Записки Білого Пташка: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Жінка:

Ненавиджу цей дощ. Чи виживемо ми серед потоків брудної води, яка згноїла насіння в землі? Сидимо в хаті, не дуже теплій, бо дрова вийшли за зиму, а нових не надбали. Пес скрутився у буді й не хоче навіть їсти. Один чоловік втопився. Поламався місток, коли він переїжджав через нього.

Не видно, чи сходить сонце, чи заходить, ніби його не існує.

Сьогодні, коли я брала воду з криниці, зачерпуючи її просто відром, пройшов якийсь чоловік з чорною бородою, вклонився мені, трохи насмішкувато. Я його не знаю. Я багато кого тут не знаю, бо мене носить по світах з вісімнадцяти років, але все навертає до Урожа. Мої зими і дощі мої — тут. Я, певно, їх привожу з собою.

Напівсонне животіння, коли вночі відкладаєш книжку і на автопілоті добираєшся до ліжка, — нетривке і щасливе, бо сни маю дуже цікаві. Чекаю з дня на день чогось незвичайного, але нещастя боюся, бо не знаю, чи витримаю його. Чекаю ночі, коли завіса розсувається і починається нове дійство. День приносить події, які можна передбачити, лише сни неординарні. А ввечері жалкую, що через дощ не побачила ні гір, ні лісу.

Слава Богу, чоловіка нема вдома і не треба робити зайвих рухів, сушити собі голову, чим його годувати. Лише гойдатись на хвилях напівсонної свідомості, вештатись з кімнати до кімнати, поливати вазонки, ходити по воду чи на город. Ні на йоту не змінювати своєї мовчазної пантоміми, щоб не полетіти сторч головою у прірву розпачу. Тут не повинно нічого відбутись. Уріж — то таке місце, де все доцільне й поважне. Я б не хотіла йому зашкодити. Коли стою на горі Ласки, то обережно стискую в жмені увесь Уріж, наче то голубине яйце чи перлина, — такий він маленький згори. Я живу в цьому яйці, яке плаває, зараз в мирних потоках дощу, і живлюся тим, чим воно мене годує: тишею і снами. А за межами мене пильнують мої ангели-охоронці. Вони відводять ніж, націлений в мене, і вибивають з рук склянку, наповнену отрутою.

Цієї ночі я не могла заснути. Надворі лило, як з відра, під ковдрою було холодно. Вже дрімала, коли ззаду хтось обхопив мене руками. Я відразу згадала, що сплю сама, і почала відбиватись. На потилиці я виразно чула дотик чогось колючого: я ніколи не почувала такої відрази й ненависті, кусала його за пальці, і мої зуби проходили крізь щось безкосте й пружне. Боротьба тривала дуже довго. Я вся була мокра. А воно не відпускало. Коли запіяли півні, воно зникло. Я лежала, паралізована жахом і передчуттям поразки. Хто мені повірить, що я кілька годин боролась з нічною примарою, і ніхто з нас не переміг?

Чоловік:

Моя жінка має тяжкий характер. Я вже трохи звик, але коли бачу, що в очах її спалахує до мене ненависть, їду собі кудись. Нас, по суті, нічого не зв’язує, хіба те, що ми до кінця ще не пізнали одне одного. Колись я поїду назовсім. Власне, мені не треба сім’ї. Хіба комусь потрібні пута на ноги?

Як випадає гарний день, ходимо по лісі чи вибираємось на Ласки. Уріж — дуже гарна місцина для відпочинку. Коли хтось із друзів до нас навідується, то нетямиться від захвату. Півсвіту знає про Уріж та його привидів, хоч бери та засновуй туристське агентство. Ми іноді ще й вигадуємо різні неймовірні історії, яких самі потім боїмось, і тулимось одне до одного в ліжку, як перестрашені діти.

У Винниках, за рікою, густі хащі верболозу, де віддавна збираються відьмаки, або, як кажуть тут, опирі. Час від часу вони замордовують якогось нічного волоцюгу, що переходить річку, примушуючи його носити себе на плечах. На трупах немає ні ран, ні синяків. Найдивніше, що це діється наприкінці двадцятого століття, і не в глухому селі, і схоже на те, що воно буде тривати вічно. Жінка каже, що пішла би вночі на цвинтар, але тільки не за ріку. Хоч цвинтар в Урожі — теж веселе місце. Там вночі пасуться троє чорних коней, за якими наглядають три священики-покутники. Одна жінчина приятелька у великодню суботу серед білого дня здибала на цвинтарі чоловіка, що сам собі копав могилу. Але цей факт не можна перевірити. Подібні історії не дають поживи ні розуму, ні серцю, а моя жінка розповідає їх, щоб розважити гостей. Сама вона, здається, не боїться нічого. Отже, ту історію про опирів ми придумали одного сірого дня, вертаючись із лісу. Мушу зауважити, що аварії чи вбивства трапляються на річці, а в Урожі — лише страшні, не шкідливі привиди.

