— Нi, ти лише подумай, — все примовляв вiн. — Зовсiм чужi дiти…
На жаль, гостей було видно не дуже добре: заважав невеликий кущ верболозу.
— Треба перенести цей кущик убiк, — зауважив Барбула синовi. — А то нiчого не видно.
— А ще краще — перенести вбiк не кущ, а камiнь, на якому ти всiвся, — посмiхнувся Бухтик.
Барбула замислився.
— I то правда, — врештi згодився вiн.
Господар затону пiднатужився, закректав i перенiс своє сидiння на кiлька метрiв.
— О! — сказав вiн. — Тепер видно все, як на долонi!
До господаря затону пiдпливла Квакуша Премудра.
Останнiми з'явилися Чара i Омаша. Чара час вiд часу дмухала собi на пальцi — вони ще не вiдiйшли вiд крижаної джерельної води.
Омаша розляглася на килимку з найм'якiшого пiдводного моху, який взяла з оселi покiйної Зубатки.
— Менi здається, що я Олю десь вже бачила, — зауважила Чара. — Лише не можу пригадати, де саме.
— Ти її бачила вчора, — нагадав Бухтик. — Вона разом з Сергiйком i Вiтьком змiцнювала вербове корiння.
— Нi, я її бачила набагато ранiше…
Схоже було на те, що ця думка не давала спокою i господаревi затону. Вiн уважно придивлявся то до доньки, то до Олi. Нарештi зробив висновок:
— Та ви ж схожi одна на одну, як двi краплини води!
— Я теж про це подумала, — пiдтакнула Квакуша Премудра.
— Ха, двi крапелини! — втрутився й собi Бухтик. — Вони й характерами схожi! I працювати люблять. Не те що деякi, — додав вiн, стишивши голос. — Згадай, як Оля трудилася бiля твоєї верби. Точнiсiнько так, як Чара бiля свого джерела!
Одна лише Омаша не брала участi в розмовi. Хоча теж не вiдривала погляду вiд дiтей. Проте на думцi в неї було зовсiм iнше.
«Ет, попалися б вони менi вночi… А що? Треба буде спробувати заманити когось з них на галяву пiд час свята Повного Мiсяця…»
— Всi зiбралися? — запитав Бухтик i жваво заплескав в долонi. — Увага! Даю сигнал!
Оля сидiла на березi i тремтiла вiд кожного шелесту.
— Вони вже зiбралися? — пошепки спитала вона. — I Бухтик, i Барбула?
— Думаю, що так.
— А на берег вони не вийдуть?
— Ну що ти! Сонце для них небезпечне. Так що можеш нiчого не боятися. Вважай, що, крiм нас, тут нiкого немає.
— Я намагаюся вважати, — тремтячим голосом вiдказала Оля, — я дуже намагаюся, я понад усе намагаюся…
По той бiк затону лунко вдарила хвостом рибина.
— Це сигнал нам, — сказав Сергiйко. — Можеш починати!
долетiло до слухачiв, що розсiлися у глибинi затону.