Записки Білого Пташка: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Автобіографія

без дат і майже без фактів

Мені страшенно не подобаються ті автобіографії, які я писала раніше. Бо мене примушували їх писати, і все там мало бути побудоване на фактах, підтверджених цифрами. З часом я зрозуміла, що факти нічого не варті, коли йдеться про людське життя. А від цифр, взагалі, стає тепліше на душі тільки в тому випадку, коли вони означають наші з вами гроші.

Я вважаю, що кожен має право писати таку автобіографію, яку йому хочеться. І не змінювати комусь на догоду. Автор — найвища інстанція, й після неї апеляції не приймають.

Хочу сказати, що майже все написане про мене — неправда. Окрім фактів, які підтверджені документально. Хоча жодної користі з них немає.

Тому й пропоную свою неофіційну версію.

Починати доведеться з моїх предків. Річ у тім, що всі вихідці з Галичини доволі легко можуть простежити власний родовід. Для цього потрібно мати трохи знань з історії й географії, і бажання знати, чому ти такий, а не інший.

Виявляється, риси обличчя і вдача зберігаються протягом тисячоліть і відтворюються в нащадках. Тому ця частина автобіографії дуже важлива.

Моє прізвище — це самоназва племені фракійських біженців, які ще в V столітті P. X. прийшли з території сучасної Албанії в Карпати й осіли на теренах села Сторонна, і з тих пір живуть там. Неохоче покидають село, і тому їх дуже мало в інших місцевостях. У родині мого тата Василя було багато дітей, і всі вони теж мали багато дітей, і всі вони жили в Сторонній, чи неподалік. Моя бабця Настя прожила дев’яносто п’ять років і була правдивою бойкинею. Ходила виключно в чоботях і розмовляла з сильним діалектом. Дівоче прізвище її було Сеник. Дідо Семен помер, коли мені було років тринадцять. На похороні зі мною стався істеричний напад, бо я сприймала увесь ритуал як щось справжнє, і відчувала докори сумління, що зовсім не знала діда і не маю морального права взяти участь в обряді. Тоді я дуже боялася мертвих.

Про предків з маминої сторони я знаю набагато більше. Один прадід з бабусиної сторони був Петрущак і походив також зі Сторонни. Був із багатої родини. Як розповідала моя друга бабця Настя, вони намазували масло на сир і так їли. У Сторонній, що геть в горах, люди тримають багато худоби. З Урожа до моїх предків належать українські шляхтичі Страшівські. Цей рід належав до бояр князя Лева Даниловича і мав родове гніздо в селі Страшевичі (Самбірщина). Тому дехто з них називає себе Страшевські. У XVII столітті вони вже були в Урожі серед Винницьких та Ільницьких. Мали родинні зв’язки з родом Винницьких, з якого походили митрополити і єпископи. Непрямо пов’язані також з родом більш знаних Шептицьких.

Отак.

А щодо іншого прадіда, Басараба, а також мого діда Григорія Басараба, то вони походили з села Стара Сіль біля Добромиля. Як я собі гадаю, це ті Басараби, що їхня династія правила Молдовою ще з X століття, і славнозвісний Дракула насправді писався Влад Басараб. Звичайно, в таке важко повірити, але, коли я писала «Слугу з Добромиля», сама про це дізналась випадково. Молдовські вигнанці відзначались або ангельським характером, або були скажені й лихі. Або ці дві риси в них боролись. Тому я не дивуюсь, звідки така взялася.

Зрештою, це ще не пояснює, чому я стала письменницею. Отже, йдемо далі. Мій тато Василь Пагутяк і мама Іванна Басараб мали три доньки. Я була наймолодшою, як у казці: дві сестри розумні, а третя… не така. Нікому особливо я не була потрібна, та ще й руда, чого не водилось в нашій родині. Руді люди завжди підсвідомо викликали неприязнь і підозру. І я це й досі відчуваю на собі. Від самого початку я була приречена на ізоляцію від загалу. Народилась я не в Урожі, а в селі Залокоть, що вгорі по течії Бистриці, серед гір. І три перші роки життя врізались у мою пам’ять. Я не пам’ятаю нічого поганого. Мені сниться наша хата, гора перед нею і навіть люди, яких я теж пам’ятаю.

А потім ми переїхали до Урожа, коли помер дідо Басараб, який був, до речі, січовим стрільцем. Забрали його просто на власному весіллі, але він щасливо повернувся. Натомість, наш близький родич, лікар Квятківський, чоловік дідової сестри, наклав на себе руки після поразки січового війська десь під Вінницею. Передав дружині Насті обручку й одну золоту сережку.

