Ваш покірний слуга кіт: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Що? Кіт? Казна-що, а не кіт… А де ж ти живеш?

«І нахаба ж», — подумав я і відповів:

— В будинку тутешнього вчителя.

— Я так і подумав. Недарма ти такий хирлявий, — пихато провадив своєї котячий імператор.

Судячи з його манери висловлюватися, я виснував, що він не з порядної сім'ї. Але він був гладкий, вгодований — одразу видно, що живе в достатку й їсть досхочу. Я й собі не втримався:

— А ти звідки?

— Я — Куро, живу в сім'ї рикші, - гордовито відповів той.

У нашій околиці той Куро вславився як страшенний бешкетник. Він був дужий, погано вихований, одне слово, виріс у рикші. З таким не те що ніхто не хотів знатися, а навпаки усі його остерігалися. Коли він назвав своє ім'я, мені стало моторошно, та водночас я відчув до нього зневагу. Щоб з’ясувати, наскільки він неосвічений, я спитав:

— А як ти гадаєш, хто кращий: рикша чи вчитель?

— Звісно, мій господар, він сильніший. А твій — сама шкіра й кістки.

— Ти теж, мабуть, сильний. У рикші, видно, тебе добре годують.

— Ти ще не знаєш мене! Я всюди добуду собі попоїсти. А ти далі чайних кущів і носа не потикаєш. Ходи зі мною. Не мине й місяця, як ти погладшаєш, нагуляєш м’язів так, що й не впізнаєш себе.

— Гаразд, але вже іншим разом складу тобі товариство, тільки не зараз. Та й як-не-як, а вчителів будинок просторіший за оселю твого рикші.

— От йолоп! Та хіба будинком, хоч би й великим, будеш ситий?

Видно, я його добряче роздратував. Бо, безперестанку ворушачи вухами, схожими на обрізані пагінці бамбука, він підхопився на ноги й пішов. Ось так я познайомився з Куро.

Згодом ми з ним не раз стрічалися, і щоразу він з піною на губах вихваляв свого господаря. Якось і він розповів мені про людську кривду, що про неї я вже згадував. Одного разу ми з Куро лежали на осонні серед чайних кущів й теревенили. Своїм звичаєм він вихваляв себе, вже вкотре повторюючи те, що я не розчув, але раптом обернувся до мене й спитав:

— Скільки ти вже впіймав пацюків?

Звісно, у мене більше знань, ерудиції, ніж у Куро, але що стосується сили й спритності, то тут він мене легко заломить. Тому його запитання збило мене з пантелику. Збрехати було не можна і я признався:

— Я ото все збирався, але жодного ще не спіймав.

Куро ворухнув настовбурченими вусами й зареготав.

Він неможливий хвалько, отже, й не дуже багатий на розум. Тому досить на його базікання захоплено муркотіти, як він стає лагідний і піддатливий. Це я збагнув ще з першого нашого знайомства. Отож, щоб не погіршити наших стосунків, я вирішив не виправдовуватись, а дати Куро похвалитися своїми заслугами і таким чином виграти час. Я влесливо промовив:

— У тебе куди більший досвід. Мабуть, чимало пацюків переловив?

Як і слід було сподіватися, Куро прорвало:

— Не так і багато, а кілька десятків набереться, — самовдоволено заявив він і провадив далі: — Сотню-дві пацюків завжди можна зловити, а от тхір ще в лапи не попадався. Якось через нього в халепу вскочив

— Та невже? — заохочував я.

А Куро, кліпаючи великими очима, не вгавав:

— Те сталося минулого року під час генерального

прибирання у нашому будинку. Господар узяв мішок і заліз під веранду по вапно і там наскочив на тхора. Він, стерво, було розгубився, а потім як очманілий вискочив надвір.

— Та що ти! — висловив я вдаваний захват.

— Не такий він і страшний той тхір, як дехто гадає. Та й сам він трошки більший за пацюка. «Ну, негіднику, ти від мене не втечеш!» — подумав я й, кинувшись навздогін, нарешті загнав його у канаву.