Бухтик з тихого затону: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Неправда, — авторитетним голосом заперечив Бухтик. — Найвiдомiшi в свiтi люди — це винахiдники. Такi, як я. За ними йдуть поети. Про це я дiзнався з тої скриньки, що стоїть, як його… у холi. В нiй, знаєте, миготять всiлякi цiкавi картинки…

— А-а, знаю, — здогадався Вiтько. — Та скринька називається телевiзором.

— Телевiзором, — повторив Бухтик. — Що ж, запам'ятаю. Може, колись i пригодиться.

«Ох же ж придурюється! — захоплено подумав Вiтько. — I що з нього буде, коли виросте? Мабуть, неабиякий артист. Навiть не набагато гiрший за мене…»

— Актори теж вiдомi, — вголос доводив вiн своє.

— Це правда? — повернувся Бухтик до Сергiйка.

— Правда, — пiдтвердив той.

— Тодi… навiть не знаю… — нерiшуче промовив Бухтик. Видно було, що вiн не вiд того, аби стати ще й артистом.

— Чекай, Вiтю, — втрутився раптом Сергiйко. — А як же вiн гратиме людей? Вiн… той… вiн же Бухтик!

— А йому i не потрiбно грати людей, — розважливо вiдказав Вiтько. — Навiщо йому їх грати? Люди зроблять це куди краще. А Бухтик виконуватиме роль бiсеняти в «Казцi про попа i про наймита його Балду». Зрозумiло? А там ще щось поставимо.

— I справдi, — жваво пiдхопив Сергiйко. — Це ти добре придумав. Молодець!

В ту ж хвилину хтось постукав у дверi i почувся веселий голос Миколи Володимировича:

— Агов, козаки! Чого ви там зачинилися? Злякалися когось, чи що?

— Нiкого ми не злякалися! — радо вигукнув Вiтько. I не встиг Бухтик вискочити з-за столу, як вiн уже вiдiмкнув дверi.

— Еге, бачу, у вас тут цiла компанiя! — зауважив Микола Володимирович.

— Це Бухтик, — почав Сергiйко. — Вiн…

— Можеш не продовжувати, — зупинив його Микола Володимирович i уважно подивився на Бухтика. — Коли не помиляюся, це персонаж iз вашого майбутнього спектаклю. Вгадав чи нi?

— Вгадали, — сказав Вiтько. — А звiдкiля вам це вiдомо?

Микола Володимирович загадково посмiхнувся.

— Е-е, друже мiй Капустiн, — сказав вiн. — Я знаю геть про все. Менi вiдомо навiть те, що ти вчора бiгав на станцiю. Скiльки порцiй морозива з'їв, га?

— Двi, — вiдказав Вiтько i опустив очi.

Микола Володимирович похитав головою.

— Так я тобi й повiрив, — сказав вiн.

— Ну… три, — пошепки признався Вiтько.

— От бачиш. Так i ангiну схопити недовго. А ти ж актор, ти ж повинен берегти горло! Нумо пiдiйди ближче, покажи язика… Скажи: «А».

— А-а, — почав було Вiтько, i раптом його очi полiзли на лоба.

Бухтик зникав з неймовiрною швидкiстю. Тiльки-но його можна було навiть помацати, а тепер залишилася одна лише туманна тiнь. За якусь мить щезла i вона.

— Ме-ее, — замекав вражений Вiтько.

Сергiйко крадькома поглянув на Миколу Володимировича. Затим спритним рухом витрусив таблетку i поклав на край столу. Вона одразу ж розчинилася в повiтрi, — i перед Вiтьком, мов нiчого не сталося, сидiв Бухтик. Лише цього разу вiн задоволене усмiхався.

— Бе-е, — пробував подiлитися своїми враженнями Вiтько.