Ваш покірний слуга кіт: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Позавчора ввечері ми влаштували невеличкий концерт, — Кангецу-кун повернувся до перерваної розмови.

— Де?

- Мабуть, вам і нецікаво знати де. В усякому разі було дуже приємно — три скрипки й супровід на піаніно. Коли грають аж три скрипки, то навіть при поганому виконанні слухати все-таки можна. На двох грали жінки, а я втерся між них третій. Мені навіть здалося, що я грав добре.

— А хто ці жінки? — заздрісно спитав господар. Завжди понурий і неговіркий, він, однак, не був байдужий до жінок. Якось в одному європейському романі він читав про чоловіка, який закохувався майже в кожну жінку. А коли господар дочитав до того місця, де автор іронічно зауважує, що герой закохувався загалом трохи менше, ніж у сімдесят відсотків жінок, то вигукнув: «То ж чиста правда!» Ось який мій господар! Отож мені й не зрозуміло, чому така легковажна людина живе наче устриця. Одні кажуть, що виною цьому — нещасна любов, другі — хворий шлунок, а треті — бідність й сором’язлива вдача. Зрештою, не істотно, яка тут причина. Адже йдеться не про людину, яка впливає на перебіг історичних подій в епоху Мейдзі [18] Важливо те, що господар заздрісно розпитував Канґецу-куна про жінок-музикантів.

Тим часом Канґецу-кун підхопив шматочок камабоко [19] і вп’явся в нього зубами. Я побоювався, що він зламає собі ще одного зуба, але все обійшлося.

— Ви їх не знаєте, — байдуже промовив Канґецу-кун.

— Ось вон-о-о… — протягнув господар і, не доказавши «що», впав у задуму.

Гість, напевне, вирішив, що саме нагода висловити

свою пропозицію.

— Чудова сьогодні погода… Чи не хотіли б ви трохи прогулятися, якщо, звісно, маєте час. У місті сьогодні велике пожвавлення — Порт-Артур здався.

Якийсь час господар сидів замислений. По обличчю було видно, що його більше цікавлять знайомі Канґецу, ніж капітуляція Порт-Артура. Нарешті, він наважився і рішуче встав.

— Що ж, ходімо.

Поверх чорного бавовняного хаорі з гербами господар нап’яв поношене кімоно з цумуґі [20] на ватяній підшивці, одержане, здається, років двадцять тому у спадок від старшого брата. Хоч би якою цупкою була цумуґі, та не можна ж її носити довіку. Подекуди кімоно так протерлося, що аж просвічували дірочки від голки, коли зісподу пришивали латки. Господар одягався однаково і в будень і в свято, і вдома і на людях. Вийшовши з дому, завжди запихав руки за пазуху. Я так і не розумів, чи в нього не було іншої одежі, чи, може, він не любив перевдягатися. У кожному разі, не думаю, що це від нещасного кохання.

Як тільки господар з гостем вийшли, я трохи порушив етикет і доїв шматочки риби на тарілці Канґецу-куна. Тоді я вважав себе незвичайним котом. Мені здавалося, що я повною мірою обдарований якостями котів, описаних в оповіданнях Момокави Дзьоена [21] або Греєвого [22] кота, що хотів поживитися золотими рибками. Таких як Куро я залишаю поза увагою. Навряд чи хто дорікне мені за з’їдений кусник камабоко. Зрештою, звичка їсти потай від інших у непризначений час властива не тільки нам, котам. І служниця частенько, коли господині нема вдома, без усякого сорому наминає моті з бобовим мармеладом. Та чи й одна служниця? Дітлахи мають таку звичку, хоча господиня всім роздзвонила, що її дітки дістають прекрасне виховання. Ось послухайте, що сталося кілька днів тому. Того дня діти прокинулись ще чи не вдосвіта і, поки батьки спали, посідали один навпроти одного за обідній стіл. Звичайно, щоранку вони з'їдають шматок хліба (його полюбляє мій господар), посипаний цукром. Та цього разу перед ними на столі стояла цукорниця, а біля неї лежали ложки. Поряд нікого зі старших не було, хто б, як ведеться, дав їм цукру, тож старша дочка, довго не роздумуючи, зачерпнула повну ложку цукру й висипала собі на тарілку. Молодша теж не відстала і насипала собі стільки ж цукру. Хвилину вони позирали одна на одну, а потім старша насипала собі ще одну ложку. Молодша не поступилась старшій — собі взяла стільки ж. Старша знову потяглася до цукорниці, молодша за нею. І так безперестанку. Тільки-но старша тяглася до цукру, молодша бралася за ложку й собі. Але незабаром, коли вже цукорниця спорожніла, протираючи очі, зі спальні вийшов господар й пересипав цукор знову в цукорницю. Стежачи за цим видовищем, я подумав: «Щодо уявлення про рівність, основану на егоїзмі, то люди, мабуть, перевершують котів, а от розумом, навпаки, відстають. Замість накладати цукор на тарілку, краще було б з'їсти якнайшвидше, і край». Але ж люди не розуміють того, що я кажу. Мені залишалось тільки сидіти мовчки на охаті [23] й з жалем споглядати цю сцену.

