Бухтик з тихого затону: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Залiзничник ще раз вказав на неї i подався до перону.

Тепер обидвi матерi йшли так обережно, нiби пiд їхнiми ногами було замiноване поле.

— Боюсь, що ми знову опинимося бiля станцiї… — мати Олi чомусь перейшла на шепiт.

Але на цей раз вона помилялася. Залiзничної станцiї i близько не було. Та вiд того матерям легше не стало, бо дорога раптом почала дiлитися на двi вузенькi стежки, що до того ж вели в рiзнi боки.

— От i вiр пiсля цього залiзничникам, — сказала вкрай засмучена Сергiйкова мати. — Хоча, зрештою, — додала вона по паузi, — вони тут нi при чому. То, мабуть, з нами щось коїться.

— Я теж так думаю, — згодилася Олина мати. — Але давайте вiзьмемо себе в руки i пiдемо далi.

— Пiдемо, — згодилася Сергiйкова мати. — Але якою стежкою?

Олина мати замислилася. Потому показала на стежку, що вела праворуч.

— Гадаю, нам треба iти по нiй, — сказала вона.

— Помиляєтеся, — м'яко заперечила Сергiйкова мати. — Я переконана, що нам треба йти оцiєю стежкою.

I вона показала на стежку, що вела лiворуч.

Вони ще трохи посперечалися i врештi вирiшили iти кожна своєю дорогою.

Та незабаром матерi зустрiлися знову. Виявляється, вони iшли назустрiч одна однiй по круговiй дорозi.

— Не знаю, що тепер i думати, — тремтячим голосом призналася Олина мати. — Облуда якась. Чаклунство.

— Здається, ви маєте рацiю, — згодилася Сергiйкова мати. — Що ж нам тепер робити?

Зненацька їй здалося, нiби позад неї хтось тихо проказав: «Iдiть, звiдкiля прийшли…» Сергiйкова мати здригнулася з несподiванки i швидко озирнулася. Проте нiкого не побачила. Однi лише кущi непорушне стояли перед нею. А за ними — лiс.

— Ви нiчого не чули? — уривчастим голосом запитала вона Олину маму.

— Нiчого… Ой, гляньте-но сюди!

За кiлька крокiв вiд них височiв могутнiй дуб з великим дуплом пiд нижньою гiлкою. I в цьому дуплi сидiв дивний птах. Клiпаючи круглими очима, вiн пильно вдивлявся в жiнок. Його гострий, мов кiготь, дзьоб то вiдкривався, то закривався. Складалося враження, нiби птах намiрявся щось сказати, проте в останню мить передумував.

— Пугач… — прошепотiла Олина мати. — Виходить, ми забралися в лiсовi нетрi. Я чула, що пугач живе вдалинi вiд людей.

Пугач хитнув головою, мовби згоджувався зi словами Олиної матерi, i зненацька зареготав моторошним голосом. Потому поважно розпростер широкi крила i поплив мiж деревами.

Дощ начебто припинився. Проте натомiсть на землю опустився такий густий туман, що неможливо було розгледiти навiть пальцi витягнутої руки…

А в цей час Сергiйко i Оля стояли на узлiссi i не зводили очей з дороги, що вела вiд станцiї.

— Електричка вже давно прибула, а мами все немає, — сказала вкрай стривожена Оля. — Мабуть, з нею щось трапилося.

— Не хвилюйся, — заспокоював її Сергiйко, хоча й сам хвилювався не менше. — Що з нею може трапитися? Нiчого.

— Добре тобi так казати, — заперечила Оля i раптом схлипнула. — Я ж знаю свою маму! Вона в мене така неуважна, така неуважна! З нею завжди щось трапляється.

— Але й моя мама теж повинна приїхати цiєю електричкою…

— Значить, щось трапилося з ними обома, — сказала Оля, i з її очей покотилися сльози.

— Ну, от ще… Чого б це я плакав? — втiшав її Сергiйко. — Все буде гаразд! Ти ось що… теплiше вдягнися, i ми пiдемо їх зустрiчати.

Оля витерла очi i слухняно попрямувала до спального корпусу. А через якусь хвилину за закрутом дороги затупали моторнi копитця i на узлiсся вилетiв збуджений Бухтик. Його веселi очi палали, мов два вогники, шерсть на головi розкошлатилася так, що й рiжок не було видно.