Записки Білого Пташка: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Поїдемо разом.

— Ти ж знаєш, що я тільки-но вернувся!

На тім розмова обірвалася. Я наче мокрою ганчіркою стерла її з пам’яті. Коли чоловік пішов спати, бо не мав до чого гріти ноги, я ще довго сиділа на печі, доки вона не вистигла. Мені все здавалося, що хтось ходить під вікнами, але то не могло бути правдою. Холод стис моє серце. Я довіку сидітиму в порожній хаті.

Чоловік:

Вона поїхала. Повернеться жвава, весела, понавозить книжок, сигарет, кави і чаю. Розкаже все, що бачила. Через три дні після того, як вона поїхала, прийшов якийсь чоловік, років тридцяти, досить неприємний, з чорною бородою. Привітався із порога:

— А де господиня?

— Нема, поїхала.

— А коли вернеться?

— А в чім річ? — питаю. — Я її чоловік.

— Мені треба вашої господині, — відрубав він і пішов.

Хам, та й годі.

Як вернулася жінка, я її спитав і описав того типа. Вона дуже здивувалася і сказала, що не знає такого. Вночі вона знову кудись пішла і вернулась аж під ранок.

— Ти що, знайшла собі коханка? — спитав я.

Вона так розгублено подивилася на мене, аж стало шкода. Втім, вона вміє і прикидатись.

— Я вільна робити все, що хочу. Ти мене звільнив.

— Ти мене доведеш до того, що я поїду звідси.

— Ти надто часто їздиш звідси, щоб поїхати назовсім.

Раніше вона не була такою гострою на язик. Господиня! Всього господарства, що пес та латка городу коло хати. У селі з неї сміються. З мене ні, бо я — як домашня тварина… Якщо я кину її, то її й курка затопче. Це ще мене втримує в тому клятому Урожі, де як не дощ, то ураганний вітер, то опирі і всяка нечисть. Якби моя жінка не вчилась по університетах, а тяжко працювала коло худоби, як інші сільські жінки, то не забивала б собі голову містикою. Я сам містик, але книжний, і люблю гріти ноги коло каміна, і хочу мати кабінет, де до стелі були б книжкові полиці. Але ж я одружився з нею і живу в Урожі. Я справді любив її колись. Деякий час ми крутились на одній орбіті довкола Урожа, доки я не зрозумів, що ось-ось впаду на цю підступну планетку і вже не підведуся.

Що я, власне, їй винен, що вона так зверхньо розмовляє зі мною? Чому я повинен пускати її у свій внутрішній світ, коли не відчуваю ні найменшої потреби у цьому? Вона це робить не прямо. Так я легко відшив би її, як свого часу власних батьків. Як кішка підкрадається, щоб вхопити поживу і з’їсти її в темному кутку. З цього може постати якась чергова фантазія, у гіршому випадку — монстр, котрий зведе її остаточно з пуття. Ще коли б довкола були люди нашого рівня, я мав би якесь спілкування, та й вона була би обережнішою. А вона ж спілкується виключно з приятельками, котрі як не старі діви, то дівки, і всі зациклені на тому, щоб топтати чоловічу гідність. Їй потрібен чоловік-обиватель, а мені-жінка-обивателька. Тоді б ми мали нормальне життя.

…Я уві сні взяв її за руку, і вона спала поруч аж до ранку. Я прокинувся мокрий від поту, наче після гарячки. «Ти кричав уві сні й плакав», — сказала вона, коли я сам з себе дивувався. І тоді згадався сон, який щойно снився.

…Ніби я заходжу до себе в кімнату і бачу маму, схилену над колискою. Там лежить гола дитина, і лице у неї відразливе, наче у диявола. Я відразу усвідомлюю, що це нечиста сила і її треба позбутися. Хапаю дитину за ноги й б’ю нею об стінку, незважаючи на крик і плач своєї матері. Цей сон я розповів дружині. Вона спочатку поблідла:

«Я не могла б підняти руку на дитину».

«То диявол у дитячій личині. І я його позбувся».

«Чого ж тоді кричав і плакав?»

Вона мала рацію, але я знайшов цілком пристойне логічне виправдання:

«Мені було жаль мами».

«А коли то був не диявол?»

У неї затремтіли губи, і вона вийшла з кімнати. Я лежав ще хвилин десять, приголомшений жіночою логікою. Вона хотіла підсунути мені невинне дитя і зробити з мене злочинця. Але я згадав її стривожені очі, коли ми одночасно прокинулись, й руку у своїй руці, хоч вона могла її вийняти, і мій гнів трохи пригас. Моя жінка як дитина вірить в добрих духів та чарівників і не здатна усвідомити абсолютність добра чи зла.

Події минулої ночі нас трохи зблизили. Ми пішли до лісу. Озеро, у якому я минулого літа ловив рибу, геть затягнулося ряскою. Жінка була така, якою я колись її полюбив: спокійна й привітна. Цієї ночі ми вперше за багато днів любилися, і наприкінці дружина сховала лице мені на грудях.

Але, дочекавшись, коли я засну, вона знову пішла. Я лежав нерухомо, не тямлячи себе від болю й обурення. Серце калатало на всю хату.