Бухтик з тихого затону: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Може, хтось цiєї ночi пробрався в його помешкання i поцупив коштовностi?

Барбула звiвся на лiжку i стривожено оглянув печеру. Нi, всi коштовностi його, схоже, були при ньому.

Старе вiдро без дужки — он воно, в кутку бiля дверей.

Чобiт, що з кожним днем все бiльше вимагав кашi, також лежав на своєму мiсцi.

Лiжко…

Барбула пiдстрибнув на постелi, i пружини пiд ним жалiбно забринiли. Задоволена усмiшка з'явилася на обличчi старого водяника: його пружинне лiжко, єдине в усiх навколишнiх затонах, також було на мiсцi. Щоправда, люди, якi викинули його в рiчку, говорили, буцiмто це зовсiм не лiжко, а нi до чого вже непридатне шоферське сидiння. Проте, що тi люди розумiють? Хiба вони живуть пiд водою? Нi. От коли б вони тут жили — тодi, либонь, iншої заспiвали!

Потому Барбулин погляд зупинився на купцi етикеток з-пiд консервних бляшанок. I якi ж то чудовi заморськi риби намальованi на них!.. В дитинствi Барбула цiлими днями мрiяв про те, як добре було б перетворитися на одну з них i помандрувати собi по всiх морях i океанах. Та з того часу скiльки води протекло, а вiн як був, так i залишився звичайнiсiньким водяником. I лише цi етикетки нагадують йому про давню мрiю.

«Чекай-чекай, — раптом стривожився водяник. — А де ж моє дзеркало?»

Осколком старого дзеркала вiн пишався понад усе. Навiть бiльше, нiж етикетками вiд бляшанок чи пружинним лiжком. З того дзеркала Барбула просто очей не зводив. Ледь прокинувшись, вiн усiдався перед ним i розглядав своє вiдображення.

Та сьогоднi, як вiн не намагався, нiчого, окрiм невиразного вiдбитку власної голови, схожої на зморшкувату диню, роздивитися не мiг. Диня ця була припасована до величезного круглого гарбуза, такого ж невиразного, як i голова.

Дивно…

Барбула переставляв дзеркало то так, то сяк, проте гарбуз вперто залишався гарбузом, а диня — динею. Так тривало доти, доки вiн не здогадався протерти дзеркало жмутком м'яких водоростей.

Тепер, здається, все було гаразд. На Барбулу привiтно позирало його власне улюблене обличчя. Звiсно, для стороннього ока воно, як i до того, бiльше скидалося на зморщену диню, з тою лише рiзницею, що зараз на нiй майже до вух розтягувався широкий жаб'ячий рот. Та з-пiд густого темно-синього острiшшя брiв пильно дивилися круглi зеленi очицi.

А ще на динi вiдстовбурчувався широкий плескатий нiс, котрий, власне, нiчим не вiдрiзнявся вiд звичайного наросту на деревi. Верхню губу пiдтримували два рудих скривлених iкла.

«А я все ще нiчого, симпатичний, — з задоволенням вiдзначив вiн. — Може, й не мальований красень, проте козак хоч куди…»

Барбула обережно приставив дзеркало до халяви дiрявого чобота. I лише тут зрозумiв, що ж саме непокоїло його з самiсiнького ранку.

Нещодавно у велетенських бiлих будiвлях, що звелися неподалiк вiд його затону, поселилися людськi дiти. I нiхто з мешканцiв затону, ба, навiть лiсу, не мiг сказати, чи надовго цi дiти тут поселилися i що вони збираються робити. Тож довелося Барбулi вислати на розвiдку свого єдиного сина Бухтика. Бухтик пiшов учора, похмурої дощової днини, що кожному водяниковi найбiльше до душi. Бо при сонцi вiн i носа не показує з води: сухе, спекотне повiтря для нього рiвноцiнне загибелi.

Та ось пройшов день, i вечiр, i нiч промайнула — а Бухтика все ще немає. Невже з ним щось скоїлося?

Барбула мерщiй вибрався з своєї домiвки. День мав бути спекотним i безхмарним, i коли Бухтик не повернувся… Нi, геть всi похмурi думки!

«Я можу бути видимим»

Вiдштовхуючись вiд замуленого дна, Барбула стрiмко плив проти течiї в той бiк, де стiною стояв густий верболiз. Неподалiк вiд нього, на схилi пiдводної ковбанi, була Бухтикова хатка.

«Хоч би нiчого з ним не трапилося, — билася в Барбулинiй головi одна-єдина думка. — Хоч би нiчого не трапилося!..»

Все ж на першому поворотi, бiля дитячого садка рибок-малькiв, вiн змушений був загальмувати.

До ворiтець дитячого саду, куди вхiд дорослим рибам був суворо заборонений, обережно пiдкрадалася Зубатка, стара щука-злодiйка. Вона пильно стежила за одним мальком, який надто вiдiрвався вiд своїх товаришiв. Ось злодiйка завмерла перед нещадним кидком, ще мить…

— Ану стiй, Зубатко! — вигукнув Барбула. — Не руш! Ти що це собi задумала?

Вiд грiзного голосу водяника щука дрiбно затремтiла i улесливо заметляла хвостом.

— Нiчого я не задумала, чесне щуче слово, нiчого, — скоромовкою зацокотiла вона. — Я всього лише в гостi пливу. До Омашi, вашої старшої доньки.

— Ти менi не крути хвостом, — зупинив її Барбула. — Де Омаша, а де дитячий садок. Ти що ж собi думаєш — закон не для тебе писаний?

— Для мене, для мене, — заторохтiла Зубатка. — Тiльки ж горе в мене: так заболiв переднiй зуб, так закрутив, що навiть в очах потемнiло. Ось i запливла помилково не туди. Велике вам спасибi, що вчасно зупинили, а то б зовсiм заблудилася.

— Гляди ж менi! — суворо застерiг Барбула. — Коли ще хоча б раз побачу тебе в цих мiсцях — не лише переднiй, але й iншi зуби заболять… Ану, геть звiдсiля!