Бухтик з тихого затону: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Пустiть мене, — вже жалiбнiше упрохував Бухтик. — Вiдпустiть, я бiльше не буду!

— Так я тобi й повiрила, — вiдповiла тьотя Клава, не вiдпускаючи Бухтикового вуха.

I тут Сергiйко побачив, що Бухтик почав розчинятися в повiтрi. Спочатку в нього розтанули руки. Потiм розчинилося його кошлате тiло, голова…

Лише ноги все ще продовжували слухняно слiдкувати за невблаганною тьотею Клавою.

Проте через секунду щезли i вони.

— Коли вже впiймався — то i вiдповiдь зумiй тримати, — повчала мiж тим тьотя Клава. — Зрозумiло тобi?

Вона оглянулася, аби переконатися, зрозумiв її Бухтик чи нi. I остовпiла, побачивши, що нiкого немає. Очi її стали круглими, немов чайнi блюдця, а руки безсило повисли уздовж тулуба.

— Що… що т-таке? — затинаючись, запитала вона в себе. — Куди ж це вiн подiвся, той страхолюд?

Вiдповiдi, звичайно, тьотя Клава не дочекалася.

Вона ще трохи постояла, не зводячи враженого погляду з того мiсця, де тiльки-но мав бути Бухтик. Затим поспiшливо задрiботiла до кабiнету Миколи Володимировича. Незабаром її кроки затихли за поворотом.

Правду кажучи, Сергiйко був здивований не менше, нiж тьотя Клава. Проте вчасно згадав, яким чином Бухтик стає видимим, i хутко витрусив на долоню одну таблетку. Вона одразу ж заворушилася, попливла в повiтрi…

А через секунду перед Сергiйком стояв геть спантеличений Бухтик.

— Чого це вона схопила мене за вухо? — запитав вiн. — Я ж їй нiчого поганого не зробив!

— Тьотя Клава у нас порядок любить, — скоромовкою пояснив Сергiйко. — Коли щось не по нiй — ой-ой-ой!

Вiн втягнув свого нового товариша в душову, намочив рушника i накинув його Бухтиковi на голову.

— Хутчiш, Бухтику! — сказав вiн. — Тiкай, а то зараз влетить нам обом!

Двiчi повторювати не довелося. Бухтик спритно перестрибнув через пiдвiконня, i вже знадвору до Сергiйка долетiло:

— Я ще прийду. Ми ще зустрiнемося, Сергiйку!

Старi приятелi

З тiєї хвилини, як Бухтик подався на розвiдку до лiсового санаторiю, господар затону не мiг знайти собi мiсця. Вiн без упину плавав уподовж берега i щомитi визирав з води, аби побачити, повертається його син чи нi.

I знову плавав, плавав…

— Ну чого б це я так побивалася? — не витримала стара верба, коли господар затону, либонь, всоте пропливав повз неї. — Тепер вже нiчим не зарадиш. Залишається лише чекати.

Старезна верба розмовляла з водяником лише в тих випадках, коли нiкого з стороннiх не було поруч.

Барбула втомлено присiв бiля неї. Скосив погляд на корiння, що стирчало над поверхнею води, i вiдчув легкий бiль всерединi. Пiдводне корiння вiн, як умiв, скрiпив рiчковим намулом. А ось це, надводне… Навiть Бухтик не знав, яким чином його можна змiцнити, навiть старий приятель, господар навколишнiх лiсiв, Даваня, не мiг нiчого порадити.

— Легко тобi так говорити — не побивайся, — з докором сказав Барбула. — А як же менi не побиватися — це ж єдиний мiй син… Ет, i приспiчило Даванi саме в цей час податися до чужого лiсу! Ет!..

Барбула завжди промовляв «ет», коли почував себе кепсько.

— Мусиш сподiватися на краще, — порадила верба.

I в цю мить з глибини лiсу долетiло:

— Ку-ку!

I трохи згодом: