Бухтик з тихого затону: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Сергiйко зiтхнув так тяжко, що розбудив муху, яка до того мирно дрiмала на шибцi.

Муха лiниво злетiла у повiтря, трохи подзижчала над Сергiйком i всiлася йому на нiс. Напевне, спросоння їй здалося, нiби кращого мiсця для вiдпочинку в цiй кiмнатi немає. Сергiйко зморщив нiс вiд лоскоту i здмухнув її з носа. Проте здихатися вiд мухи було не так просто. Через якусь хвилину вона знову задзижчала над носом.

— От же ж причепа! — обурився Сергiйко i змахнув рукою.

Муха швидко злетiла в повiтря i тут же всiлася йому на вухо. Зопалу Сергiйко ляснув по ньому з такою силою, що аж у головi загуло.

— Ну, постривай же! — розлютився вiн.

А муха, мовби нiчого й не трапилося, вже сидiла на стриженiй потилицi Вiтька Капустiна. Сидiла, нахаба, i спокiйнiсiнько вмивалася… Сергiйко зiрвав з бильця рушника i наказав товаришевi:

— Вiтю, не рухайся! Я ж її зараз…

Проте Вiтько квапливо замотав головою. Бо кому ж хочеться нi за що нi про що отримати по шиї?

— Залиш мене в спокої з тiєю мухою! — сказав вiн. — Хiба не бачиш, що менi нiколи?

Вiтько був зайнятий надзвичайно серйозною справою. Вiн сидiв перед дзеркалом i корчив собi гримаси.

— Ти краще подивися, який зараз у мене на обличчi буде вигляд, — сказав вiн. — Тодi роззявив рота i розплющив очi так, мовби ненавмисне усiвся на їжака. — Ну як, схожий я на перелякану людину чи нi?

— Схожий, — визнав Сергiйко.

— То ж бо й воно, — сказав Вiтько. — Ми, актори, повиннi зображувати все на свiтi… — Пiсля цього вiн витяг губи у курячу гузку i випнув груди. — А тепер який у мене вигляд?

Сергiйко уважно подивився на товариша.

— Пришелепуватий, — вирiшив вiн.

— Сам ти пришелепуватий! — образився Вiтько. — Коли хочеш знати, це був войовничий вигляд. А зараз я тобi покажу, який вигляд має горда людина.

В цю хвилину за дверима прочовгали важкi кроки i почувся буркiтливий голос нянi тьотi Клави:

— Всiм приймати вiтамiни! Та не спробуйте тiльки обманювати, сама перевiрю!

В тому, що тьотя Клава це зробить, в санаторiї нiхто не сумнiвався. Вчора, наприклад, вона перевiряла, як приймає вiтамiни дванадцята палата, та сама, де проживав Васько Миколаєнко, суперник Вiтька по драмгуртку. I Васьковi дiсталося так, що вiн ладен був проковтнути потрiйну порцiю.

Тому Сергiйко, хоча й неохоче, все ж простягнув руку до тумбочки, в котрiй зберiгалися вiтамiни.

Вiтько Капустiн, не вiдриваючи погляду вiд дзеркала, теж узяв таблетку. Проте ковтати її не став.

— Гордим людям воно нi до чого, — сказав вiн i пожбурив таблетку в кватирку.

Сергiйко завагався. Все ж таки Вiтько неправий. Коли на те пiшло, вони приїхали сюди не тiльки вiдпочивати. Вони приїхали ще й лiкуватися.

Та з iншого боку…

Вiн обережно лизнув таблетку. Зовнi вона була нiчого собi, ковтати можна. Але всерединi, як вiн пересвiдчився, таблетка була такою гiркою, що навiть гiрчиця, та, що на столах у їдальнi, здавалася солодшою. I чому це всi вiтамiни такi несмачнi всерединi?

А може, воно й на краще, що несмачнi. Бо Сергiйко твердо вирiшив стати лiкарем. Тож йому буде робота — вiн створить такi таблетки, що вiд них дiтей i за вуха не вiдтягнеш. А поки що… Мабуть, нiчого не трапиться, коли хоч один день обiйтися без них.

I Сергiйкова таблетка також щезла за вiкном.

В палатi швидко сутенiло. В лiсовому санаторiї один за одним спалахували вогнi у вiкнах. В тому крилi, де оселилися дiвчатка, почувся дружнiй смiх.

«Бач, весело їм», — заздрiсне подумав Сергiйко i пiдiйшов до вимикача.

Вiтьковi, видно, теж обридло сидiти перед дзеркалом i корчити всiлякi пики. Вiн потягнувся i запропонував: