні. Та й дощ надворі. У церкві правиться, чутно аж сюди. Люди прийдуть додому, наїдяться вареників і полягають спати. Урізька сієста. Він каже, що я ненавиджу людей. То неправда: я можу любити тільки те, що мені належить, а ненавидіти не маю права. Але й неділя скінчилася. Вночі я відчула полегшення. Хай швидше минають дні, а з ночами я вже сама собі дам раду. І знаю, що так не можна жити, що треба мати або покірність, або силу до руйнування. Щось мене стримує. Може, слабість. Варто мене приголубити, по-людськи заговорити, то я і ворога вважатиму другом. І попри те житиму так, як велить мені мій ледачий жіночий розум: «Стрижено!»

Чоловік:

Сьогодні сталось те, що вкрай мене обурило. Я їздив у місто, щоб подзвонити по міжміській, а заодно навідати книгарні. Повернувшись, почув у кухні голоси. Виявилось, що прийшов той тип, котрий питав колись за моєю жінкою. Він сидів з одного боку стола, а вона з другого. І дуже знітилась. Я мусив скорчити привітну міну. Здебільшого ми не показуємо перед чужими, до яких стосунків докотились.

Той тип одразу заявив:

— Ми вчилися з вашою жінкою в школі. І вже не бачились п’ятнадцять років. Я в загранку ходив.

Я стояв коло порога, доки жінка не запросила мене сісти.

— Я любив вашу жінку у восьмому класі. То добре, що застав тебе тут, бо десь у місті, певно, не впізнав би.

— Хіба я так дуже змінилась?

— Тоді ти ходила в шкільній формі і мала такий гофрований чорний фартушок. Ну, добре. Запрошую тебе і твого чоловіка до себе в неділю.

— Я не знаю… — зиркнула на мене жінка.

— Ти знаєш, де я живу. Приходьте.

— Не обіцяю…

Жінка пішла вивести його за поріг. Мені захотілось після них провітрити хату. Я ще почув її голос:

— Заходь, як будеш мати час.

Жінка одразу ж повернулась, але, попри всі зусилля, не могла приховати збентеженість. Руки її тремтіли, коли подавали мені таріль.

— Ну, а ти теж любила його у восьмому класі? — весело спитав я.

— Я його перший раз бачу. Ні, другий, бо колись бачила, як брала з криниці воду. І можеш мені вірити: ніхто не був закоханий в мене у восьмому класі. Це якась містика, бо я й справді мала тоді гофрований фартушок. Цьоця з Польщі привезла. Я всіх своїх однокласників знаю.

— Може, це спосіб знайомства?

— Дай собі спокій! Хтось би в Урожі так залицявся до чужої жінки.

— Тоді це варіят.

— Я не боюсь його. Мені дуже дивно. Якби це у місті хтось підійшов і сказав, що любив мене у восьмому класі, я б не здивувалась. Можна переплутати.

— А звідки ти знаєш, де він живе?

— Він мені перед тим розказав. То хата покійного Бандрівського, вчителя, колишнє попівство. Він її недавно купив.

— То він не звідси?

— Може, вони виїхали…

— Знаєш, то якийсь аферист.

Жінка розсміялась:

— Цікаво, що у нас можна виманити?

То правда, виманити у нас не було чого. Ми не мали навіть телевізора.