Ваш покірний слуга кіт: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Хоч мистецтвознавець і носив окуляри в золотій оправі, проте вдачею був схожий на Куро. Господар мовчки курив, випускаючи кільця диму, а його обличчя ніби промовляло: «Хто-хто, а я на таке зухвальство не зважився б».

В очах гостя можна було б прочитати: «То навіщо ж ти берешся до малювання», — хоча вголос він сказав:

— Жарти, звичайно, жартами, а живопис — таки складна штука. Кажуть, Леонардо да Вінчі загадував учням перемальовувати плями на мурах храмів. Спробуй сам, ідучи в туалет, уважно придивитися до стін, що на них проступила волога, і побачиш, які чудові візерунки витворює природа. Ти старанно їх перемалюй — напевне вийде щось цікаве.

— Ти знов, мабуть, глузуєш?

— Е ні, це свята правда. А втім, хіба це не оригінальна думка? Таке Леонардо да Вінчі міг сказати — це в його дусі.

— Справді, оригінальна, — господар уже наполовину здався. Однак переносити студію в туалет він, здається, поки що не збирався.

Невдовзі після тієї розмови я здибав Куро. Він шкутильгав на одну ногу, його колись лискуча шерсть зблякла, полиняла. Його прекрасніші за бурштин очі гноїлися. Та найбільше мене вразило, що він занепав духом і страшенно схуд. Коли останнього разу серед чайних кущів я поцікавився: «Як живеться, Куро?» — він відказав:

— Я по зав’язку ситий тхоревий смородом й коромислом терезів з рибної крамнички.

Крізь соснове гілля, наче уривки прадавніх снів, тихо спадало листя найрізноманітніших червоних відтінків, кущики камелій, осипавши на землю рожеві й білі пелюстки, стоять зовсім голі. Настала зима, дні покоротшали, майже щодня у саду шумить холодний вітер і я вже не можу довго спати навіть на південній частині веранди.

Господар щодня ходить до школи, а повернувшись додому, замикається у кабінеті. Коли навідується хтось з гостей, він нарікає на свою роботу. Малює тепер також рідко. Якось господар сказав, що діастаза йому не помагає і він не буде її вживати. Діти, хвалити Бога, день у день ходять у дитячий садок. Вернувшись додому, співають, граються м’ячем, іноді смикають мене за хвіст. Годують мене абияк — на таких харчах не розкохаєшся. Тільки завдяки міцному здоров’ю я не охляв і якось живу, лиха прикупивши. Але пацюків не ловлю. Служницю ненавиджу, як і раніш. І все ще мені не дали імені. Але що з того, що мені хочеться! Видно, доведеться все життя прожити в учителя безіменним котом.

Розділ ІІ

На початку цього року я зажив слави. Яка ж то радість, що я, звичайнісінький кіт, можу тепер хоч трохи задерти носа!

Вранці нового року господар одержав листівку з новорічним привітанням від давнього приятеля — художника. Зверху листівка була червона, знизу — темно-зелена, а посередині пастеллю було вималювано якусь зіщулену істоту.

Господар зачинився в кабінеті й довгенько крутив-вертів ту листівку — то збоку гляне, то переверне. Нарешті вимовив: «Які неповторні барви!». «Час кінчати, доки можна захоплюватися!» — не встиг я подумати, як господар знову взявся розглядати листівку. Вигинаючись усім тілом, він то витягував руку й поглядав на листівку здалека, точнісінько як старі люди дивляться у ворожильні книги, то обертався до вікна й підносив її до самого носа. «Скільки ж можна роздивлятися?» — сидячи на тремтячих господаревих колінах, я побоювався впасти. Нарешті, коли ноги в господаря трохи заспокоїлися, він тихо промовив: «А що, власне, тут намальовано?» Від кольорів листівки господар був у захваті, а от що зображено на ній, ніяк не міг второпати, і тепер, здається, сушив над цим голову. «Невже це так незрозуміло?» — подумав я і ледь розплющив заспані очі. Далебі, та це ж мій портрет! Видно, людина, що малювала його, не наслідувала Андреа дель Сарто, як мій господар, а була справжнім художником, бо все тут було правильне — і обриси тіла, й барви. Кожен погодиться, що це кіт. А якщо в тої людини хоч трошки досвідчене око, то вона неодмінно побачить, що чудово намальовано не якогось кота, а саме мене. Сушити собі голову над такою очевидною річчю — тільки за це можна людину пожаліти. Якби ж то я міг сказати господареві, що на листівці зображено мене! Принаймні хоч би здогадався, що це кіт, якщо вже не впізнає мого портрета! Але люди такі тварюки, над якими небо не зласкавилося й не навчило розуміти нашу, котячу, мову. То що ж я можу вдіяти?