Я пам’ятаю наш переїзд до Урожа. І велетенський кущ рожевих екзотичних квітів, які запаморочливо пахли надвечір. Він ріс шістдесят років біля хати, доки не втратив волі до життя. Потім, читаючи Пруста, я взнала, що то жимолость. Моя мама викопала саджанець у сусідів і посадила.

Мої батьки були вчителями і в нас було повно книжок зі стародавньої історії й філології. Звідти в мене непереборна тяга до історії. Я дуже хотіла стати археологом, але тоді треба було при вступі на історичний мати членство в партії. Але розкопки я все одно проводила, залучаючи до цього увесь клас, доки нас не застукали. Демонологію Урожа я пізнавала від сусідів, що приходили до бабці. Я спочатку дуже боялась, а потім страх зник. Але цікавість залишилась на все життя. І я ставлюсь до демонології дуже серйозно.

Мене ніхто особливо не виховував. До дітей у нашій родині ставились, як до істот підлеглих, а я мала гордість. Дуже швидко збагнула, що розповідати батькам усього не варто. І завжди після уроків вешталась поблизу річки і думала щось собі вголос. Хоча поетичною натурою я не була ніколи. Мені хотілося свого кутка, власності, права на таємницю. І абсолютного захисту, дарма, що його не існує. Бо світ ніколи не сприймав мене як щось своє, навпаки, жорстоко мене карав, щоб я не плуталася під ногами. Мене виховували книжки, я була просто ними одержима. Причому, дорослі книжки, бо дитячих було катма. Я начиталась історичних романів по саму зав’язку, і тепер органічно їх не сприймаю. Слава Богу, книжки у нас вдома купували і виписували повно газет і журналів. А то б я не стала писати. Те, що я спершу пробувала, було настільки слабке, що мене не влаштовувало. Мені здається, що має бути самокритичність, інакше обов’язково скотишся до графоманства. А також якийсь поштовх, що йде з глибини душі. У кожному разі, не бажання заробити на цьому гроші чи досягти успіху. Потреба бути почутою, знайти подібних до себе — звісно, що так, але найбільше, щоб мені не завдавали болю. Як намагаються не завдавати його дитині. Коли я прочитала вже у зрілому віці «Кільце довкола Сонця» Кліффорда Саймака, я зрозуміла, що знайшла товариство собі до душі, бо там було багато таких людей, яких не сприймало суспільство — чужорідних. Все життя я приходила і відходила чужою. Моя сутність — незмінна. Коли я це прийняла, то нарешті стала майстром свого життя.

Я почала писати після того, як не вступила на філософський факультет у Києві. Мої акції впали до нуля. Батьки послали мене працювати в колгосп, щоб я мала стаж і залишалась під їхнім наглядом, хоча я була дуже порядною дівчиною й гадки не мала чинити щось аморальне, вирвавшись на свободу. Вечорами я почала писати свою першу повість, як спогади про 10-ий клас. Я заплющила очі на всю літературу. Мені хотілось висповідатись. Ніхто у ті часи не надрукував би такого. Я надіслала повість до Києва, у Спілку письменників, і мене запросили на всеукраїнську нараду молодих авторів. То було диво. Зі мною носились як з вундеркіндом, і Віктор Близнець спитав мене, чи погоджусь я надрукувати цю повість, якщо з неї викинуть 40 процентів тексту. Не довго думаючи, я сказала: «Ні».

А потім я повернулась до села і мені батьки сказали: «Будеш писати, якщо поступиш». Та в мене вже вселився демон і я не хотіла вступати. Я хотіла свободи, власного шляху. У вісімнадцять років, узимку, я втекла з дому, бо мені там було нестерпно. Куди подалі. До Одеси. Бо моря я не бачила. Я взагалі вперше побачила потяг у сімнадцять років. В Одесі я опинилась у навчальному закладі, де за півроку готували штукатурів-плиточників. Там було повно таких як я, втікачів, розгублених дітей. За півроку я пізнала життя так, як не пізнали мої батьки. Врешті, мені стало страшно. Батьки пообіцяли мене влаштувати на завод. І там, працюючи на конвейєрі, на Бориславському фарфоровому заводі, часом у три зміни, я почала писати повість «Діти». Вона мені прийшла зі сну. Я відчула, що повинна писати далі, щоб не деградувати, бо славне місто Борислав — це жах із романів Стівена Кінґа, найгірше місце у світі. Я й досі так вважаю.

