Бухтик з тихого затону: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Та ще яких! — сказав Вiтько i знову розсмiявся. — Ох i потанцює у мене цей Васько!.. А ти чим займався сьогоднi?

— Слухай-но, Вiтю, — повiльно почав Сергiйко. — Потрiбно врятувати одну людину.

— Врятувати? — перепитав Вiтько. — Звичайно! А яку людину?

— Чудову людину, — пояснив Сергiйко. Подумав i твердо додав: — Найкращу в свiтi.

Опiвночi вiн прокинувся. Кiлька хвилин полежав з розплющеними очима. Потiм зiскочив з лiжка i пiдбiг до вiкна.

В iзоляторi все ще горiло свiтло. На фiранцi проглядала згорблена тiнь Миколи Володимировича.

Отже, Олi не полегшало…

Шурхiт за вiкном

Сергiйко чемно привiтався i сiв на стiлець. Потiм показав на iграшку, яку Оля тримала в руках, i сказав:

— Вона дуже схожа на Бухтика.

— Та це ж i є Бухтик! — здивувалася Оля.

— Дуже схожа, — повторив хлопчик. — Схожа, як двi краплини води. Хiба що справжнiй Бухтик куди бiльший!

Очi у Олi стали круглими вiд подиву. Вона навiть пiдвелася на лiжку.

— Справжнiй? А хiба вiн iснує?

— Ще й як iснує! — вiдповiв Сергiйко. — Тiльки про нього мало хто знає.

— А ти знаєш? — запитала Оля.

— Звичайно! Ми з ним, можна сказати, друзi.

Оля знову заплющила очi. Сергiйковi навiть здалося, що вона заснула.

— Розкажи щось про нього, — нарештi тихо озвалася дiвчинка.

— Гаразд… Тiльки я почну з самого початку…

Невiдомо, що творилося в iнших мiсцях, а от над лiсовим санаторiєм дощi йшли вже третiй день пiдряд. Вони йшли та йшли, неквапливi, одноманiтнi i такi нуднi, що, мабуть, самi собi давно обридли.

Вiтько Капустiн десь роздобув дзеркало i тепер старанно прилаштовував його на стiнi.

— Тобi допомогти? — запитав Сергiйко.

Книжка, яку вiн щойно принiс з бiблiотеки, виявилася такою ж скучною, як i цей дощ за вiкном.

— Не треба, — вiдказав Вiтько. — Тут i одному нiчого робити. Зараз я його трохи пiдрiвняю — i готово!

— Навiщо воно тобi?

— Побачиш, — загадковим голосом вiдповiв Вiтько.

Сергiйко вiдклав книжку i пiдiйшов до вiкна.

Лiсовий санаторiй був збудований зовсiм недавно. Навiть запах дерева та фарби не вивiтрився ще як слiд. Стояв цей санаторiй у чудовому мiсцi — неподалiк вiд тихої рiчки, в неходженiй лiсовiй гущавинi. Тут, можна сказати, зроду-вiку не ступала ще людська нога. Якщо, звичайно, не брати до уваги мисливцiв, грибникiв та будiвельникiв. I хто ж, як не вони, хлопцi-новосели, повиннi першими дiзнатися, яка риба водиться в тутешнiй рiчцi i якi звiрi блукають в навколишнiх лiсах?

Та одразу ж по приїздi погода зiпсувалася: дощ, вiтер, калюжi, — i тепер, хочеться того чи нi, доводиться сидiти в надокучливiй кiмнатi.