— Але, розумiєш… в мене бiльше нiчого такого немає. Хiба що чобiт…
— То й не треба, коли немає. У них бiльше цiнуються не подарунки, а всiлякi добрi слова.
— Слова? — здивувався Барбула. — Якi слова?
— Ну… «дякую», наприклад.
— I всього? Тодi передай вiд мене Олi хоч цiлий лантух «дякую», — сказав Барбула. Потiм трохи подумав i розщедрився остаточно: — Або навiть два лантухи. Не забудеш?
— Звичайно, не забуду.
— А не важко буде нести?
— Нiчого. Якось впораюся.
Розмова ця вiдбулася кiлька хвилин тому…
Свiтла пiжама трохи постояла пiд вiкном Олиної палати, потiм рушила у бiк рiчки.
Все ж до рiчки вона так i не дiсталася. Порiвнявшись з колодязем, пiжама нерiшуче загойдалася i голос Бухтика в задумi проказав:
— Може, спробувати заночувати тут, га? А й справдi, чому б не спробувати?
Ляда вiдсунулася трохи вбiк, свiтла пiжама перехилилася через бетонований зруб i щезла в глибинi.
На днi колодязя було зручно й тихо. Так тихо, що навiть у вухах дзвенiло.
Бухтик лiг на рушник, який так i забув повернути Сергiйковi, укрився курточкою i вдоволено зiтхнув.
Високо над ним тремтiла самiтна зоря.
«Напевно, вiд холоду тремтить, — вирiшив Бухтик. — чи вiд того, що нiкого немає поруч. Що ж, сама винна. Не треба було забиратися в таку далечiнь…»
А от вiн, Бухтик, нi в яку далечiнь не збирається. Йому й тут непогано. Батько, сестра Чара, чудовий друг Сергiйко, Олинi вiршi — чого ще бажати водянику? В нього навiть два будиночки тепер є! Один в затонi, iнший ось тут, в колодязi.
— Нi, все-таки життя — добра рiч, — мрiйно промовив Бухтик. — Прекрасна рiч!
Пiсля цих слiв вiн повернувся обличчям до стiни i через якусь мить заснув.
«Рятiвнику мiй рiдний!»
Зранку першими заметушилися кухарi.
— Щось дуже погано почала йти вода, — повiдомили вони дядю Костю. — А нам треба посуд вимити пiсля снiданку. Та й до обiду час готуватися.
— Зараз дiзнаємося, в чому рiч, — вiдказав дядя Костя i зник за дверима водокачки.
Тут його розшукала тьотя Клава.
— Вмиватися нiчим, — повiдомила вона з порога. — А дiти вже прокидаються.
Дядя Костя промовчав. Розмовляти йому було нiколи. Вiн гарячково порався бiля насоса.
— Так ти менi скажи: буде вода чи нi? — не дочекавшись вiдповiдi, запитала тьотя Клава.
— Та буде, буде, — запевнив її дядя Костя. — От тiльки невiдомо, коли саме…
— Як це — невiдомо? — наповнюючись гнiвом, перепитала тьотя Клава. — Для чого ж тебе тодi тут поставили?