Через рік я вступила до Львівського університету. Акції мої зросли, але душа моя вже була в андеґраунді. І так звідти й не вийшла. До вступу я вже перечитала все найкраще, що було у світовій літературі, бо в Одесі ходила до публічної бібліотеки, інтуїтивно вишукуючи все найвищої проби.

Навчання у Львіському, а далі в Київському університетах дало мені соціальний статус і певну свободу. Я не сиділа на лекціях, бо мені було нецікаво, хоча дуже добре здавала сесію. Але й не вешталась по літературних вечорах, бо не люблю балаканини. До того ж, усі ці мистецькі тусівки відгонять вампіризмом і страшенно виснажують. Практично всі мої друзі не є письменниками і дуже далекі від цього. Мене не обходить ні їхній соціальний статус, ні інтелектуальний рівень. Люди повинні бути щирими один з одним і чесними, без цього не виникне дружби. Що ж до мого особистого життя, то я не люблю, щоб туди лізли. Принаймні, ніхто з чоловіків не зумів вплинути на мене так, щоб це відобразилося на моїй творчості, і щоб я про це писала. У цьому світі для мене немає пари. Шкода, що я трохи запізно про це дізналась.

Мене страшенно дратує, коли моїх героїв та їхні вчинки приміряють до мене. Мабуть, я таки відьма у творчості. Варто мені щось описати, і воно вже ніколи не трапиться зі мною. Своєрідна форма захисту.

Добре, йдемо далі. Закінчивши університет, я рік пропрацювала неподалік від Чорнобиля, ще перед тим, як трапилась аварія, у Богом забутій маленькій школі вимираючого села. Вчителька з мене була нікудишня, але діти любили мене. Може, тому, що я ніколи не вважала їх менш вартісними, ніж дорослі. Я ходила щодня до лісу, писала «Господаря». На той час вийшла моя перша книжка «Діти».

Але я не знала, що мені робити на цьому світі. Ця безпритульність і неприкаяність, що не виходить за межі респектабельності, була непомітною. Щоб заглушити цей біль, я писала про таких, як я. Вони страждали більше, ніж я, вони гинули. А я залишалась жити. Обираючи при цьому найгірші варіанти.

Я працювала в музеях, гімназії, жила в Урожі, а потім у Львові, але душа моя і серце шукали іншого світу, надійного, де я стріну собі подібних, де ніхто безневинно не страждає, де кожна істота має право на життя. Спочатку я написала есе «Беззахисність», потім «Жорстокість існування» і наостанок — «Рукави, вологі від роси». Вони можуть більше сказати про мене, ніж мої романи, бо я втілила в них принцип «освіченого серця» (Бруно Беттельгайм). І свій власний принцип: «Так є, але так не повинно бути». Ті закони, що зійшли до нас із космосу, були сфальшовані, спотворені, ницо прилаштовані до жалюгідних людських потреб. Я не можу підкорятись цим законам. Я покидала роботу, якщо відчувала, що можу стати ницою і дріб’язковою. Найбільше мене дивує не зоряне небо і не моральний інстинкт, а та легкість, з якою люди про них забувають. Для тих, хто не може жити серед усього цього, я створила Королівство і Притулок. Не просто написала, щоб хтось прочитав, а щоб дати людям якусь надію, що і для них є гідне місце на цьому світі. На жаль, цього ніхто не зрозумів і досі. Можливо, тому, що у кожного є свій шлях порятунку. Можливо, тому, що видані мізерним накладом, мої книги просто не потрапляють до тих, кому вони потрібні.

Правду кажучи, мені нема діла до сучасної літератури і я не берусь когось критикувати чи хвалити публічно. Мої вимоги до неї так само високі, як і до себе. Найбільше я ціную мужність в письменниках, що виявляється у бажанні вдосконалюватись, йти, куди веде не мода, а серце. Бо без серця література не проживе. І не давайте нікому себе збити з пуття.

Я видала понад двадцять книг, і вони змінили мою долю. Я не є ні щасливою, ні нещасливою у своїй незавершеності, пошуках, мандрах. Я відчуваю, що незабаром знову вирушу в подорож, щоб загубитись, щоб мене ніхто не знайшов. Кожне місце перебування тимчасове: його треба вчасно залишити.

Не дуже це схоже на автобіографію, правда? І де я зараз перебуваю, не можу сказати. У якомусь просвітку між світами. Власне, там моє місце — завжди на межі, як той пес-охоронець. Кого і що я охороняю? Те, завдяки чому людина залишається людиною, те, що ніколи не люструє час.

Якби мені дозволили залишити послання тим, хто прийде після мене, я б написала: «Якщо не можеш вийти, намалюй двері на стіні».

Без дати

Захід сонця в Урожі