Хочу звернути увагу читачів на те, що, на превеликий жаль, у людей споконвіку повелося з будь-якого приводу без усякого сорому говорити про мене зневажливо: «Кіт, кіт». Приміром, серед учителів, які, не помічаючи свого неуцтва, ставляться до всіх зарозуміло, вкоренилася думка, нібито з покидьків, що. залишилися після виплоду людей, витворено корів і коней, а вже з коров'ячого й конячого лайна зліплено котів. Всяк скаже — це бридня! Адже навіть кота просто так не зробиш. Подивитися збоку, то може здатися, що всі коти, без винятку, не мають відмінностей, але досить приглянутися до котячого світу, як одразу розкривається вся його неповторність і різноманітність. З цілковитою підставою і сюди можна прикласти людську приказку: «Що голова. — то розум». Коти відрізняються один від одного і виразом очей, і формою носа, і кольором шерсті, й ходою. У котів і вуса ростуть по-різному, і вуха стирчать неоднаково, не кажучи вже про хвости. Про все у котів — красу й потворність, симпатії й антипатії, вишуканість і несмак — з повним правом можна сказати: «Безмежне розмаїття». А проте, незважаючи на таку разючу відміну між котами, люди, на жаль, не розрізняють нас навіть за зовнішніми прикметами. А про пізнання характеру й нічого казати! Зрештою, це й не дивно. Адже люди тільки те й роблять, що теревенять про поступ, зростання, Їхні очі завжди звернуті лише до неба. Здавна ходить по світу приказка: «Свій свояка вгадає здалека». Тому продавець моті [14] — це продавець моті, кіт — це кіт, і, коли йдеться про котячі справи, то ніхто, крім котів, нічого в них не втямить. І ніякий поступ людям тут не зарадить. Правду казати, люди не здатні зрозуміти котів ще й тому, що вони не такі розумні, як їм здається. А про таких, як мій господар, глухих до чужого лиха, шкода й мови. Адже він навіть не усвідомив, що взаємність найперша передумова кохання. Зашився як устриця у кабінеті, на світ божий носа не потикає, словом ні:t ким не перемовиться. Аж смішно, коли бачиш, як піп удає, ніби немає мудрішого за нього. Насправді ж до цього йому далеко. Бо чого ж не збагнув, що па листівці мій портрет, а лиш промимрив безглузду фразу: «Тут, певне, намальовано ведмедя, бо пішов другий рік війни з Росією»?

Отак міркував я собі, дрімаючи на господаревих колінах. Коли це несподівано служниця. принесла ще одну листівку. На ній чотири кішки заморської породи сиділи з олівцями перед розгорнутими книжками й виконували домашнє завдання. П'ята витанцьовувала на краю столика європейський різновид котячого танцю «Ти кажеш, що я кішка». 3вepxу чорнів напис японською тушшю: «Я — кіт», а праворуч було навіть написано хайку:

Цю листівку прислав колишній учень господаря. І хоч її зміст кожен зрозумів би відразу, мій невдатний господар нічого не добрав, а лиш хитав головою, примовляючи: «Що таке? Невже це рік Кота?» Видно, йому невтямки, що це я так уславився.

Тим часом служниця принесла третю листівку, цього разу без картинки., На ній було записано: «Вітаю з Новим роком… а збоку можна було прочитати: «Коли ваша ласка, передайте вітання і вашому котові». Так усе розжовано, що навіть недогадливому господареві можна б зрозуміти. Нарешті, здається, він таки утямив що до чого, бо здивовано витріщився на мене. Вираз його очей був незвичним — в них наче зблиснула іскорка поваги. «Це ж цілком природно, — подумав я, адже тільки завдяки мені мій нікому не відомий господар несподівано запобіг такої честі».

Саме тоді на ґанку задзеленчав дзвоник: «Дзень, дзень, дзелень». Напевне, прийшов хтось з гостей. Їх завжди зустрічає служниця. Я взяв за звичку вибігати тільки тоді, коли приходить Уметотомо з рибної крамнички. Тому я і далі спокійно сидів на господаревих колінах. А той прикипів стривоженим поглядом до дверей, наче потерпав, що от-от увірветься лихвар. Скидалося на те, ніби йому страх як не хочеться приймати гостя й попивати з ним саке. Ясна річ, нічого ганебного у цьому немає. Тільки б вийшов якомога раніше з дому і все було б гаразд. Але господареві забракло відваги — далася взнаки вдача устриці. Невдовзі ввійшла служниця й сповістила: «Канґецу-сан [15]завітали». Той Kaнґeцy теж колись учився у господаря, тепер він закінчив університет і, кажуть, устиг засягти пристойнішого становища, ніж його учитель. Незрозуміло тільки, чому він так учащає до господаря. Прийде й почне розводитися, та все про те, чи жінки люблять його чи ні, чи життя цікаве чи нудне. Наговорить цілу купу похмурих сластолюбних фраз і йде додому. Ніяк не втямлю, чого це він заводить ліричні розмови з такою стомленою людиною, як мій господар. Та найбільш потішно бачити, як ця людина-устриця уважно слухає й собі іноді вставляє слово.

— Давненько я не був у вас. Все думав: завітаю, завітаю, але наприкінці року в мене зібралось чимало справ і у вашій стороні якось не пощастило побувати… — загадково промовив гість, перебираючи пальцями шнурочок хаорі [16].

— А в якій стороні вам довелось побувати? — поважно спитав господар, посмикуючи рукав чорного хаорі з гербами. Хаорі було з бавовняної тканини, з-під його коротких рукавів на цілих п’ять бу [17] виглядало шовкове кімоно.

— Хе-хе-хе, трохи в іншій стороні… - Кaнґецу-кун засміявся.

Ту ж мить я завважив, що сьогодні йому бракує переднього зуба.

— Слухай, а що з твоїм зубом? — господар звернув мову на інше.

— Ото в одному місці.їв гриби…

- Що їв?

— Гриби, кажу. Хотів був відкусити шапочку, а зуб трісь — і зламався.

— Виходить, і грибами можна зламати зуба. От тобі й маєш! Тепер ти як старий дід. Темою для хайку це ще може бути, а от у любовних справах тільки зашкодить, — і господар легенько поплескав мене по голові.

— А оце той самий кіт? Добряче розповнів, тепер навіть перед Куро не поступиться. Симпатичний котяра! — взявся вихваляти мене Канґецу-кун.

— Справді, останнім часом він роз’ївся, — господар знову самовдоволено поплескав мене по голові. Гордощі аж розпирали мене, правда, голова трохи боліла.

[14] Моті — рисовий колобок

[15] Сан — звертання до старшого або рівного

[16] Хаорі — коротке верхнє кімоно

[17] Бу — міра довжини, 3,03 мм