Цікаво, куди подався господар тоді, коли вийшов з Канґецу-куном на прогулянку? Додому він повернувся вже поночі, а вранці сів до сніданку аж о дев’ятій годині. Я сидів на охаті й дивився, як господар мовчки наминає дзоні [24]. Одна чашка дзоні заміняла другу. Хоч шматки моті й невеликі, та тільки, з’ївши шість чи сім штук, господар відклав хасі [25]: «Ну, досить». Він нізащо б не дозволив, аби хтось інший залишив страву в чашці, не доївши. Як справжній володар цього дому господар сидів за столом і згорда поглядав, як у каламутній підливі плавають підгорілі рештки моті. Коли господиня вийняла зі стінної шафки й поставила на стіл діастазу Така, він промовив:

— Не вживатиму, все одно не помагає.

— Але ж, кажуть, вона добре впливає на організм,

коли споживаєш їжу, багату на крохмаль. Може б, ви все-таки випили? — наполягала господиня.

— Чи є там крохмаль чи нема — все одно не помагає, - не здавався господар.

— Які ж ви непостійні, - наче сама до себе проказала господиня.

— Як це «непостійний»? Просто ці ліки мені не помагають.

— Але ж недавно ви казали: «Помагають, ще й як помагають» — і вживали щодня.

— То раніше, а тепер не помагають, — була коротка відповідь.

— Коли отак, як ви, день пити, а день — ні, то ніякі ліки не допоможуть. Наберіться терпцю, інакше шлунок вам не вилікувати. То ж не абияка хвороба, — і господиня зиркнула на служницю, що стояла поряд з тацею в руках.

— Свята правда. Спробуйте ще хоч трохи вживати, бо як же дізнаєтеся, добрі це ліки чи погані, - підтримала служниця господиню.

— Годі! Сказав не буду — значить, не буду. Ну що ви, жінота, в цьому тямите? Помовчіть краще!

— Гаразд, нехай ми — жінота, — господиня підсунула діастазу чоловікові, видно, хотіла, щоб було по її. Господар мовчки підвівся і зник у кабінеті. Господиня й служниця перезирнулися й засміялись. Щоб не опинитися на слизькому, в таких випадках я не наважувався йти слідком за господарем до кабінету і моститися йому на коліна. Я обійшов будинок, видряпався на веранду і крізь шпаринку в сьодзі зазирнув до кабінету — господар сидів перед розгорнутою книжкою. Здається, Епіктет [26]. Якщо він зрозумів прочитане, то він і справді видатна людина. Через яких п'ять хвилин він шпурнув книжку на стіл. Я не переставав стежити. Господар вийняв щоденник і записав таке:

«Прогулявся з Канґецу в Недзу, Уено, по Ікенохата і в околиці Канда. Перед чайним будиночком на Ікенохата гейша в новорічному кімоно з красивими візерунками грала в волан. Ошатно зодягнена, але з виду негарна, вона чимось скидалася на мого кота».

Можна було б, і не називати мене як взірець страшидла. Бо ж якби я зайшов у перукарню «Kiтадоко» та поголився, то, напевне, не дуже відрізнявся б від людини. Отак щодня зазнаю наруги від самовпевненого людського роду.

«Звернувши за ріг крамниці «Хотан», ми натрапили на ще одну гейшу. Струнка, з опуклими плечима, у скромному блідо-ліловому кімоно вона мала вигляд елегантної жінки. Усміхаючись разками своїх білосніжних зубів, гейша промовила: «Ґен-тян [27], я вчора була зайнята й тому…» Голос її охрип, як у ворони. В цю ж мить я відчув, що її врода втратила всю принаду. Я вже не мав охоти озиратися, щоб побачити, що ж це за Ґен-тян, і, не виймаючи рук з-за пазухи, вийшов на Онаріміті. Здавалося, Канґецу-кун нервувався».

[18] Епоха Мейдзі — період новітньої японської історії (1868–1911)

[19] Камабоко — страва з тушкованої перетертої риби

[20] Цумуґі — шовкова тканина типу чесучі

[21] Момокава Дзьоен (1832–1898) — відомий японський оповідач, який зібрав понад сорок оповідань про котів

[22] Томас Ґрей (1716–1771) — англійський поет, представник сентименталізму, в 1747 р. написав «Оду на смерть улюбленого кота, що втопився в акваріумі з золотими рибками»

[23] Охаті — діжечка для вареного рису

[24] Дзоні — новорічна страва з рису й городини

[25] Хасі — палички для їди

[26] Епіктет (приблизно 50-138 рр.) — грецький філософ, представник пізнього стоїцизму

[27] Тян — пестливий суфікс