Бухтик з тихого затону: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

А мотузка все описувала i описувала по водi зловiснi кола. Iнколи вона навiть торкалася голови господаря затону.

А за хороброю Кусиковою охороною давно i слiд згинув.

— Чим же ми завинили перед ним? — злякано шепотiв Барбула до сина. — За що нам такi напастi?

— Мабуть, за вчорашнє, — так же пошепки вiдповiв Бухтик.

— Тс-сс… О! Знову починає…

Нарештi Вiтько Капустiн закiнчив свою репетицiю. Вiн склав мотузку кружалом, взяв пiд пахву книжку з казками, кинув на затон останнiй погляд — i подався геть.

Барбула довго ще сидiв мовчки. Лише час вiд часу здригався вiд пережитого. Потiм сказав:

— Вiн щось замислив. Голову даю на вiдсiч, коли не так.

— Може бути, — згодився Бухтик. — А може й не бути.

— В усякому разi, треба знову пiти на розвiдку. I негайно. Бо що, коли всiм нам загрожує смертельна небезпека? Як ти гадаєш?

— Треба йти, — згодився Бухтик i поглянув на небо. Але нiчого втiшного для себе там не побачив. Сонце хоча й сховалося за хмари, проте дощем i не пахло.

— Може, ти попросиш лiсовика Даваню? — запропонував Бухтик.

Та господар затону лише головою похитав.

— Це неможливо.

— Чому?

— Бо вiн ще вчора подався до сусiднього лiсу i невiдомо, коли повернеться. Може, завтра, а може, й тодi, коли вiд нас нiчого не залишиться.

— Значить, пiду я, — повiльно проказав Бухтик. — Бiльше нiкому.

— Так, бiльше нiкому, — з гiркотою пiдтвердив Барбула. — Аби ти змайстрував менi суходих — я тебе й не просив би нi про що! Сам би пiшов туди!

— Але ж його немає…

— Так, немає, — зiтхнув Барбула.

— Ну що ж, пiду, мабуть, — зiтхнув i Бухтик.

Вiн зачекав, доки сонце не сховається за найбiльшою хмарою, i вилiз на берег.

Знайомство

Сергiйко сидiв на лавцi перед спальним корпусом i думав, чим би зайнятися.

Були тi чудовi хвилини мiж ранковою прохолодою i полудневою спекою, коли сонячне промiння вже прогрiло землю, та в тiнь ховатися ще не хочеться. В такi хвилини, зрозумiло, найкраще поганяти м'яча на стадiонi, побiгати наввипередки чи просто побродити по росянiй луговiй травi… Проте Сергiйко тiлько-но вийшов з рентгенiвського кабiнету i ще не вирiшив, яке з цих занять йому найбiльше до вподоби.

Сонце припiкало все нещаднiше, i Сергiйко розстебнув комiрець сорочки. Звичайно, не завадило б зараз добряче викупатися, проте бiгти одному до рiчки не хотiлося, а в душову не дiстанешся — там працював слюсар дядько Костя. До Сергiйка виразно долiтали частi удари молотка, брязкiт залiза, шум i плюскiт води, що лилася з крана.

Згодом тьотя Клава ударила в дзвона. Це означало, що пора приймати лiки.

Сергiйко дiстав з кишенi пляшечку, витрусив з неї одну таблетку на долоню. Таблетка несподiвано прослизнула помiж пальцiв i покотилася по дорiжцi. Довелося закинути її подалi в кущi, аби вона нiкому, особливо тьотi Клавi, не мозолила очi.

— Ось тепер все гаразд, — долинув з душової задоволений голос дядька Костя. Бряжчання припинилося, вода перестала плюскотiти — мабуть, дядько Кость закрив усi крани i пiшов.

«Почитати книжку, чи що, — знiчев'я подумав Сергiйко. — Так, це буде найкраще».