…Один чоловік помітив, що його жінка вночі щезає і повертається аж під ранок. Він одразу подумав, що тут замішаний коханок, і був страшенно обурений. Взявся вислідити жінку, але довго не міг, бо після роботи спав, як убитий. А жінка щось плела, ніби вставала до корови чи по пігулку від зуба. Але він вислідив, як вона побігла дорогою на міст і дійшла аж до лоз. Тоді він зразу втямив, що то опириця, і пішов до ворожбита. Той дав йому свяченої 12 раз пшениці й казав насипати на поріг, коли жінка піде до опирів. Чоловік так і зробив. Десь під ранок почувся шум і гук під вікном: жінка не змогла переступити через поріг. Вранці він забрав освячену пшеницю, і аж тоді прийшла до хати його жінка. Він їй нічого не сказав, але вона вже знала, що її таємниця відкрита, і поклялася звести його зі світу. Пару днів вона не ходила нікуди, а коли пішла, чоловік тихенько вбрався і рушив за нею назирці. Було дуже темно. Жінка пішла берегом і незабаром зникла в лозах. Чоловік побачив вогонь, біля якого сиділи опирі. Він всіх їх знав, бо то були люди з його села. На вогні смажилася не то коза, не то сарна. Його жінка бідкалася, що не знає, як збутися мужа. Опирі й упириці стали радитися й зійшлися на тому, що завтрашньої ночі прийдуть і задушать його гуртом. Ні, сказала жінка, найліпше це зробити в лозах. Я заманю його. Чоловік обережно повернувся назад. Цілу ніч він думав-гадав, як відвернути від себе біду. Вирішив піти до ворожбита. На своє нещастя, застав того вже на катафалку. Це ще більше впевнило чоловіка в силі опирів. Де б він не сховався, його дістануть їхні руки. Жінка сказала йому: «Ти все знаєш, але того не знаєш, як я мучуся і не можу позбутися своєї покути. То вже кара до смерті. Але як хочеш подивитися, то я тебе сховаю і ти переконаєшся, що ми нічого злого не робимо». Чоловік згодився. Він поклав у кишеню свяченої пшениці, сподіваючись, що вбережеться від опирів. Але жінка спостерегла це і підмінила свячену пшеницю простою. Коли настала ніч, чоловік сказав: «Я буду йти за тобою віддалік, а в лозах зійдемося». Коли вони прийшли, жінка крикнула: «Я привела його!» Але чоловік кинув пшеницю їй межи очі й кинувся тікати. Страх зробив його проворнішим і швидшим за опирів.

Чоловік вбіг у село і став кричати на поміч, але жодна душа хіба встигла прокинутися й прислухатися до крику. Опирі його доганяли. Чоловік закликав на поміч Бога і вбіг до церкви, що сама відчинилася і за ним закрилася. І в ту ж мить церква пішла під землю, заховавши його навічно від опирів…

Мені самому стає моторошно від нашої уяви, викликаної одноманітністю сільського життя. Моя жінка чується серед привидів і жахів, як у себе вдома, бо виросла серед цих розмов. Я ж тільки часами впадаю в атмосферу темного середньовіччя. Зі мною тут нічого не трапиться, сподіваюсь.

…Вчора трапилося щось дивне. Я прокинувся від холоду й побачив, що жінки нема поруч. Вона зразу ж зайшла і лягла коло мене, але я відчув запах дощу. Мокре волосся торкнулося моєї щоки. «Де ти була?» — спитав я. «Мені не спалося, і я вийшла».

Нічого дивного, правда?

Жінка:

Я — маленька дівчинка. Ненароком проковтнула волосину. Тепер чекаю смерті. Надворі смеркається. Зацвіли ружі коло хвіртки. Всі люди веселі, сміються. А я ходжу зі своїм страхом і не насмілюся сказати нікому, що, певно, помру. Мені дуже не хочеться вмирати. Я ще не знаю, що таке смерть. Лише здогадуюсь, що більше не побачу цього чудового літнього вечора.

Але це минулося наступного ранку. Я згадала той випадок з дитячих літ, коли моє невдоволення сягнуло крайньої межі, коли вже треба кричати. Не в тім річ, що мене ніхто не почує й не допоможе вирватися з-під чорних крил дощової ночі. А в тім, що я не знаю більше ніякого світла, крім світла призахідного сонця, та й те померкло під час дощів.

Я сьогодні пішла дивитися на воду. Уріж не затопить, бо він зручно всівся на горбах, але міст може зрушити, і як я тоді доберуся до Львова?

Чоловік не схотів. Запхав ноги ледь не в електричний камін і читає. Він ніколи не дивиться мені в очі, а зараз тим більше. Машина, що зветься шлюбом, зламалася. Я перебрала у пам’яті всіх знайомих чоловіків. І кожен з них без охоти їв би зупу без м’яса і не любив би мене вночі після мого цілоденного мовчання. То вимушене мовчання — у мене непереборний жіночий інстинкт не починати і не закінчувати розмови першою.

Я щосили трималась за поручні мосту, коли дивилась на похмурі бурі хвилі. Ніяка сила не змусила б мене стрибнути вниз, але диявол міг би зіштовхнути. Здається, він стоїть за плечима у подібних ситуаціях. Під дощем і гори, й ліс видавалися гидкими й мертвими. Скількох звірят вода повиганяла з нірок і як промокли бузьки у своїх гніздах. Нікому не є добре цієї пори.

Увечері пропало світло і було так холодно, що я розпалила і вилізла на піч. Гасова лампа стояла перед чоловіком, і він силкувався щось читати. Врешті підвів голову і спитав:

— У тебе немає ніякої свіженької історії про опирів чи пана в чорному костюмі з блискучими ґудзиками?

— Хочеш розважитись?

— Хочу, — сказав він і якось дивно подивився на мене.

— Нема.

— Шкода, шкода. Тобі вже, певно, набрид Уріж?

— Як завжди.

— Поїхала б кудись.